"З окремих життєписів складається величезна мозаїка нашої української історії" — фольклористка, дослідниця стрілецької пісні Оксана Кузьменко

Усе свідоме життя пані Оксана переосмислює історію України через історію свого роду, через дослідження культури, стрілецької пісні і часто, шукаючи відповідь на одне питання, знаходить на інше — не менш важливе. Так бачить факти, розповіді в контексті єдиного історичного полотна. Власне з історії своєї родини розпочала пані Оксана.

Історія родини по мамі

Моя мама Пилипа-Любов, дівоче прізвище Стецька, народилася 8 листопада 1932 року у селі Красові недалеко Львова і була сьомою останньою дитиною у великій селянській сімʼї. Вона була представницею того покоління сільської молоді, яке у повоєнний час намагалося здобути не тільки грамотність, але й вищу освіту. Маючи перед собою цю велику мрію, 1949 році мама приїхала з села до Львова, щоб вже у 1951-му закінчити 28-му жіночу середню школу. 

Мамині батьки, попри те, що жили і тяжко працювали у натуральному господарстві, все ж вважалися сільською інтелігенцією. Мамина мама, моя баба Марія Стецька1893-1968, належала до Товариства Союзу Українок, філія якого функціонувала також у Красові.  А мій дід Іван Стецький, 1884 року народження, був швець і навіть мав за австрійської влади диплом, який підтверджував те, що мав право не тільки шити взуття, але й наймати учнів. 

У міжвоєнний період мій дідусь попав під процес так званої "пацифікації". За родинним переказом, представники влади пропонували йому "переписатися" на поляка. Десь у 1930 році його дуже сильно побили. Відтоді він сильно слабував й передчасно помер.

Коли дід Іван помер, моїй мамі було всього 7 років. Невдовзі почалася Друга світова війна, яку вона зі своєю мамою та зі старшими двома братами й сестрами провела у селі, окупованому нацистськими військами. Німці зобовʼязували до сільськогосподарської праці усіх, навіть малолітніх дітей. І мама, маючи всього десять років, змушена була ходила на тік молотити збіжжя, зерно з якого відправляли до Німеччини. Травми війни були постійно в її усних розповідях. Примусова праця, присутність німецьких військових у селі, звуки жахливих вибухів, переховування у пивниці під час обстрілів та бомбардувань, а також спогад про те, як на її очах "бомба розірвала корову" — це ті жаскі воєнні сюжети, які колишня дитина війни памʼятала усі наступні 72 роки свого життя. Тому, коли ми сьогодні думаємо про психологічні наслідки сучасної російсько-української війни, треба розуміти, що усе те, що проживається у війні, а особливо те, що досвідчують діти, — це травми, які ніколи не будуть остаточно вилікувані чи забуті. 

Після голодних років війни, моя мама мріяла вирватися з села, в якому було знищено приватне господарство та встановлювалася радянська колгоспна система, і здобути вищу освіту. Так успішно поступила у Львівський сільськогосподарський інститут, а згодом туди й в аспірантуру. У 1966 році вона завершила дисертацію. Її науковий керівник дуже хвалив цю роботу, коли підписував до захисту. На жаль, роботу так і не вдалося захистити. Річ у тім, що мама ніколи не була у піонерах, в комсомолі. А на додачу у документах її прізвище безграмотні паспортисти (відомо, звідки у сталінські часи набирали на такі посади людей) помилково записали не "Стецька", а "Стецько". У той час у компартійної еліти та спецслужб таке прізвище прямо асоціювалося з ім'ям Ярослава Стецька, голови Проводу українських націоналістів. Тож причин, щоб не отримати дозвіл від "першого відділу". У таких умовах мама дістала гіпертонічний криз і надовго зійшла з дистанції на здобуття наукового ступеня "кандидата наук".

Історія родини по татові 

Тато — Мирослав Саламаха1940-2021 народився у селі Володимирці, що на Львівщині у сімʼї Йосифа Саламахи1910-1944 та Розалії1915-2004, з дому Гнатюк. Історія цієї гілки моєї родини теж трагічна. Йосиф був добрим господарем, мав гарних і породистих коней. За переказом баби Розалії, у 1944 році у селі, мешканці якого підтримували повстанський національно-визвольний рух, загін НКВД проводив каральні операції. Одного дня енкаведисти зайшли до діда, щоб реквізувати коні. Дід відмовився. Чи так це було, чи інак, відомо лише те, що "на Покрову"14 жовтня того ж року дід більше не повернувся додому. Дехто казав, що це була акція, до якої причетні "бандерівці". Хоча бабуся Розалія сумнівалася. Думаю, що цей злочин здійснили переодягнені у повстанське вбрання енкаведисти. Адже тепер відомо, що спецслужби безжально мучили і вбивали тих, хто їм перечив і налаштували селян проти учасників повстанського руху. 

Отож у свої 29 років татова мама Розалія, моя єдина бабця, яку я застала і мала можливість спілкуватися упродовж її довгого життя, залишилась вдовою. На її руках впало усе велике сільське господарство і турбота про двох маленьких синів (чотирьох і шести років). Після зникнення Йосифа енкаведисти запроторили Розалію на цілий місяць до тюремного відділку у Журавно. Коли я запитувала про діда, бабуся відповідала: "Та Йосиф, певне, в якійсь криниці". Це був почерк, власне, енкаведистів.

І родина мого тата не єдина, яка не знайшла тіл своїх близьких. Сьогодні, коли приходжу вклонитися могилам полеглих на Марсовому полі у Львові, розумію, як важливо, що є ознаковані місця. Нам треба берегти кожну воєнну могилу, як святе місце. Бо це місця материнських розмов, жіночої розради, дитячих сліз, це локус памʼятання для інших.

Переповівши історію своєї родини, Оксана Кузьменко бережно поставила на стіл фотопортрет двох людей — літніх чоловіка та жінки. Це подружжя Євстахія та Ірини Оскаровичів, які, зі слів пані Оксани, найбільше вплинули на її патріотичне, а також професійне становлення. 

(Не)рідні дідусь і бабуся

Десь у 1960-х роках моя мама потоваришувала з Євгенією Матвієвською, яка мала двоюрідну сестру — Ірину. Та жінка була старша за віком і разом зі своїм чоловіком Євстахієм Оскаровичем. Дітей у подружжя не було. Через подругу мама познайомилась з цими літніми людьми й в них завʼязалися тривалі приязні стосунки. Відколи себе пам'ятаю (а це десь з трьох років) я часто проводила час у "дідуся Сяня" та "бабусі Ірусі", як змалку навчилася їх називати. 

Дідусь, який народився у липні 1901 року у Львові, навчався у міжвоєнний період у Львівському університеті, де студіював юриспруденцію. А про освіту бабусі, яка народилася у 1905-му мені нічого тоді не було відомо. Знала лише з її слів те, що вона "за Польщі" викладала у жіночих гімназіях, а це свідчить про її добру освіту. Малою дитиною мене захоплювало абсолютно все у їхній поведінці, мові, у проведенні дозвілля, зокрема у традиції мандрувати у вихідні до карпатських гір, які вони описували з незмінним пієтетом. Я пам’ятаю досі те, які книги вони читали, які журнали передплачували, які пісні співали, як спілкувалися українською мовою. Вони мріяли і твердо настановляли словами або численними листами-привітаннями, щоб я тягнулася до ґрунтовної освіти, і виросла "на мудру вповні образовану та інтелігентну дівчинку. Нашому народу треба богато правдивої інтелігенції"з різдвяного привітання за 31 грудня 1981 р.. Але найбільше вони хотіли, щоб я стала українкою, а не типовою радянською дитиною.

Саме бабуся виготовила для мене першу вишиту сорочечку, яку понад 50 років я дбайливо зберігаю. Я завжди буду вдячна їм за те, що вони посприяли, щоб мої батьки здійснили чудо — купили чотирирічній дитині фортепіано. Адже колись, до приходу "визволителів", вони мали розкішне помешканнятепер на вулиці Чупринки, 40 , в якому, як розповідали, мали кілька покоїв і білий рояль. Коли бабуся Іруся з жалем згадувала про трохи казкове для мене минуле, я ніяк не могла збагнути, чому і через кого оте гідне життя інтелігентів так сильно змінилося, що вони опинилися у маленькій кавалерці. Тим часом я успішно закінчила семирічну музичну студію і маю відмінний атестат, яким завдячую їхній постійній турботі.

Самі ж бабуся і дідусь любили співати. Вони колекціонували записи текстів з нотами українських народних пісень, які збирали з різних стародруків. У них я вперше довідалася про ім'я Богдана-Ігоря Антонича, бо у 1970-і роки вони одержували з-за кордону варшавське видання газети "Наше слово", яка не мала тоді дозволу на поширення в Радянському Союзі. І саме в тій газеті на останніх сторінках регулярно друкували вірші геніального та замовчуваного в Союзі поета.

Дідусь Сяньо збирав колекцію зразків схем української вишивки. Він сам на картках для філателістів відмальовував кольоровими фломастерами візерунки для вишивання. Орнаменти він також полюбляв переносити на саморобні поштівки. Такі вітальні карточки, дідусь і бабуся робили на Різдво і Великдень, які в той час відкрито не можна було святкувати. Якимось дивом у них були картки з ілюстраціями до українських народних пісень Амвросія Ждахи. Досі дивуюся, як вони все це зберегли у час радянського режиму, де за кількасот метрів від їхнього будинку знаходилася страшна кантора — Управління КГБ.

Дідусь помер у грудні 1986 року. У той рік я вступила до Львівського державного університету імені Франка. Коли це сталося, вони щиро вітали і дуже пишалися моїм вибором — студіювати українську філологію, до якої я готувалася ще з часу Малої академії наук. Мені виповнилося 17 років і я дуже важко переживала втрату дідуся, а за рік і місяць — ще й бабусі, таких дорогих моєму серцю людей.

Після смерті дідуся і бабусі їхні ближчі родичі забрали більшу частину особистих речей, але дещо майже випадково дісталося й мені. Це різні папери, щоденники, газетні підшивки, малюнки, дідусеві акварелі, також заховалася найдорожча річ — раритетний збірник стрілецьких пісень "Сурма"Львів-Київ, 1922 рік, який я бачила з дитинства. Зрозуміло, що я забрала його додому. Пригадую, що вже у 1992 році працівники відділу мистецтв Наукової бібліотеки імені Стефаника попросили мене позичити цей примірник, щоб зробити копію. 

Іншою дорогою річчю для мене є рукописний автограф незавершених спогадів дідуся. Цінними для мене є два грубі зшитки списаних текстів слів і нот українських народних пісень, серед яких також стрілецькі та патріотичні пісні, зокрема "Шалійте, шалійте" на слова Івана Франка, чи вітальні листівки з християнськими мотивами — це все матеріали, зберігати які в радянський час було доволі небезпечно. Але для Євстахія та Ірини Оскаровичів такі матеріали були основою духовного життя, проявом їхньої питомо української ідентичності, яка завжди була визначальною. 

Далі пані Оксана веде нас у свою "захристію" — робочий кабінет із внутрішнім балконом, який виглядає радше як бібліотека. На довгому кабінетному робочому столі вздовж вікна — розкладені книги, записи польових матеріалів, щоденник дідуся, його записи стрілецьких пісень, листи, листівки, весільне фото молодої подружньої пари Євстахія та Ірини. І, власне, тут у кабінеті Оксани Кузьменко, ми пізнаємо її як науковицю, фольклористку, дослідницю стрілецької творчості й воєнного фольклору.

"Я зрозуміла, що бачила це фото у дитинстві"

Свій професійний шлях науковиці я розпочала у 1991 роках, коли скористалася скеруванням до аспірантури. До аспірантури я таки вступила того ж року у листопаді до невідомого мені тоді Львівського відділення Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії імені М, Рильського АН УРСР, а за рік вже окремого Інституту народознавства НАН України. Вступний реферат підготувала на основі дипломної роботи про мовностилістичні особливості коломийок. Сподівалася продовжити тему, яка мене тоді приваблювала життєрадісним зарядом коломийкового жанру. Але професор Роман Кирчів, який став моїм науковим керівником, запропонував займатися дослідженням тоді маловідомої у фольклористиці теми — стрілецької пісенності та її фольклоризації. До того часу, я звісно, чула і знала деякі стрілецькі пісні, але не мала уявлення про них, як про визначне історичне явище і великий пласт професійно-народної культури. Починалося все з "поля". І моїми першими респондентами стали рідні, зокрема бабуся Розалія.

Історію стрілецьких пісень, автографи та першодруки довелося тоді віднаходити у різних академічних архівах, у відділах рукописів. Пригадую, що у жовтні 1991 року до  Наукової бібліотеки імені В. Стефаника ще треба було мати спеціальний дозвіл допуску до т.зв. "спецфонду". Очевидно, що інтернету тоді не було, комп'ютерів теж. Блокнот, ручка, олівець і паперова картотека. Отримавши дозвіл, я почала опрацьовувати дуже різну літературу: календарі Товариства "Просвіти", січові пісенники, календарі "Літопису Червоної калини" і багато іншої літератури, яка була відібрана туди як "націоналістична". 

І от одного дня я замовляю черговий "калєндар для народа на рік переступний 1912" і мені видають на руки невеликого формату книжечку у твердій палітурці під назвою "Запорожець" за 1911 рік, надруковану в Коломиї. Гортаю сторінку за сторінкою і мій погляд зупиняється на сторінці з текстом, внизу якого бачу фото із зображенням молодого чоловіка. Я кілька хвилин вдивляюся й починаю усвідомлювати, що колись вже бачила це фото й обличчя. Поступово я згадую, що було це дуже давно, десь ще у дитинстві, коли бабуся одного дня зняла з книжкових полиць. Вона коротко показала мені її, розгорнула на певній сторінці зі словами: "Ось мій тато". На жаль, не пам'ятаю, чи вона мені тоді розповідала щось більше. 

І ось вже у запліччі з університетським дипломом з відзнакою я знову бачу знайоме імʼя та прізвище — "Володимир Матієвський". Вчитуюся уважно в рядки короткого некролога про активності цього молодого ще на вигляд чоловіка на Сокальщині. Мене вразив масштаб діяльності його як члена Радикальної партії, члена політичного товариства "Руська Рада", товариства "Руська бесіда", директора повітового Кредитного товариства та багатьох інших громадських та освітніх українських інституцій в Галичині передвоєнного періоду. Раптом я усвідомила, що бабуся зберігала вдома заборонену літературу, за яку в 1940-1950-і роки ще можна було легко потрапити за ґрати і на Сибір. Я почала по-новому згадувала та осмислювала те, що вони мені говорили, що радили читати і чим цікавитися у "застійні" роки. Я знову взяла до рук раритетний збірник "Сурма", який дістався мені від дідуся Євстахія, і почала розбирати пісню за піснею. Також допомогли мені в роботі книги "Гей, там на горі Січ іде" Кирила Трильовського, та "Українське січове стрілецтво" Степана Ріпецького, повний збірник пісень Романа Купчинського "Ми йдемо в бій" в упорядкуванні Ігоря Соневицького.

Майже одразу я розпочала польову роботу по селах Західної України, щоб досвідчити живе побутування стрілецької пісенності. Один із перших моїх виїздів був у складі інститутської експедиції на Покуття у червні 1992 році. За кілька місяців я приїхала в мамине село Красів, потім у татове — Володимирці, де мені бабуся разом зі своєю приятелькою наспівали багато народних і стрілецьких пісень, зокрема найбільш відому з них "Їхав стрілець на війноньку". Загалом за час аспірантури я обʼїздила десятки сіл і районів Західної України — збираючи пісні, фіксуючи контекст їх побутування.

У той же пам'ятний 1992 рік я приїхала вперше на Вінниччину, щоб познайомитися з родиною мого майбутнього чоловіка і там одразу спробувала записати відомості про січове стрілецтво, яке у тому краї в 1919 році переходило важкими фронтами та масово гинуло від тифу. Натомість я більше довідалася і почула жаских історій про іншу трагедію — Голодомор 1932-1933 та голод 1946-1947 років, від якого померла бабуся мого чоловіка Євдокія Кузьменко. Так одна масштабна історична трагедія перекрила колективну памʼять про іншу, яка була повʼязана з Першою світовою війною і визвольними змаганнями опісля неї.

Стрільці не були кабінетними поетами

Щоб довідатися про стрільців-авторів я вирішила поїхати в місця їх народження та бойової слави. Була у Розвадові, де народився Роман Купчинський. Записувала пісні на Бережанщині, де зростали брати Лепкі, тож записувала стрілецькі пісні у селах Жуків, Лапшин, Конюхів. Усі стрілецькі барди були інтелігенти, які походили зі священничих родин, де плекали культуру гармонійної мистецької освіти.

Восени 1997 році я поїхала до Завалля на Снятинщині, коли туди ще не курсувала жодна маршрутка. Мені дуже кортіло побачити те славне село над Прутом, де у 1900 році Кирило Трильовський заснував перше товариство "Січ" і створив свій відомий марш "Гей, там на горі Січ іде", добре знаний серед січових стрільців.

Фольклоризовані стрілецькі пісні, на перший погляд, досить прості, але їм притаманне унікальне поєднання мелодії, ритміки, слів, які ґрунтуються на природному чуттю народного мелосу Галичини, в атмосфері якого виростали Левко Лепкий, Михайло Гайворонський, Роман Купчинський. Той же Левко Лепкий був не кабінетним поетом, а командиром кінноти, який, нагадаю, був вихований на книжках Шекспіра та музиці Шуберта. Він був різносторонньо обдарованою молодою людиною, яка вміла гарно малювати, бо навчався в Краківській академії мистецтв, грав вправно на скрипці, що допомагало легко вловлювати потрібний пісенний ритм, коли створювалися нові стрілецькі марші чи романси. А ще він був дуже веселою театральною людиною, яка відчувала усі барви життя та його радощі. Тому не випадково Лепкому вдалося створити один із шедеврів стрілецької творчості "Ой видно село, широке село", який навіть у радянський час друкували у збірниках народних пісень. Звісно, що без вказівки автора. Творчий тандем Лепкого і Купчинського та інших стрілецьких піснярів показав приклад того, як закладені з дитинства основи виховання в родинах греко-католицьких священників, давали добрі плоди патріотизму, обов'язку і мистецтва.

Пісенна тематика змінювалася від обставин. Памʼятаємо, що УСС, чисельність яких становила 2500, були у складі регулярного війська австро-угорської армії, а отже підлягали його стандартам, умовам ведення боїв, проживання тощо. З історії відомо, що на початку 1916 році настав на фронті час невеликого позиційного затишшя перед періодом Брусилівського наступу. Перебуваючи на постої, січові стрільці не вели бої і це був той щасливий час, коли вони могли бодай коротко повернутися до "нормальності". Молодші стрільці відновлювали навчання, а старші знаходили можливість поспілкуватися ближче з місцевим населенням Західного Поділля. Чимало найкращих ліричних пісень постали саме навесні та улітку  1916 року, коли січові стрільці довгий час стояли у селах Бережанщини недалеко гори Лисоня. Вони закохувалися, одружувалися і відповідно з'являлася любовна лірика, обрядові пісні. Наприклад, стрілецькі гаївки зʼявилися тому, що стрільці по селах були включені у традицію на Великодня, свідченням чого є чудові фотографії, які нещодавно було оприлюднено в електронному архіві УСС. Стрільці відвідували за можливості у неділю Служби Божі, брали участь в інших святкуваннях, скажімо, відзначали у Коші та Вишколі Різдво та День народження Шевченка, що спонукало до появи стрілецьких колядок та патріотичних пісень з дуже актуальним на сьогодні мотивом боротьби "за нарід свій, за волю України!" 

Стрільці не тільки створювали нові пісні, але й були першими ретрансляторами їх в народне середовище. Саме тому вже за пів року від початку війни була створена у березні 1915 року "Пресова квартира УСС" — допоміжна культурно-просвітня формація УСС, в якій закладено було такі окремі підрозділи як відділ співаків, музикантів, літописців, фотографів.

Молоді вояки дбали про поширення ідей стрілецької пісні і усно (через концерти стрілецького оркестру, вистави) і письмово — через друковане слово. Тому Перший "Сьпіваник українських січових стрільців" був виданий у Відні ще у 1918 році за ініціативи та сприяння досвідченого педагога, а в війну — скарбника Центральної управи УСС Івана Боберського1873-1947. 

У такий спосіб січові стрільці долучалися до просвіти Галичини, а після 1917 року й наддніпрянського українства. У тому ж 1916 році надзвичайно важливу роль відіграло січове стрілецтво у національно-патріотичному вихованні молодого покоління — школярів на Волині. Там стрільці закладали початкові українські школи. Авторитет їх був такий великий, що австрійське командування було вражене і перелякане водночас цим впливом на цивільне населення й дуже швидко забрало стрілецьку сотню з того місця. Але зерно добра було посіяне в добрий ґрунт. 

Отже, коли закінчилася Перша світова війна, а далі польсько-українська війна і врешті проголосили Польську державу — це був дуже важкий період для січового стрілецтва. Гірке відчуття поразки, недовершеної політичної справи здобуття України не знеохотило до дій. Багато колишніх стрілецьких командирів, які пройшли табори інтернованих, розуміли, що слід готуватися до чергового етапу національно-визвольної боротьби, який припаде на молоде покоління, а його ще треба було підготувати. 

Тому стрільці об'єднуються, і вже 1921 року організовують видавничу кооперативу "Червона калина", яка до 1939 року регулярно випускала у світ ілюстрований календар та "Літопис Червоної калини". У виданні друкувалися воєнні мемуари, шкіци, поезії, пісні, хроніку. Кожна сторінка цього без перебільшення чудового і за змістом і за ілюстраціями видання (ще до 1991 року було заховане у спецфондах, а тепер є у вільному інтернет-доступі) сприяла поширенню відомостей про строго замовчуваний в радянський період історію національно-визвольних змагань 1918-1920-х рр., патріотичних ідей та бойової історії українського війська різних формацій.

Сьогодні з відстані понад 100 років ми бачимо, як важливо фіксувати початок кожного нового суспільно-історичного та культурного феномену. Якби ми не мали бодай тих артефактів, що зберегли відважні охоронці у різних музейних колекціях і архівних фондах попри московські вандальські чистки, наприклад, мистецьких творів Осипа Куриласа, стрілецьких світлин стрільця Теофіла Мойсейовича, колекцій зброї та амуніції, стрілецьких пісень у щоденникових записниках, які у фронтових воєнних умовах творили члени "Пресової кватири УСС", то чи мали б ми достатньо фактів для того, щоб предметно досліджувати питання засад формування культурно-ідеологічної стратегії українського війська модерної доби. 

Розповідаючи, пані Оксана брала до рук то одну то іншу книгу, яка має своє місце у великій бібліотеці. Відчувалася її абсолютне занурення у тему, і сильне емоційне проживання не лише історії та творчості періоду січових стрільців, але й те, наскільки вони актуальні сьогодні, і якою реальною, видимою та намацальною є історична тяглість.

Фольклор живий, бо життєві патерни — вічні

Обставини актуалізують фольклор. І тому сьогодні ми, борючись у війні за виживання нас як нації, знову співаємо ті ж героїчні пісні, прославляємо воїнів, які боронять країну, а також переспівуємо давні балади про одиноку дівчину, яка носить фіалки на могилу до свого хлопця-стрільця чи створюємо нові на зразок давніх гуцульських пісень-хронік про пораненого на війні сина. І тому знову оживає героїчний фольклор, гостро б’є народна сатира проти ворога-москаля, який "своє болото (с)хватить" і невичерпний гумор, бо вічними є життєві віталістичні патерни. І як тоді про січових стрільців казали, що вони є "військо митців і поетів", так само ми бачимо сьогодні, як наші військові виходять з окопів і колядують, як пишуть натхненні й пронизливі вірші, як співають дідівські стрілецькі і повстанські пісні про "лента за лентою, набої подавай" і як творяться нові авторські пісні, які стали відомими, наприклад, про фортецю Бахмут, у якій не випадково алюзія на подвиг молодих хлопців-крутян. 

Ми всі памʼятаємо, як 25 березня 2022 року в обстрілюваному російськими ракетами Києві Андрій Хливнюк потужно заспівав перший куплет стрілецького гімну "Ой у лузі червона калина". Пісня облетіла не тільки український ефір, але й весь світ, що засвідчило про її повторну фольклоризацію. В народній традиції є періоди активного і пасивного функціонування текстів. Фольклористи добре знають, якщо щось, не лежить, як кажуть, на поверхні, то це ще не означає, що воно зникло. Якщо пісня глибоко закорінена в народному серці, то вона обовʼязково у потрібний момент відродиться. Також для того, щоб авторська пісня фольклоризувалася потрібно, щоб її хотіли співати, щоб вона за змістом відповідала актуальним переживанням людей і її можна було легко відтворити. Також історія з піснею "Ой у лузі червона калина", пригадала мені, інший випадок. Коли я вже опублікувала свій академічний збірник "Стрілецькі пісні" (Львів, 2005), одного дня моя мама раптом, гортаючи сторінки видання, досить вправно заспівала стрілецьку пісню "Отамане, отамане, ой ти, батьку наш". На моє здивування і питання, коли вона цього навчилася, відповіла: "Та то все співав наш Михайломамин рідний брат 1923 р.нар., ще як хлопцем був". І в цю хвилину мені склалися усі пазли. Я наочно побачила, як відбувається перехід народної пісні з пасивного репертуару в активний стан. Пам’яттєві патерни чи "фонові знання" дозволили у відповідному контексті та емоційному настрої  відтворити здавалось забуте назавжди ще з раннього дитинства.

Культура січових стрільців — це не лише про пісні, але й про пізнання власної сили через пісню й стрілецькі традиції. Відомо, що у Легіоні УСС створювалися різні традиції: сумні, пов'язані з виконанням елегійних пісень над свіжими могилами полеглих стрільців, і веселі. Скажімо, в гурті Артистичної Горстки в полі, постала "Залізна Острога", члени якої співали власний гімн на слова Романа Купчинського "Не сміє бути в нас страху". По війні цю стрілецьку пісню переробили на "просвітянську", в якій збережені такі закличні рядки: "Не святкуватиме ніхто над нами перемоги". Хіба не актуально звучать ці слова сьогодні? А шанобливі форми військових звертань "пане товаришу, голошу слухняно", чи такі ж накази.

Звичайно новий час вимагає нових традицій. І сьогодні ми маємо інші громадські обряди, пов'язані з військом: хвилина пам'яті полеглих героїв ЗСУ о 9 годині ранку, ритуал прощання на площах міст чи вздовж доріг, по яких проїздить кортеж з тілом Героя. У цих та інших обрядах закладена неперервна взаємодія поколінь. 

Ми не можемо зникнути

Однозначно, у нас зараз дуже критичний період державного буття. Сьогодні більшість розуміє, хто і яким є наш смертельний ворог. Але так було не завжди. На початку другого десятиліття XX століття українцям довелося воювати на два, а то й три фронти. Пригадаймо, коли Головний отаман війська УНР Симон Петлюра у 1920 році поїхав до Варшави на переговори з польським урядом, галичани звинуватили його майже у зраді. В той самий час на Київщині складали частівки, на зразок "Іде батько Махно із Петлюрою, / Виганя більшовиків із комуною". А коли стрільці Галицької Армії вимушено підписали договір з військом Денікіна, чи частина з них утворила Червоні січові стрільців, то опісля з’явилися рядки "Чи ви, хлопці, спали, чи ви в карти грали, що ви Україну москалям віддали?" у баладній пісні "А в неділю рано ще сонце не сходить". Зараз, коли наш східний кордон проходить по лінії вогневого фронту, а західний — по стороні сусідів, з яких більшість нас підтримують, у мене і більше віри, що у цій понад столітній, чи як знову кажуть у "Великій війні", українці вистоять. Ми не можемо зникнути, бо якщо ми впадемо, то зміниться цілий європейський світ, який сформувався на силі ідей Просвітництва та його цінностях: свободи людини, істини розуму й гуманітарної освіти. 

Зрештою, наші померлі нас тримають. Українці мають глибинно сильну, ще дохристиянську культуру памʼяті, поминання предків. Нагадаю, що у 1920-1930-х роках в Галичині пластуни ходили на військові цвинтарі і доглядали стрілецькі могили — так через власну тілесність, через особисту залученість до такої праці проявляли пошану. І зараз, бачу, знову повертаються до цієї практики, до актуалізації традиції доглядання давніх і нових могил українських воїнів, полеглих вже в сучасній російсько-українській війні. І ця шаноблива традиція увічнення слави героїв та героїнь тут, у нас, значною мірою виросла на переказах про насипання стрілецьких курганів. 

Нове нікуди не зникне, бо від 2014-го у цьому силовому полі пам'яті зростають наші діти. Сподіваюся на те, що широкі поля із сотень могил з жовто-синіми стягами при могильних хрестах стануть для них тою незміряною цінністю, якої варте кожне життя, віддане жертовно за іншого. Бо це є те, що ми називаємо словом "фама" — передання слави про українських героїв у майбутнє. 

Важливо послідовно дбати про передання будь-якої героїчної чи трагічної історії життя від одного покоління до іншого. Тому що кожне приватне свідчення є суспільно значимо. Адже з окремих життєписів складається цілісна мозаїчна панорама правдивої  і ще до кінця не прописаної історії XX століття — історії, що для мене переломлена через біографію мами, що кодована  улюбленою стрілецькою піснею тата, спогадом дідуся чи бабусі… Ці розповіді, які усно переказують нам і ми чуємо їх не раз від самого дитинства, промовляють краще, ніж те, про що ми пізніше читаємо в книжках. Для мене і багатьох з мого постколоніального покоління це визначало чітку приналежність до українства. Для мене великим щастям було мати можливість надати у цій розмові голос усім їм, тим простим людям, яких давно немає, але на розповідях яких побудовані й стоять мої світоглядні стовпи.