Біографія зниклого світу: Східна Європа Якуба Мікановського

Для Мікановського історія простору, що називається "Східна Європа" — це історія про множинність, величезну несхожість і водночас про спільний досвід; про територію, що стала домівкою для значно більшого різноманіття, ніж Західна Європа. Автору вдалося добре показати, як із цієї строкатості твориться певна єдність, яку всі заперечуватимуть, але яка, попри все, існувала — принаймні до Другої світової війни. Євреї, поляки, українці, роми, німці — і це лише на одному маленькому клаптику Східної Європи, що зветься Галичина.

Написати історію цього регіону неможливо без особистих історій. Мікановський наголошує: Східна Європа — це його власна пам'ять. Життя його родини у XIX–XX століттях є мініатюрою великого простору від Балтики до Балкан. Думаю, в цьому є сенс. Історію цього клаптика землі неможливо описати через державні політики, війни чи економічні реформи — цього завжди буде замало. Особиста історія, локальна історія, сімейна історія — ось один із небагатьох ключів до розуміння Східної Європи.

Місцевість від Балтики до Балкан — це також тисячолітня історія співіснування християнства та язичництва. Взяти хоча б Україну: у нас і на кладовищах люди їдять (поминальні трапези), і колядки співають, і медово-яблучні Спаси святкують. Пророк Ілля провіщає прихід холодів, а свято Івана Купала перетворюється на фестиваль ворожінь. У масштабах усього регіону язичництво настільки міцно інтегрувалося в християнство, що одне без одного вже не мислиться. Загалом у праці великий акцент зроблений саме на релігійному плюралізмі — від поєднання християнства та язичництва до мусульманських та юдейських територій Європи.

Щодо євреїв, Мікановський детально описує, як Східна Європа уособлювала толерантність у Речі Посполитій та Османській імперії, але періодично ставала ареною гноблення та погромів, як наприклад під час повстання Хмельницького (автор наголошує на антиєврейських погромах часів козацької революції, і, як на мене, це вписується в загальний європейський наратив про події в Україні середини XVII століття).

Щось схоже періодично трапляється протягом останніх 40 років на великому просторі від Дніпра до Дунаю: толерантні суспільства та держави, від Речі Посполитої до міжвоєнної Польщі періодично "дають збій", відкриваючи шлях до міжетнічних та міжрелігійних конфліктів.

Стосовно ісламу, автор показує подвійність: як Східна Європа може водночас поставати периферією ісламського світу та межею власне Європи. Протягом цих розділів, а також заключного розділу про єретиків, Мікановський пише про те, як різні конфесії регіону співіснували в умовах різноманіття — від центральної ролі ісламу у становленні Стамбула та Сараєва до надприродних елементів, що були повсюдними як у єврейських, так і в християнських громадах.

Східна Європа Мікановського — світ фронтиру: від перетину релігій до спільнот номадів та єретиків. Дуже динамічний регіон, якому бракує стабільності та сталості. Також це світ великих імперій та малих народів, столітнього ворогування та водночас співпраці; місце, де кожен народ має свої межі, які майже ніколи неможливо провести точно.

А бути східноєропейцем у XVIII чи XIX столітті — з великою вірогідністю, не мати власної політичної суб’єктності. Відень, Москва, Стамбул — метрополії, що до сьогодні багато в чому визначають спадок регіону, попри те, що самі імперії давно загинули (і лише одна з них досі робить постійні спроби відновитись). Мікановський прекрасно показує багатоликість імперських міст, що часто поєднували в собі культурно-бюрократичну еліту метрополії, корінну більшість поневолених/інтегрованих націй та оази номадів, втікачів та релігійних груп. Тімішоара, Чернівці, Вільнюс — три міста, які автор обрав для пояснення великого імперського різноманіття.

Проте погляд автора трохи містичний і навіть екзотичний. Не зважаючи на те, що сім’я Мікановського походить із Польщі, сам він пише як представник західної культури, для якого ці землі — досі "тера інкогніта". До цього варто бути готовим: "корінних" мешканців Східної Європи може дратувати надмірна увага до магії, вампірів, вовкулак та народних пророків. Такий собі "дикий край" фантастичних історій, неможливих на раціональному Заході.

Про що би не писав Мікановський — він намагається здивувати, знайти якийсь цікавий факт, який би підкреслив "екзотичність" Східної Європи. Чи то карпатські гуцули, що пояснюють створення світу з "жирної та густої сметани", чи то ексцентричні колекції мистецтва та тварин імператора Рудольфа II, чи то сектантські рухи богомилів, "франкістів" чи алхіміків-диваків Праги та Відня — все це, з одного боку, пояснює ексцентричність та множинність Східної Європи, з іншого ж — відверто прагне здивувати "екзотикою".

Також автор дещо ідеалізує місцеву "множинність". Іноді здається, що регіон був таким собі втраченим ліберальним раєм, де всі жили в злагоді, аж поки в часи великих потрясінь не вибухали етнічні конфлікти (як-от українсько-польський, чи антисемітизм).

Окремо варто зауважити про місце України в цій праці. Воно дуже незначне і фактично обмежене Галичиною та зрідка Правобережжям. Лівобережжя губиться — воно, здається, для автора вже не є Східною Європою, а чимось іншим. Для Мікановського, як і для більшості західних дослідників, цей регіон окреслений колишньою "залізною завісою". Тут легко знайти Польщу, Угорщину, Румунію чи Чехію, але вкрай мало сказано про Україну, Білорусь чи країни Балтії. Це не добре і не погано — це реальність, у якій ми довго залишалися "невидимими". Погляд на нас досі несе в собі спадок Холодної війни.

Але чому "Прощавай, Східна Європо"? Висновки автора дискусійні. Мікановський веде до того, що після розпаду імперій, Голокосту, світових воєн та комуністичних експериментів майже все, що визначало регіон останні пів тисячі років, зникло.

Тож, чи існує Східна Європа як сучасне геополітичне поняття? Швидше ні. Автор стверджує: Східна Європа — "це місце, звідки ніхто не походить", адже більшість людей сьогодні ідентифікують себе з країнами чи містами: ми з України, Словаччини чи Румунії, з Гданська, Бурґаса чи Праги. Більшість країн колишньої (на думку автора) тепер називають себе Центральноєвропейськими країнами, менше — Північноєвропейськими, Балканськими чи Балтійськими. Та чи існують все ще східноєвропейські народи та країни? Чи ідентифікує себе хтось саме зі "Східною Європою"? Можливо, саме в цій тезі криється ностальгічний тон книги — спроба осмислити минуле й водночас туга за втраченою багатоманітністю регіону, що колись охоплював кілька імперій і десятки народів.