Закодовані послання: мистецький шлях Анатоля Степаненка

Гніздечко в Лаврі, Фіньйола та червоні килими

Я народився у 1948-му в Ірпені. Мати й батько працювали в лісовому господарстві, часто їздили в експедиції. Між експедиціями мати брала мене з собою на роботу. Я не створював їй клопотів, а сидів собі за столом та малював. Мабуть, уже тоді було зрозуміло, що я виросту художником.

Я й у маму пішов — ззовні, характером та вдачею. А от з батьком ніколи так і не став близьким. Тато пройшов німецькі табори, а після війни чудом не потрапив на "перевиховання" у табори радянські. Він намагався тримати мене в сталевих руках, хотів відбити від малювання. Ми конфліктували та сварилися. Мабуть, він не підтримував мене, бо "виділятись" у той час означало бути поміченим, а отже — бути в небезпеці.

В Ірпінській школі я закінчив 8 класів. Школа тоді відзначалася репресивними сталінськими методами навчання, тож я бунтував. Пригадую, як мене приймали в піонери. Дійство відбувалося в місцевому будинку культури, що був завішаний пропагандистськими плакатами та портретами Сталіна. Усе було встелене червоними доріжками, а за столами сиділи пихаті, мордаті дядьки з партії. Піонери з барабанами, горнами — словом, рафінований кошмар. Чомусь той вступ до піонерів я сприйняв дуже серйозно. Найсмішніше, що серйозного піонера з мене так і не вийшло. Бо щойно я подорослішав, одразу захопився модою та рухом стиляг. Звужував собі штани, самостійно зшиваючи їх на машинці "Зінґер". Мама мене в цьому дуже підтримувала. Вона теж любила модно одягатися, разом зі своєю подругою Лідою вони були дві модниці на весь Ірпінь. Їхнє товариство було мені дуже близьким — я майже весь свій вільний час проводив із ними, бо з однолітками не ладнав.

Після школи мама возила мене в мистецьку студію до Києва. У тій студії я теж не прижився, бо був провінціалом серед дітей столичних. Тож із підготовкою до вступу мені допомагав місцевий художник Федір Колісниченко. Він був традиційним, консервативним митцем, але знань, набутих у нього, було більш ніж достатньо, щоби забезпечити собі місце в Київському художньо-промисловому технікумі.

Я настільки активно й уперто захопився навчанням, що відразу вибився в лідери. Але цьому сприяла й хрущовська відлига. Нашими викладачами були ті, хто не пройшов за конкурсом в академії чи інститути через свої погляди та тяжіння до західної творчості. Тож у навчанні в нас була повна "лібертуха". Намалював людину з квадратною головою — місяць ходжу як герой, усі обговорюють моє полотно.

Під час "відлиги" почала зʼявлятися інформація з-під "залізної завіси". Пригадую, як розглядав журнал "Америка", що виходив російською. На розворотах були роботи Анрі Матісса, Джексона Поллока тощо. Там були перші обережні публікації про мистецтво вільного світу, зокрема про імпресіонізм. "Діти, я теж люблю імпресіонізм та постімпресіонізм, але ви сильно про нього не балакайте, бо це вважається буржуазним", — казав нам наш викладач з історії мистецтв. Часто саме навчання проходило під егідою подвійних стандартів.

На екваторі навчання я досяг свого піку екстравагантності. Я чудив, бо від мене цього очікували. Та мені й подобалося, бо це відповідало моїм психоемоційним потребам. Викладачі дивилися на це крізь пальці.

Був у мене в технікумі дружбан "Фіньйола" — Олександр Череватий. Ми з ним фактично жили у Києво-Печерській лаврі, де й були наші майстерні. Бувало, тижнями не виходили за її межі. Милися в Дніпрі, гуляли в нетрях поблизу. І хоч у "совку" не можна було вірити в Бога, туди завжди сходилися якісь паломники. Ті старці виглядали так, наче свою прощу почали ще у XVIII столітті й аж щойно дійшли до Лаври — з мідними чайниками, в лаптях, з посохами. Вони щільно гніздилися у тих нетрях.

Із Фіньйолою ми звили собі гніздечко на піддашші колишнього монастирського готелю, який, здається, ще з тих часів, коли молитись можна було, законсервували. Поназносили килимів та доріжок із актового залу. З них виклали такий собі "вертеп" — дівчат туди водили, гуляли, пиячили. Справа в тім, що ті всі килими були агітаційними, червоними, мали інвентарний номер. І тут, якимсь дивом, вони раптом стали комусь потрібні. Звісно, їх знайшли у нас. Нас із Фіньйолою ледь під суд не віддали за крадіжку державного майна. Але був нюанс — ми ж не винесли цього майна за територію Лаври, а отже, і складу злочину не було.

Після закінчення "бурси" я вийшов абсолютно сформованим митцем і міг починати свою самостійну діяльність. Не було єдиного — розуміння, як і що з цим робити. Та тут про мене подбала совєтська держава. Мене призвали до війська. Я прийшов до тями аж на плацу, у світлі прожекторів, у військово-морській формі в Севастополі.

Пощастило тричі

<p>Анатоль Степаненко</p>

В армії мені пощастило тричі. На першому році видали наказ про скорочення строкової служби до трьох років. Служба у морській піхоті була виснажливою — інтенсивні тренування, не надто хороші умови і повний розлад із колективом. Стосунки з іншими призовниками були звірськими, дідовщина ще гірша, але разом із тим існував культ морської піхоти. Кілька разів мене побили, навіть не пригадаю за що. Хоч у радянській армії і приводів не потрібно було шукати. Та був один інструктор, який помітив, що я малюю. Якось прийшов до мене в лазарет і сказав: «Слухай, ми тут готуємо професійних убивць. Тобі серед них робити нічого. Давай я "спишу" тебе на кораблі?» При першій нагоді він дотримав слова, і так я почав службу в морі.

На кораблі мене відправили в сигнальники — я мав подавати світлові сигнали з мостику. Мені ця робота подобалась — я дивився в безкраю далечінь, зустрічав і проводжав сонце. Багато малював і був у великому фаворі у капітана. Але й тут ненадовго затримався.

Одного разу на корабель потрапила група воєнно-морської розвідки, яка займалася випробуванням нових видів озброєння. Один із офіцерів побачив, що я малюю. "Слухай, я тебе заберу до нас, якщо ти не проти", — сказав він. Я здивувався, що мене ще й запитали, і погодився.

Уся моя служба проходила в Середземномор’ї та Атлантиці, в умовах напруженої політичної ситуації у світі: Холодна війна, гонка озброєнь, Карибська криза, війна в Чехословаччині. Фактично, моя служба проходила за правилами воєнного часу. Можна сказати, що тоді я набув ПТСР і став дещо надломленим. Звісно, я не розумів цього, але хто тоді розумів? Тоді й терміну такого не використовували.

<p>Анатоль Степаненко "Автопортрет", 1976 рік</p>

Удруге мені пощастило, коли я опинився на підводному човні. Мали спільні навчання з підводниками, й почалася бойова тривога. Тиснява, усі поставали на свої пости, човен почав екстрено спускатися під воду. У тому заперпі я провів кілька діб і тоді зрозумів, що мені шалено пощастило не служити на човнах. А втретє мені пощастило, коли ми увійшли у води Північно-Льодовитого океану. Служити на Північному флоті — пекельні муки. Відстояти вахту сигнальнику на морозі -30, а ще й штормить там жахливо… Ні, мені таки пощастило не служити на Півночі.

Під кінець строкової служби я підхопив лихоманку й виснажився так, що мене почали кликати "Дахау". А йти з армії мав зі званням мічмана. Я дуже пишався, але почалися конфлікти зі старшими. І я став на шлях громадянської непокори, пішов у саботаж. Тож звання мені так і не дали, списали в боцманську команду. А там був повний набір дисидентів. Так там і благополучно закінчив службу.

Після армії я ходив у морській формі, хоч минуло вже два місяці, продовжував "ходити у плавання". Пив, влипав у неприємні ситуації, буянив. Під час чергової пиятики у Києві, коли алкоголь закінчився, мене відправили на вокзал купити ще. А я купив квиток і поїхав до Львова. Чому та навіщо — без поняття. Можливо, це було рішення моєї підсвідомості, крок, щоби вибратися з небуття.

Перформанси, хіппі та втеча зі Львова

Зранку вийшов із потягу, дійшов до костелу Ольги і Єлизавети, сів у скверику, "стрельнув" у когось закурити й думаю: а де я? Можливо, до Парижу доїхав? Так і почалося моє львівське життя. Я повернувся додому, зібрав свої речі й переїхав сюди. Винайняв коморку на піддашшi біля того ж костелу Ольги і Єлизавети у старої польки-алкоголічки. 

Якось у Стрийському парку познайомився з дівчиною. Вона повела мене у майстерні поруч. Щойно ми з нею примостились на диванчику, як прийшла її мама. Та мама була доволі прогресивною. "Приведи мені його завтра", — єдине, що сказала, й дала нам усамітнитись. Мамі тієї дівчини я дуже сподобався, тож вона ліпила з мене. Це і стало моєю першою роботою — я заробляв собі на хліб тілом. Став натурником. Я справді добре виглядав — гарно збудований, підтягнутий. Згодом почав позувати і в інституті мистецтвЛьвівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва, нині Львівській національній академії мистецтв. Тільки після цього вступив туди.

Навчання у Львові приваблювало своєю волею та віяннями Заходу. Тому сюди всі й рвалися, бо це було чи не єдине місце, де можна було творити вільно. Перші два роки я ще совісно відвідував заняття, а потім занурився в себе й забив. Я хіпував. Мав довге волосся, тусив біля Вірменкикультова кав'ярня у Львові на вулиці Вірменській. Звісно, через це в інституті були проблеми.

У той час за хіповими комунами таки полювали. Зокрема й тому, що хіппі курили марихуану. А в Радянському Союзі то був чи не найстрашніший наркотик. Де її брали, в кого купляли — без поняття. Я вже долучався на тому етапі, коли косяк пускали по колу.

Мій викладач із рисунку постійно дорікав мені: "Ти ж так добре починав, а з’їхав до трієчника!". Та, спостерігаючи мій розвиток як митця, він не дуже мене доймав. А якось навіть сказав: "Дивна річ. Ну от є відмінники, успішні в академічних вимогах, вміють малювати. А є Степаненко. На пари не ходить, йому все одно. Але ж він художник!".

У гуртожитку на вулиці Зеленій я започаткував жанр перформансу. Вперше це вийшло випадково. Під час студентської пиятики опівночі з брехунця заграв гімн Радянського Союзу. Я — хваць того брехунця і викинув його у вікно. Потім подумав: щось тут не так. От якби брехунець із тим гімном летів додолу й грав, а потім розбився — оце було б кльово! Це вже була б допрацьована концепція та навіть ціла мистецька акція.

Додумався, що для такого підійде транзисторний приймач на батарейках. Побачив такий у комісійному магазині. Коштував він тоді як дві мої стипендії. Щоб зібрати гроші, пройшовся з капелюхом із першого до останнього поверху, ще трохи позичив. Звісно, я розказував студентам про концепцію, але ті радше думали: "бідному Степаненку треба похмелиться".

Наступного ранку, поки всі спали, я виліз на дах гуртожитку, дочекався гімну, ввімкнув його на повну котушку і відправив у останню путь. Приймач летів під невблаганною дією сили тяжіння, пролітав повз вікна студентів інституту мистецтв, граючи гімн, аж поки не розбився. Наступного дня всі говорили про новий вибрик Степаненка. Хоч усі знали, хто був ідейником, однак свідків не було, тож мені за таку акцію нічого не прилетіло.

Ще одну акцію я зробив із Миколою Яковиною, який очолював Міністерство культури Українивиконувач обов'язків Міністра від серпня 1994 до вересня 1995 року. Випадково знайшов бабіну з жовтою стрічкою. Хотів ще таку блакитну дістати, але мені не траплялася. Тож дочекавшись ясної днини, ми знову вибралися на дах гуртожитку. Це вже було не так просто, бо коменданти врахували попередній досвід мистецьких акцій і закрили дах на ключ. Але це не стало нам на заваді.

Ми закріпили край стрічки, а саму бабіну кинули донизу. Вона розкручувалась на фоні блакитного неба, і всім глядачам стало зрозуміло, що це — прапор України. Ту акцію ми вже робили тихо, бо поєднання жовтого й блакитного було заборонене.

Незабаром мені довелося покинути Львів. І дуже неохоче, бо тут у мене була приятелька, з якою я планував залишитися назавжди. Тусовка у мене була богемна — поети, письменники, художники. Міг так-сяк підзаробити — сидів на вулиці Вірменській і малював портрети пастеллю на замовлення. Брав за це 15 радянських рублів.

Кілька разів до мене підсідали дивні люди. "Ти думаєш, що ти богема? Вільний художник? Це не всім подобається", — сказав мені одного разу один із них. Спершу я на це уваги не звертав, аж тут сталася пригода.

Повертаючись із чергової нічної пиятики додому, я вирішив не йти через центр Львова, а бічними вулицями. І от іду я в дерев’яних капцях, з патлами до лопаток, у театральному комзолі позаду готелю "Жорж", аж раптом помічаю темну машину на узбіччі. Щойно підійшов — спалахнули фари. Втікати — погана ідея, далеко в своїх дерев’яних черевиках я б не забіг, та й ситуація програшна: тікаєш — значить, за тобою побіжать.

Тож я зробив морду лопатою і пішов повз. Двері машини відкрилися, мене за патли затягли всередину, а машина кудись вирушила. У мене в голові пронеслося ледь не все життя. Щойно ж знайшли тіло Івасюка у Брюховицькому лісі, а Олімпіада 1980-го була на носі. Вулиці великих міст зачищали від "благонадійних елементів", які порочать комуністичний рай.

Поки машина їхала, з мене вивітрився увесь алкоголь. Десь уже за містом, на котромусь з поворотів, у мене з’явився імпульс — я схопився за ручку дверей, відштовхнувся ногами і вилетів на обочину. Заліг у бур’янах зайцем — серце калатало, я майже не дихав і не рухався. Притаївся.

Автівка повернула, просвітила фарами й поїхала. Потім ще раз. Хоч мене й облишили, я аж до ранку просидів у кущах. У мене було рознесене коліно, трохи побите лице. Так-сяк дійшов до міста й побрів до дружбана, який мав майстерню в центрі міста, і там заліг на дно. Щойно видужав, одразу ж поїхав до Києва.

Повернення додому

У 1980-х у київській мистецькій сфері було важко — ні виставлятися, ні творити, ні заробляти. Я пив, гуляв, сидів на шиї в батьків. Більше того, кола спілкування у мене тут не було ніякого. Якось приїхали товариші зі Львова. Ми набрали алкоголю й пішли до знайомого, який працював на кіностудії. Він сказав, що Тарковський у Москві набирає групу. Ця новина наче повернула мене до життя. І я ломанувся туди зі страшною силою. Та іронія в тому, що коли я приїхав до Москви, Тарковський уже виїхав.

У Москві я прожив три чи чотири роки й люто її зненавидів. Це були найжахливіші роки мого життя. Кар’єрні можливості там, звісно, були значно кращі, сфера кінематографії — прогресивніша. Вона перебувала в полі зору світової громадськості. Там можна було дозволити собі те, що в Києві було апріорі неможливо. Якщо в Москві — стригли нігті, то в Києві — рубали пальці.

Мені пропонували кар’єру в "Мосфільмі", але я відмовився і прийшов на кіностудію імені Довженка, де зрежисував два фільми. Перший — екранізація новели "Панна Сонтиківна" уже покійного Валерія Шевчука — "Місяць уповні". Другий — екранізація "Майстрів часу" Івана Кочерги — "Годинникар і курка".

Обидва фільми зняті на московські гроші, проте в кіностудії імені Довженка. Уявіть парадокс — за московські гроші я зняв українські стрічки! Я прийшов у сферу з місією — відродити українське поетичне кіно.

Після виходу на екрани "Місяць уповні" я став ледь не культовим режисером. То був прорив — постмодерністська версія, заснована на естетиці українського поетичного кіно. В офіційних колах це сприймалося з неприйняттям, але в мистецьких колах навколо фільму відчувався цілковитий захват. Зараз і годі знайти ці стрічки українською — одна збереглася в діаспорі, інша — у Москві.

Згодом, волею долі, я отримав майстерню у Києві. Ну, як отримав... Відселяли один будинок на Святошино, тож я зайняв її "партизанським" методом. Це було підвальне приміщення зі сірими стінами і щурами. Але саме там я створив ледь не найбільшу частину своїх полотен, які зараз складають експозицію на виставці в ЦІМ "Меркурій". Цей період був одним із найпродуктивніших у моєму житті.

Коли проголосили незалежність, мене запросили взяти участь в одній зі швейцарських програм для митців у Базелі. Мав житло, майстерню та навіть стипендію. Хоч програма тривала лише 9 місяців, я провів у Швейцарії майже десятиліття. Це був справжній рай. З сірого підвалу зі щурами, який служив мені майстернею, я перемістився творити у приміщення з вікнами, що виходили на головні площі Базеля та на річку Рейн. Після завершення програми, завдяки набутим зв’язкам, я залишився в Швейцарії. Малював, робив аудіо-візуально-танцювально-літературні перформанси. Можу сказати, що там моє мистецтво подобалося. Я для тієї публіки був посланцем іншого світу, іншої планети.

Та довелося повертатися додому. Здоров’я батьків погіршувалося, тож вони потребували мене поруч. Коли вони померли, я зробив ще кілька спроб повернутися в Швейцарію, але відчув, що там мені вже нічого робити. У 2012 році, в розпал репресій за Януковича, я повернувся й вирішив, що потрібен тут — удома.

Повномасштабне вторгнення я зустрів в Ірпені, у будинку батьків. Туди поки не можу повернутись. Після окупації він став непридатним для життя. Його можна було б відремонтувати, але зараз я борюсь із ПТСР. А ще — я старію. Це дуже вибуховий коктейль, який не малює світлого майбутнього. Та я вже наче адаптувався. Умови життя в мене комфортні, а що буде далі — не знаю. Планувати нічого не буду.

Зараз я роблю з себе "ходячий артоб’єкт" — одягаюсь стильно й гарно, і таким чином наповнюю своє життя. Для когось це може виглядати сміховинно — на старості років стати моделлю і так одягатися. Але я забарвлюю свою буденність. Чи є в цьому нарцисизм? Звісно, є. У кого ж його немає? Можливо, я міг би стати хорошим дизайнером одягу, навіть доволі успішним. Чи було б це справою мого життя? Не певен.