Бог не помер. Галина Пагутяк

Навряд чи ті волонтери скоро сюди приїдуть, аби рятувати майже нікому не відому сакральну будівлю початку XVIII століття. Для них цей напис — свідчення екзистенційного розпачу від безсилля, бо подібних руїн в Україні дуже багато і українська влада ніколи навіть не пробувала бодай законсервувати їх до кращих часів і вберегти від забудови та місцевих вандалів.

А що може означати цей напис для українців, які переживають нову Руїну? Щось цілком інше — надію, що вони не наодинці зі своїм горем і втратами, що Бог присутній. Дощі змили напис, він ледь помітний на вцілілому тиньку, і за кілька років може зникнути. І тоді, можливо, якщо вціліє вівтарна стіна, його поновлять, або напишуть — Бог помер. Все може бути. Людство разом з надією втратить віру в Божественний розум, у Творця, тобто у те, що не можна пояснити. Його винесуть за дужки існування. Бо за логікою — якщо щось не пояснити науково, то його не існує. Не повинно існувати. Але залишу вам простір для роздумів над тим, що я описала в попередніх рядках, щоб продовжити розповідь про цю знакову для мене мандрівку.

Далі вище костелу, справа, у непролазних хащах я знайшла руїни замку, майже потонулі у торішньому листі і хмизі. Туди не провадила жодна стежка. Треба було спуститися у глибокий яр і потім видиратися на протилежний бік, щоб урешті віднайти жалюгідні останки колишньої фортеці. У 1607 році в замку Радзивілів колись переховувався від короля Сигізмунда ІІІ Вази Ян Щасний Гербурт із родиною — дружиною Єлизаветою Заславською із Острозьким і трьома маленькими дітьми. Після того, як став одним з керівників Сандомирського Рокошу. Замок завзято оборонявся, але королівського війська було більше. Гербурта закували в кайдани і повезли до Кракова, щоб судити. З того часу його життя покотилося вниз. Життя йому зберегли, але звели довкола непокірного магната високий мур. Йому заборонили продавати книги історика Яна Длугоша, як і інші, що він писав і видавав, і він сам став руїною, як отой костел, що стоїть зараз. А потім помер у неповні 50 років там, де народився, у селі Боневичі поблизу Добромиля. Таке може трапитися з кожним, хто не згідний з провладною політикою, хто дисидент.

А святий Лаврентій-мученик, що жив у IV столітті від Різдва Христового, був теж дисидентом. Коли імператор Валеріан став вимагати від нього скарби Церкви, той привів до нього вбогих і жебраків. Святого вважають своїм покровителем студенти, архіваріуси і бібліотекарі — люди книги, які в усі часи здобували знання, щоб передати їх наступним поколінням. Без них цивілізація не має сенсу. Україна після війни розчистить руїни, відновить будівлі, це все свіжі рани, які найболючіші. Але чи дбатиме вона так само про руїни духу — оту байдужість до історичної пам’яті, меркантильне ставлення до культури, колоніальну меншовартість, які знекровили і ослабили українців? Чи не зблякнуть з часом написані в час страшної небезпеки на стінах гасла "Слава Україні, Героям слава!", "Україна понад усе"? Як ми ставилися до свого минулого, так поставиться до нас майбутнє. Відновлювати набагато важче, ніж будувати нове. Це знають архітектори і будівельники. А у світі духу все навпаки. Там доцільніше зберегти, оновити, аніж створювати щось нове, не маючи ні принципів, ні доброчесності, лише гіпертрофовані амбіції. Так можна породити лише Геростратів, а не Мікеланджело, Шекспіра чи Моцарта.

За Бога можна не переживати. Він не помре, бо замінити його нема ким. Та й чи варто замінити Того, хто уособлює Віру, Надію і Любов? Без них цей світ просто не виживе.