Бойківське пограниччя

08:00, 2 квітня 2021

1920.jpg

Про засновників пограничного села Волошиново – будівників церкви, які стали першими жителями – у колонці публіциста Богдана Волошина

voloshyn.jpg

Богдан Волошин

публіцист

А десь горбатіють вічні гори... Бескиди ранньої весняної пори ще непривітні і суворі, від них зимно віє темним потом зими, але небо вже високе і туге. Проте й в таку пору подорожувати ласкавими бойківськими передгір’ями весело і цікаво. 

Вибрався на Старосамбірщину – у села Росохи, Волошиново, Біличі. Це гірські поселення на пограниччі. До кордону з Польщею можна шапкою докинути. Тут майже не буває туристів, частіше за них можна зустріти прикордонників, відтак дорога в ці тарапати – як на край світу. Відтак добиратися сюди доста важко. Але мені завше подобалось бувати у незнаних віддалених місцинах, де все справжнє і непозірне. 

Волошиново знане з ХYІ–го століття. Є свідчення, що село засноване волохами, які переганяли стадо биків до Перемишля. Якось так сталось, що худоба погубилась в тамтешніх дебрах і пастухи склали обітницю, що збудують церкву на місці, де знайдуть загублених биків. Так і зробили – звели церковцю на місці майбутнього поселення. Будівельники храму й стали першими мешканцями села. Не дивно, що на Волошинському гербі зображено голову бика і дві симпатичні блаватові волошки. Люблю такі легенди – вони наповнюють історією сьогодення, лучать із сивою давниною.

Тепер в селі нова мурована церква святого Архистратига Михаїла, яку збудували в 1892-му році на пожертву руського шляхтича Половчака–Яворського, про що свідчить пам’ятна таблиця в середині храму.

Можливо, доля ще приведе мене у ці місця, а мо' й ні. Але мені подобається думати, що колись ще повернуся в ці тихі гори, непоказні і щирі.

Березень, 2019 року

IMG_7771.JPG
Фото: Богдан Волошин