5 причин, чому українці переможуть, а Путін програє

1. Ми боронимо своє, а Путін прагне загарбати чуже. Загарбники неодмінно програють, завжди, рано чи пізно. Чому? Бо…

2. У нас, українців, немає іншої землі, де ми вдома. Світ широкий, а вдома ми тут. І вже дуже, дуже, дуже давно. Це земля наших батьків, і дідів, і прадідів, і прапра-, і прапрапра-… А ще – що не менш важливо! – це земля наших дітей, онуків, правнуків, прапра- і прапрапра-… Тому ми звідси не підемо ніколи. Так, декого розвіє вітер, а дехто звітріє сам. Але ми всі вдома тут і ніде інде. Це наша земля, ми виростаємо з неї і вростаємо в неї. Нас можна в неї втоптати, але ми проростемо знову.

3. Наш ворог, яким би страшним і сильним не здавався, – колос на глиняних ногах. Росія – історичний анахронізм, приклад неефективного державного управління, застарілої сировинної економіки, низької виробничої мотивації і просто вражаюче жахливої «культури» праці, не здатна впоратися з територіями, скарбами й ресурсами (і передусім людськими), якими володіє. Це я навіть не буду починати про водку-сєльодку-гармошку-матрьошку… Росія, звісно, може загатити наші ріки трупами своїх «нєізвєстних салдат», щоб по їхніх тілах вимостити собі дорогу до пекла. Але вона не спроможна буде дати ради завойованим (не дай Боже!) територіям і тим паче – підкореному (а ось це вже навряд чи…) населенню. Це країна-лузер, і ми бачимо її цивілізаційну відсталість і безпорадність усюди, де тільки вона простягає свої загребущі немиті руки.

4. Путін смертний. Українці безсмертні, доки родитимуть і роститимуть нових українців – у мирі чи у війні, як страшно б це не звучало. Тому кохаймося, чорнобриві. Далі ви знаєте – продовжувати не потребую. Кохаймося так солодко й плідно, як здатні тільки люди, які кохають вільно і пристрасно. І хай з нашого кохання народжуються здорові, розумні, красиві і сильні діти. Достоту, як ми. Та ні – кращі від нас. І саме заради них –

5. Ми переможемо, бо не можемо програти. Бо інакше наші діти будуть сиротами, жінки – рабинями, домівки – пустками, а земля – пустелею. Тому краще вже наші ліси будуть криївками, лани – полями битв, міста і села – пастками й лабіринтами, кожен камінь – зброєю, кожен вчинок – опором, а кожне слово – маніфестом гідності і свободи. Бо ми, українці, родом з краю гідності і свободи, а вони – Путін та іже з ним – з краю страху, підкорення й ґвалту. Нам є що втрачати. І це головне. Бо без того, що ми можемо втратити, – без гідності і свободи, – усе решта не варте нічого. Просто нічого.

Насамкінець – дві жорстких, але чесних тези. Думаю, варто їх озвучити, позаяк це радше аксіоми, ніж теореми. Доведення не потребують. Але нагадати варто.

1. Протистояння України та Росії – не тимчасова проблема і не історична випадковість. Це не «момент, який треба перечекати». Це цивілізаційний конфлікт двох принципово різних світоглядів, систем цінностей, національних менталітетів, політичних культур. І навряд чи цей конфлікт може бути розв’язаний через вагання, хитання і компроміси. Пробували століттями – нічого не вийшло. Дякувати Богу, ми вже настільки різні, що несумісні. Більше НІКОЛИ не буде ні сумнівного «братерства» народів, ні протиприродного політичного «шлюбу» – ні з любові, ні з розрахунку. Бо любові давно нема і більше не буде (любов із ґвалту не родиться!), а розрахунки свідчать, що краще з розумним згубити, ніж з м…….ями знайти. Тому цей антагонізм рано чи пізно мусить бути розв’язаний – і, на жаль, у досить радикальний спосіб. Халяви не буде, історія – жорстока вчителька, ціна свободи – ціна крові. Це страшна правда, та краще страшна правда, ніж солодка брехня.

2. Війна – хоч би як страшно це не звучало – це теж життя. Спосіб, форма, період, фаза життя. А життя треба жити. Тобто любити, родити, творити, мріяти, планувати, будувати. А не тікати чи боятися. Бо втеча і страх – то не життя. І саме тому війну можна пережити, перебути, перемогти. Не тільки У війні – а саму війну. Якщо не тікати й не боятися. А просто робити те, що ми любимо і вміємо, у що віримо і задля чого живемо. Кожен те, що любить і вміє, у що вірить і задля чого живе.

Я не філософ, не політолог і не військовий стратег. Я просто людина – українець, чоловік і батько. Мені тривожно, як і нам усім. Але мені більше не страшно. Бо я знаю, хто я і навіщо я тут. Бо я вірю, надіюся і люблю. І буду за це боротися.

Бо моя надія стоїть на камені моєї віри. А моя віра гартується у вогні моєї любові.

І я такий не один. Саме тому ми переможемо.