Андрій Сушко. Про історичне і не зовсім

Історію людства неможливо уявити без воєн, конфліктів, сутичок та інших форм боротьби людини проти людини. Завжди, коли ти маєш щось цінне — хтось буде його жадати і намагатиметься забрати. Цим чимось цінним може бути як і щось дуже конкретне, так і щось ну зовсім абстрактне.

Народи Межиріччя своїми містами-державами заповзято бороли одне одного за шмат родючого поля; безліч народів та племен від Дунаю до Янцзи вступали у люту січ за панування над ділянками Шовкового шляху, щоб обкласти своїм митом його унікальні вантажі; ба навіть лайно, хоч і дуже цінна його форма, стала причиною війни між Чилі та Іспанією.

Гвельфи і Гібеліни з півночі Італії часів поважного мужа Данте якось вирішили організувати між собою справжню битву з десятками тисяч учасників через відро. Цю битву ще досі памʼятають, а злощасне відро догниває десь у Модені. Справжньою ж причиною цього конфлікту в Святій Римській Імперії було питання "а хто ближче до Бога — Папа Римський чи Імператор?", і належить воно до матерій духовних і світоглядних. 

Людська порода споконвіків намагалася зрозуміти, як працює світ навколо неї, і протягом тисяч років виникали різні ідеї, що намагалися дати відповіді на питання екзистенційні. Виникали різноманітні культи, релігійні течії та філософські школи, і кожен додумався до якоїсь своєї правди. Один дивак, хоч і вельми мудрий, постановив собі жити у дебелому глиняному глеку, і ходив засвітла з ліхтарем, шукаючи серед людей людину. Цього дивакуватого пана звали Діоген. 

Ідея може мати неймовірну силу, і безліч разів ідея змушувала людей змінювати світ навколо себе. Сучасник жителя великих глеків Діогена, юнак-принц з Македонії, якому мати вкорінила ідею про його божественне походження, за декілька років завоював найбільшу імперію того часу — імперію династії Ахаменідів, і утворив імперію вже свою. Ідея руками юного Александра, якого ми всі памʼятаємо як Великий, змінила тогочасний світ. 

Таких, як він, геніальних особистостей із маніакальною впевненістю у власній правоті, історія памʼятає. Саргон з Аккаду, Ашшурбаніпал, Гай Юлій Цезар і його племінник Гай Октавіан, Кір, Костянтин, Карл (і всі троє Великі), Юстиніан І — це лиш декілька імен людей такого штибу, правителів із вживленим у них імперським міфом власної виключності. Вони своїм єством, харизмою, талантами та божевільно-цілеспрямованою роботою завертають таку круговерть подій, що світ починає хрустіти, немов ті молоденькі вишні в садку під час бурі. 

Відтак, сторінки людської памʼяті всіяні іменами воєначальників, правителів та інших визначних особистостей, міфічних або ж цілком реальних, а безліч імен інших учасників тих чи інших подій ми вже не знатимемо ніколи. 

Ми з вами, як і мільйони мільйонів душ до нас, проживаємо свої життя у бентежні часи історичних змін. Людський рід продовжується попри всі катаклізми. Матері приводять до світу немовлят, які цей світ вивчають, набуваються з нього. Виростаючи, ця маленька людина черпає знання та ідеї, щоб сформувати світогляд, який вона вже в дорослому віці передасть своїм дітям.

Ми з найменшого віку маємо можливість милуватися чудесами навколишнього світу, спостерігати його у барвах, чути його звуки, відчувати його запахи та фактури. Вже ближче до віку дорослого в кожного виникає своє відчуття понять добра та зла, які є основою метафізичного конструкту, крізь який ми проживаємо своє життя та оцінюємо події, приємні і не дуже, навколо. На шляху кожного трапляються кризи і випробування, що або ж гартують волю та характер, або ламають та знищують.

Кажуть, що війна змінює людей. Війна — це середовище, в якому особистість переживає свій катарсис. Окрім безпосередньо проблеми виживання, ти мусиш призвичаюватись до жорстокої реальності, яка повна смерті та небезпек. Це непросто, і деяких це зводить до божевілля. Ще тяжче — виконувати свій воїнський обовʼязок, робити бойову роботу в умовах цього макабричного танка, часто незважаючи на небезпеки. 

Ти мусиш змиритися з тим, що можеш загинути. Дехто робить крок далі, і мириться з тим, що вже загинув.

Це умови як і для вчинків дуже ницих, так і неймовірно героїчних. Це умови для найбільш щирих емоцій, що ви могли б відчути. Це умови для найсильнішого бажання жити і милуватися проявами цього життя. Багато хто після близької зустрічі зі смертю хоче почати романтичні відносини, продовжити свій рід. Я, подихаючи колись в окопі, хотів останній раз побачити своїх рідних, прогулятися рідним містом і сказати все невисловлене тим, хто мені важливий. 

В мене є побратим, мій тезка, силою духу якого я щиро захоплююся. На його долю в короткі строки припало багацько випробувань, і про одне з них я зараз вам розповім. Мій побратим почав свій бойовий шлях тоді, коли в Кліщіївці, селі південніше відомого усім Бахмута, просто дійти до позиції — це вже було щастя та велике везіння. Тоді тривалість зміни на позиціях там уже вимірювалася тижнями і місяцями, власне через складність дороги. Це була остання ротація мого побратима в Кліщіївці. Уявіть собі — місяць часу у маленькому підвалі під залишками будинку в селищі, що було мальовничим колись, а тепер війна його своїм нестримним поступом змолола у сірий пил. Всім знайомі кадри з дрона —місячний ландшафт, в якому проглядаються одні лиш вирви від розривів артилерійських снарядів та руїни чиїхсь осель. Чотири тижні в тісному просторі й на куцому харчі і так прожити дуже нелегко, а протягом конкретно тих 30 діб не було і дня, коли московити не намагалися б цей підвал разом із його жителями знищити, а повірте мені — вони ой як намагалися. Але маємо памʼятати, що зайти на позицію і перебути свій термін — це лиш половина справи. Вийти після стількох днів стресу, недоїдання, спраги та недосипання —- це архіскладно. Ту відстань, яку б ви на свіжих ногах пробігли за 10 хвилин, назад вже будете долати годину. Так от: за усіх цих ускладнюючих обставин, під час виходу з позиції мій побратим потрапив під ворожий вогонь. Це ще була ніч, від близького вибуху він утратив орієнтацію в просторі, та й побіг так швидко і далеко, як тільки міг, туди, куди бачили очі. Звʼязок з ним ми на певний час утратили. Коли розвиднілося — він місцевість впізнав, знайшов знайому стежку та й пошкандибав нею. Далі йому трапилася групка московитів, з якою він вступив у стрілецький бій. Після цього всього він уже з пробитим колінним суглобом пройшов ще пару кілометрів до бліндажів дружнього підрозділу. Ніколи не забуду його вираз обличчя та погляд, коли ми його забрали з-під Кліщіївки, і Страйкером вже везли до точки медичної евакуації. В них були втома та полегшення, бо всі його злі пригоди закінчилися, і він прямує туди, де комфортно і безпечно. Будьте певні — він цінує все те, що наповнює його життя добром та любовʼю. 

Одним дуже важливим аспектом цієї та схожих до неї історій є саме поле бою. Воно завжди є повним небезпек, і майже неможливо передбачити, що ж станеться далі. Стара кістлява лярва з косою носиться там, мов дурнувата, і завданням твоїм, твоїх побратимів та підрозділу загалом є нагнати цю дуринду в гнилих чорних лахміттях до ворога і тішитися, спостерігаючи його агонію і страшну погибель… але це мене вже понесло, і треба повертатися до суті. 

До чого це все я? А до того, що людям неймовірно тяжко робити крок у невідомість. Невідомість нас лякає, тому що ми не знаємо, чого саме очікувати, ми не можемо ніяк до цього підготуватися, і тому вразливі. Рішення, що їх приймаєш, маючи на руках лиш непевну інформацію — надважкі. 

Тому ж бо людям завжди було важливо розуміти мотивацію та шлях мислення героя історії. Що ж змусило нашого умовного протагоніста зголоситися на небезпечне діло? Про що думає людина, коли робить цей крок у невідомість? 

Саме тому нам цікаво пізнавати якісь історії з гостросюжетною кульмінацією та несподіваним завершенням, особливо якщо це історія цілком реальної людини, і є можливість з думок цієї людини почерпнути для себе трішки цього хвилювання. Особисто мені ще з дитинства було цікаво читати біографії чи мемуари визначних воїнів, як-от японський ас Сабуро Сакаї, чи керманич Фінляндії Маннергейм. Вже дорослим я маю честь знатися та служити народу України разом з вояками не менш визначними, аніж герої минувшини. Спільно ми карбуємо нашу історію.  

Одного разу, десь на другу річницю повномасштабного вторгнення росії, до мене в гості завітали мої брати по зброї, з якими доля звела ще в 2022 році. Я тоді жив в орендованому особняку в Костянтинівці, тій що неподалік Краматорська. В тому особняку була вітальня, де ми повісили старенький телевізор з діагоналлю півтора метра, виставили рацію, і облаштували робоче місце, щоб можна було пильнувати обстановку в Кліщіївці, слухати радіоефір і займатися різною адміністративною роботою. Також там був диванчик, бо комфорт. Ми з побратимами сиділи у тій великій кімнаті, обговорювали всяку всячину, а на тому дебелому екрані крутилися стріми з Кліщіївки. Глипнеш — і там, у реальному часі, в телевізорі, видно, як через поле в село намагаються забігти двійко-трійко виродків з російським громадянством. Спокійним голосом черговий по вогневих засобах дає команду на відкриття вогню гранатометному та мінометним розрахункам, і живим залишається лиш один дегенерат. Він дезорієнтований, йому страшно, пересуватися він ще може, але дуже повільно, бо жорстока залізна помста з неба наробила в ньому нових отворів. Настав час пілотів, і вони вже чіпляють гранату на скид під дроном. Ви всі бачили в соцмережах такі відео — де над покаліченим окупантом раз за разом зависає дрон, і скидає прямо на нього свій смертоносний вантаж. Так і тут стається — ми спостерігаємо, як оператор намагається поцілити гранатою в те бридке створіння, що поки що ще світиться теплою плямкою в тепловізійній камері дрона. Перша граната падає близько, але недостатньо. Ще одна граната — і сигнатура перестає рухатися, з неї починає витікати щось гаряче, а сама сигнатура потроху стає холоднішою і менш контрастною. В кімнаті овації і фурор, як ніби це наша збірна з футболу виграла чемпіонат світу. По тому, ми сіли вечеряти. 

Я тоді собі ще подумав: а як то конкретно цьому телепню зараз там, посеред засніженого поля? Йому боляче. Йому ніхто не допоможе. Ніхто його не евакуює і звідти не забере. Він точно знає, що в небі висить око, яке пильно за ним спостерігає, і десь далеко, в різних місцях, сидять люди, які знищать конкретно його, і будуть це робити болісно. Що спонукало його проїхати декілька тисяч кілометрів (а тоді були полонені ледь не з Владивостока), щоб от так безславно подохнути? Що йому казали, щоб переконати, що окупація країни, ґвалт жінок та дітей, геноцид — це добра справа?

Такі собі редемптористи в українському пікселі, з пультами у руках та запаленими від втоми і недосипання очима у свій спосіб висповідали того нещасного кретина, що повівся на байки про швидку переможну війну в Україні. Вони знищили його, і цим зробили йому послугу, завершивши його безтолкове існування. 

Таких сигнатур, таких понівечених трупів окупанта в полях під Кліщіївкою були тисячі, кубометри гнилого мʼяса, і той гнилий дух ще довго буде висіти над тими полями. Ці потвори сотні років гинули на наших теренах, намагаючись винищити українців, приносили з собою горе, і отримували лиш одну справедливу для них відплату — страждання та загибель.

Мене завжди безмежно дивувало те, що деякі з полонених росіян щиро вірять, що вони чинять правильно, і вони насправді хороші, і їхня війна проти так званого західного деґенератизму — праведна. Ідеї християнського фашизму авторства біснуватого Ільїна їм у голови вклала московитська політична еліта на чолі із запліснявілим збоченцем-кагебістом, що схиблений на дітях та ботоксі з підтяжками. Чи, може, справа не тільки в ідеології, а то їх врода така? Хтозна…

Нам своє робить. 

***

Уже згаданий трішки раніше тут цар чотирьох сторін світу Ашшурбаніпал був великим поціновувачем літератури. Саме завдяки його бібліотеці до наших часів дійшов епос про Гільгамеша, найстаріший відомий нам літературний твір. 

Гільгамеш — напівміфічний правитель шумерського міста Урук. Він напівбог, але він смертний. 

Якось до нього в Урук прийшов дикун Енкіду, і кинув йому виклик. Після сутички Гільгамеш та Енкіду стали друзями. Далі вони мали купу прикрих пригод, через які боги вкоротили Енкіду віку. Оплакавши свого товариша, Гільгамеш відправився на пошуки вічного життя. Але не витримавши випробувань, він все-таки залишається смертним, і розуміючи марність своїх страждань на шляху до безсмертя, повертається  до рідного міста. 

Іронія долі тут, як я її бачу, полягає в тому, що цей епос дійшов до нас завдяки тому, що його знайшли в залишках бібліотеки Ашшурбаніпала, серед руїн Ніневії — однієї зі столиць Ассирії. Гільгамеш все-таки отримав те, чого шукав — вічне життя, в умах і памʼяті читачів його історії. А царство Ашшурбаніпала — Ассирійська імперія, існувати перестала. Її вороги спільно стерли з лиця землі Ассирію як поневолювача та ката інших народів. Жорстокість була родзинкою ассирійців, і вони отримали справедливу за це відплату. 

росія — це така сучасна Ассирія. Вона мовить жорстокістю, і тільки  таку відповідь розуміє. 

Вона приносить іншим лиш страждання. 

Її необхідно знищити.