151-ше ім’я. Віталій Ляска

Ми охоче підтримуємо культ Лесі Українки, але мало осмислюємо його. Рідко замислюємося, ким вона була насправді, і занадто легко погоджуємося на зручні спрощення. Серед кількох її образів у нашій колективній пам’яті виразно домінують два. Перша Леся — радянська "донька Прометея", подруга робітничого класу, яка у своїх творах обстоювала "боротьбу за справедливість". Радянська цензура стерла її націоналізм, бунтарство й інтелектуально узалежнила її до виміру поетки, яка покірно служила марксистським ідеалам. Друга Леся, яку ми знаємо вже з української школи, — передусім хвора. Тендітна жінка, яка, попри пекельний біль, пише вірші й героїчно виконує свою місію. Без сумніву, це зворушливий образ, але чітко окреслити місію — проблематично. Шкільна програма акцентує на ліричності Лесі з дещо наївним трактуванням України як ідеалізованого краю і з народом як носієм моральної чистоти. Таке народницьке сприйняття творить фольклоризований образ її творчости й перетворює письменницю із візіонерки та інтелектуалки на дистриб’юторку народного голосу.  

Біда лише в тому, що Україна Лесі Українки, як слушно зауважує Оксана Забужко, інша. Вона не була козацько-християнською, як у Шевченка, чи будительською, як у Франка. Це була Україна шляхетська, "косачівсько-драгомановська", представники якої за корою самобутньої рустикальности намагалися розгледіти, а то й сконструювати інше начало. Саме це — питома ознака Лесиної творчости. Попри те, що вона фізично жила в довгому ХІХ столітті, її мислення сягало на століття вперед. Вона була європейською письменницею не тому, що знала мови чи їздила до Італії, а тому, що осмислювала біблійні та античні основи буття. Вона мислила Україну не як романтично-екзотичну тубільну цікавинку, а як частину інтелектуального й культурного простору Європи. Саме Леся надала української барви давнім грекам і римлянам, Трістану та Ізольді, Дон Жуанові та шотландському королю Робертові Брюсу. Якщо її мати, Олена Пчілка, зберігала давнє українське, то Леся Українка на його основі намагалася створити модерне українське, яке було би рівноправним у світі. 

Але хіба можлива рівноправність в етнографічному резерваті колоніальної Російської імперії? Тож Леся Українка понад усе боролася із колоніальним мисленням, — і розуміла його глибше, аніж сучасники та ті, хто жив після неї. У поезії вона показувала, як колоніалізм діє зсередини, виховуючи в колонізованих меншовартість і страх перед свободою. Це навдивовижу дисонувало з позицією українських еліт Наддніпрянщини, які на початку ХХ століття боялися навіть мріяти про незалежність України, намагаючись піти на компроміси і з власною совістю, і з імперією. 

«"Хто визволиться сам, той буде вільний,
хто визволить кого, в неволю візьме".
Речення се мені здавалось темним,
тепер я глузд його аж надто тямлю.
Аж надто!»

Ми надто пізно затямили Лесину пересторогу: або імперія поглине колонію, або колонія мусить зруйнувати імперію й унезалежнитись. Можна дати Лесі ще й 151-ше ім’я, але чи наздоженемо ми її? Як у парадоксі про Ахілла й черепаху Зенона Елейського, відстань між нами та Лесею скорочується із кожним новим перепрочитанням. Але поки що вона попереду.