Аби вас не забули, я про вас нагадаю. Макс Бугель

Коли мене спитають, що для мене війна, 
я відповім — імена.
Максим Кривцов

Про що я хочу розповісти? Напевно про дружбу, що виникає раптово. Про людей, які з’являються в нашому житті на якусь мить і залишають десь між ребрами глибокі рани болю і смутку та високі і світлі узгір’я радості.

Коли в лютому 2022 року ми сформували колектив побратимів з 2014–2015, розширили його ветеранами з числа знайомих і прибули в 80-ту бригаду, козаки сподівалися, що ми потрапимо в один підрозділ. Серед нас було декілька офіцерів, і в мене було розуміння, що кістяк із сержантів та солдатів збережуть, і вони дійсно влиються в один взвод чи хоча б роту, а от офіцерів розкидають по підрозділах залежно від їхньої спеціалізації.

Так і сталось. Усі солдати та сержанти потрапили в одну з рот 1-го батальйону. Я став командиром взводу вогневої підтримки в 2-му десантно-штурмовому батальйоні 80-ї окремої десантно-штурмової бригади (2 дшб 80 одшбр) і вже в перших числах березня приєднався до нової групи добровольців, що також відправлялися в підрозділ. Ми довго чекали на морозі автобус, який нас мав завезти кудись. Старший цієї групи, якийсь представник військкомату із Золочева, що в Львівській області, в званні майор, декілька разів підходив до підполковника та питав за терміни, але в того не було відповіді і він його відшивав, а після чергового звернення, замість того щоб вирішити питання, почав кричати. Я якось залагодив конфлікт, отримав контакт людини, що займалася автобусом, і після того як з’ясувалося, що автобуса сьогодні не буде, зміг добитися, щоб нас розселили в селі на ніч.

Напевно саме це й дало мені змогу так швидко влитися в новий, не сформований колектив і стати тим скелетом, навколо якого виріс наш організм.

Спробую познайомити з частиною з нас:

Мітя (Дмитро). Молодий хлопець, заледве 20-ти років. Розвідник, який зустрів нас у Вознесенську. На той час він був єдиний штатний розвідник батальйону, бо всіх інших відправили виконувати задачі під Чорнобиль в складі РТГр. Здавався таким кремезним масивним бійцем, аж поки не зняв із себе бронежилет з кевларовим захистом, під ним виявився тоненький хлопчина. На початку знайомства казав йому, що якби знав мову навахо, то дав би йому позивний "той, що приносить погані новини", — так дивно співпадало, що як тільки приходив Мітя з задачею, набігала чорна хмара і починався дощ. А Мітя що? Лише усміхався і доносив задачу. Мітя завжди усміхався. 

Мітя загинув на Різдво 23-го року. Лишив у мені свій сміх, навахо в додатку для вивчення мов і щось таке, що проростає словами "Мітю я любив", коли про нього розповідаю.

Ще був класний козак, Дмитро Бурик (Беркут). Паскудно було тільки те, що його звали Дмитро. В мене був негативний досвід ще з 2014–2015 року — у нас в роті всі козаки на ймення Дмитро загинули. Я боявся, щоб тут не було те саме. Дмитро був з Золочева. Класний водій. Вийшов на золочівськіх волонтерів, ті підігнали нам течика, то він з тим течиком бавився, як з рідним, вилизував, чистив, десь щось починало барахлити, одразу розбирав. Вже на Домбабве, коли той течик згорів зі всім майном і ми отримали іншу машину, Беркут зробив висновок, що до авта прив’язуватися не потрібно. Дмитро загинув 7-го числа, на День розвідки. Разом із Геною Шурманом, Володимиром Кіборгом — моїм побратимом з 2014-го року, сапером Сашею Американцем, Вадимом та новим кулеметником, з яким я навіть не встиг поспілкуватися.

Єдиний, хто вижив з групи на Різдво 23-го року — Тігра, також Дмитро. Тігрою ми його нарекли після першої ночі з нами. Дмитро хропів гучно, розкотисто, завзято, ніби в нього в грудях жив перший на савані тигр-контрабасист. Власне через той храп на ранок він і отримав позивний Тігра. А Фредді став Фредді, бо мав шалену пристрасть до ножів. Щоразу як Фредді і Тігра виходили в місто, він купляв собі ножа. Він носив купу ножів: в кожен, от реально, в кожен отвір системи моллі був запханий ніж: десь — метелик, десь трофейний штик-ніж, десь іще якісь. Зовнішньо, правда, він був більше схожий на Фредді Меркюрі. Тігра і Фредді чи не єдині, хто вижив із тієї нашої компанії. Їх життя мені дорогі і значимі. 

Скіф. З Скіфом ми пересіклися на початку березня, коли почали наступ у Миколаївській області.

Ближче вже познайомилися, коли вийшли з Святогірська, перейшли Оскіл, стали в Тетянівці. Задача була підірвати міст і організувати там оборону. Міст підірвали, почали там закопуватися, і тут погранці передають, що бачать противника, який підійшов до краю річки. Погранці щось стривожилися, поховалися в якісь ями, рови, що понавикопували та й по всьому. Скіф каже: 

—  Давай підіймай пташку, я піду туди.

 І пішов. 

Я своїм сказав підняти пташку, взяв радіостанцію і попрямував до Скіфа.

Прийшли на берег річки, присіли собі двоє на березі, не сильно й ховаючись. У Скіфа гранатомет такий, як у Шварценегера, шестизарядний барабан, сорокаміліметровими гранатами кидається. Питається Скіф погранців:

— Ну де там то всьо є, де противник?

Ті показують — у той бік.

Та окей. Скіф, спокійний, як великий кіт на сонці, бере той гранатомет здоровезний, вистрілює шість гранат, навіть не смикнувшись, викидав ті гранати, як кіношний термінатор. І я собі сиджу такий на розслабоні на землі, як дзен-монах на медитації, беру радіостанцію, виходжу на Голуба, нашого мінометника: 

— Володь, готовий працювати? 

— Так! 

Мої з мавіка дивляться куди, я дав йому приблизні координати, він кидає міни 120-ті. Міни падають за річку. Одна мала такий добрячий недоліт, ледь на нас не попала, впала в річку, метрів за 20, напевно, від нас. Міни падають, а ми сидимо такі спокійні-спокійні, і ще якась така щеняча радість всередині — чуєшся таким героєм, який нічого не боїться. А десь поруч в ямах ховаються погранці. Їм начальство сказало знімати то все на відео — звідти висунулась рука з телефоном і знімає. Міни летять, висунута рука знімає, а ми сидимо на відкритій місцевості і коригуємо вогонь. Весело. 

Був у нас такий ще хороший дядько Гєна Шурман. Він, виявляється, у взводі був, але в перші дні війни його поранило, він пішов на лікування і вернувся до нас аж наприкінці травня — у день, коли оголосили, що ми маємо їхати на Донбас. Спочатку ми всі його не дуже сприйняли, чувак такий дєрзкий був, але згодом ми з ним офігенно подружилися. Гєна вмів чудово грати голосом, мав в арсеналі з десяток різноманітних тонів, тембрів, інтонацій. Міг говорити тоном дріл-сержанта, нагибати тебе, а за хвилину — зовсім інший голос, інша людина — виважена і мудра. Він був дуже толковий, знав багато в розвідці, прийшов в бригаду з ССО. З Гєною був цікавий досвід, коли ми вдвох біля Святогірська пішли в напрямку противника. Нас закинули вночі в Святогірськ, з інформацією, що там уже поблизу противник і ми мали задачу виставити пост на околиці населеного пункту, щоб побачити, коли противник зайде. Ми зауважили, що місцеві постійно ходили по воду кудись чи в інше село, чи до річки (водопостачання вже не було). Розпиталися їх, зняли бронежилети, взяли тільки по автомату, вдягнули якісь маскхалати і пішли вдвох у тому напрямку. Години дві лазили, дійшли аж до сусіднього села і натрапили на патруль росіян. У мене був таааакий азарт, що по-любому треба їх захопити, або хоча б одного знищити, а іншого взяти як «язика», а азарт то така штука, як срачка після аличі, годі спинити. Але Гєна каже: «Нє-нє, командир, не нада такого. Дивись, ліс випалений, сосновий, куди не ступим — все тріщить. Ті двоє нас зауважать здалеку, всі кущі спалені — градом перед тим сипанули ліс  —  нас полюбасу спалять. Якщо ми туди підемо, будем довго втікати, це якщо у нас ще вийде втекти». Я його послухав, і ми розвернулися. На останньому кілометрі натрапили на наших хлопців, які вже пішли нас шукати, нас дуже довго не було… Його втрату я дуже сильно переживав, хоча знав його найменше, і зараз, як до Львова приїжджаю, то приходжу до нього на могилу і спілкуюся з ним. Але чогось він нічого не говорить. Може, то і добрий знак, поки він мені не відповідає. Зрештою, буває тиша, в якій більше присутності, аніж у якихось пустих балачках.

Аркадій. Він був зі мною найдовше. Приєднався до нас в кінці березня 2022-го в Явкино Миколаївської області. Він був злий, злий на всіх людей, на певних осіб із попереднього життя, на родину. Він був колючий, і з ним ніхто не хотів спілкуватися. Я постійно з ним сварився. Однак все змінилося, коли на початку Харківської операції його посадили за кермо мого авто. З 6-го вересня по 14-те грудня ми були постійно разом. Розсікаючи по бездоріжжю Харківщини, грузнучи в дощових полях Донецької та Луганської областей, шукаючи нові дороги для батальйону, в розвідвиходах, ми були постійно разом. Наші розмови в авто — одне з найціннішого, що було в мене.

І сльози над його тілом, коли він загинув.

З цими козаками ми робили багато подвигів, достойних потрапити в міфічні історії античних авторів: гасили пожежу під обстрілом в селі на Миколаївщині, брали в полон противника, помилково повернувши не туди, захоплювали ворожого Тигра, вривались на плечах противника в посадку, з якої він в паніці втікав, рятували нацгвардійця, що декілька днів поранений блукав у яру. 

На цьому епізоді зупинюсь детальніше: в той день ми туди не мали йти, чи я неправильно зрозумів задачу, але зрештою ми пішли туди, куди ми пішли. Нас ішло четверо: Тігра, Кіборг, Аркадій і ще козак з 128 бригади, з позивним Термінатор, що полюбляв лазити сам по посадках і шукати те, що залишили інші. Частину дороги він був нашим провідником.

Перебігли посадку, зайшли в лісок. Лісок такий, як джунглі, зарослий якоюсь дикою лозою. Вийшли до протитанкового рову, знайшли там пару розбитих автоматів. Спускались із пагорба, і тут бачу якесь тєло сидить. Я не зміг зрозуміти, в якій формі він сидить, побачив, що зброї нема, підійшов у притул. Почав говорити до нього російською, подумав, що це росіянин, але він відповів українською, зрозумів, що це наш воїн, Дмитро (Фін). Він був поранений в обидві руки, на одній палець вказівний був перебитий, тримався буквально на шматку шкіри, а права рука вже вся синя була. Оглянули його, дали попити води. Поспілкувалися. Він розказав, що тут уже четвертий день. Мав якусь пачку вафельок, пив воду з калюжі, ну як калюжі — якийсь слід у глині, корова проходила чи щось таке, і там вода збиралася. Збоку якраз почав працювати танк, я подумав, що важливо виявити цей танк і скоригувати вогонь, навіть зміг додзвонитися до начальника розвідки, але артилерія наша працювала по іншому напрямку, зрештою, ми того танка і не бачили, чули лише виходи, то і скоригувати б не могли.  Начальник розвідки спитав, які мої подальші дії — кажу, що буду хлопця виносити. 

Почали думати, як його евакуювати. Знайшли якийсь спальник, що валявся поблизу в посадці. Придумали, що покладемо його в спальник і будем спальник тягнути. Така собі була ідея —  від того ґрунту спальник протерся майже одразу, ми ледь змогли його витягнули з яру до поля. Пробували палки ламати та зробити якісь ноші, довго ті палки ламали, але там були лише криві акації, і в нас нічого не вийшло. Пробували закріпити його на гвинтівці, як тубільці в фільмах про людожерів, що на жердині несуть людину. Але було зрозуміло, що він своїми руками триматися не зможе. Намагалися посадити його на плечі, він теж не міг триматися, дуже боліла рука. Далі зробили єдине, до чого додумалися, розпустили ремені від автоматів, просунули його під ремінь, двоє несли автомат в районі плечей, двоє в ногах. Четверо несли Фіна, а Термінатора відправили по допомогу. Ми його несли десь години дві, зайшли в ліс, уже на виході з лісу побачили Термінатора з медиками. Дотягнули його до машини. Я прийняв рішення, що нам треба повернутися, пошукати все-таки ту посадку. Полазили там, назбирали трохи зброї. Назад верталися,  кожен з нас ніс 3-4 одиниці зброї. Тігра ніс гранатомет, ще плюс автомат додатковий, крім свого, я ніс два автомати і кулемет, Аркадій — снайперську гвинтівку, калаш і гранатомет, Кіборг — автомат, ПКМ і ще гранатомет. І це ми такі змордовані зайшли на позиції 128-ї, де зранку були. Пити хотілось немислимо. Там ще були якісь іспанські журналісти, фотографували нас, може навіть з фотогенічного боку, може, ми навіть непогано на тих фото вийшли…

Я радий, що збіг багатьох факторів вплинув на мою зустріч із цими чоловіками. За короткий час ми стали одним малим організмом, підтримували один одного, не давали опустити носа. Я памʼятаю вас. 

Спостерігайте за нами, по змозі обороняйте нас, дайте нам тінь, коли сонце надто пекуче, дайте нам зорі, коли надворі темна ніч.

Колись зустрінемось.