Воїни з-за кордону

Володимир із Кам’янця-Подільського

– Я вирішив їхати у перший день, як побачив зведення. Звільнився одразу з роботи і от, – розказує Володимир. Він дає мені всього 15 хвилин поки їде в авто, каже, що не має часу: збирає речі потрібні на війні. – Уже купили дрон за тисячу євро – було таке замовлення з фронту. Є ще замовлення на рації. Шукаємо тепловізор.

Володимир підкреслює, що кошти виділили його “боси”, тобто фіни, в яких він працював. І між іншим додає, що й свої доклав. Я не уточнюю ні галузь, ні спеціалізацію, в якій він працював тут. Ці питання здаються недоречними. У Фінляндії цей чоловік три роки, у профілі вказане містечко Лайтіла у південно-західному регіоні. Каже, що з Кам’янця-Подільського, але їхатиме на Київ. У вівторок, 1 березня:

– Зі мною ще двоє. Також на війну. Буду вступати туди, де дають зброю – хай це буде партизанський загін чи тероборона.

Я сиджу у мирній квартирі у Гельсінкі. За вікном спокійна, але непривітна картина – сіро, сльотяно, вітряно. Уявляю, цього чоловіка за кермом. Уявляю, цей рівень довіри між нами зараз. Він дуже крихкий. Тому обережно ступаю на тонкий лід:

– Перепрошую, може питання здасться банальним чи дурним, але чому ви вирішили залишити комфортну Фінляндію?

Пауза. Думаю, ну все…

– Член моєї сім’ї загинув в АТО, – відповідає голос у трубці. – Людей їде маса! Розумію, що там більше потрібен, ніж тут. Знаєте, вразило до сліз про 13 захисників на Зміїному – їхні останні слова на моїй аватарці.

Так, я знаю, що напис “Русскій воєнний корабль – іді нах*й” з’явилася у його профілі 26 лютого.  

Денис з Ізмаїла

<p>Денис Куля, який повернувся з Фінляндії до України з початком відкритого вторгнення Росії</p>

Дениса я знайшла в одній із закордонних українських фейсбук-груп ще у перший день наступу, 24 лютого. Написала йому в неділю – на той час він був вже в Україні, але не міг говорити, вислав тільки селфі у військовому екіпіруванні. Сьогодні ми нарешті поспілкувалися. Чоловік не приховує свого імені – Денис Куля. Каже, що це справжнє прізвище. Але не хоче повідомляти, де він зараз. Зате щедро надсилає фотографії – свої, побратимів і посестер.

– Я у Фінляндії працював більше двох років. Жив у Перніо, це десь за 60 км від Турка. Працював у теплицях на Ваанелан Пуутарха. Сам з Ізмаїла.

Денис каже, що виїхав того ж дня ранком, коли почув що бомблять.

– Приїхав на роботу, сказав, що їду. Навіть речі не зібрав, тільки документи. І поїхав до Гельсінкі. По дорозі ще писав у фейсбук-групу, може, хтось також їде.

Коли він приїхав в аеропорт, рейсів до України не було. Довелося летіти в Болгарію через Данію. У той час дружина з дітьми рухалися з України до Румунії. Там вони зустрілися. Далі жінка й діти подалися до Варни, а чоловік – в Україну. Наступного дня пішов у воєнкомат. Зараз він у ЗСУ.

На питання, що в Україні, відповідає: “За весь час я тільки вчора прийняв душ. Що відбувається? Сьогодні обстріляли нас ракетами. В роті є жертви. Один 200-й, один 300-й. Поки стоїмо, тримаємося. Наші склади розбомбили першого дня. Якщо хтось допоможе, будемо вдячні. А поки тривоги немає, хочу подрімати”.

Цього місяця у Дениса уродини. Тепер шукаю йому подарунок, щось на кшталт тепловізора. 

Ігор з Коломиї

<p>Ігор Суботяк, покинув Фінляндію, щоб приєднатися до Збройних сил України</p>

 Тим часом в авторитетній фінській газеті Helsingin Sanomat у неділю вийшла стаття про мого знайомого Ігоря Суботяка. “Українcький столяр Ігор Суботяк, 46, залишив роботу у Фінляндії і відбув у неділю на кораблі Tallink захищати рідну країну: «У нас немає вибору»”.

Ігоря музикант і співак. У нього чудовий баритон і він грає на бандурі. На святі в українському посольстві на честь 30-річчя відновлення незалежності його гра відлунювала над водами Фінської затоки. Ми також разом співали в місцевому хорі. У нього мила усмішка, світлі очі і цікаве почуття гумору. Сам він родом з Коломиї.

Helsingin Sanomat пише, що Суботяк відмовився від спокійного життя у Фінляндії, де працював впродовж чотирьох років. Чоловік хвалить країну і тутешніх людей, але наголошує, що війна в Україні почалася не щойно, а вісім років тому. І що у Фінляндії не розуміли загрози: “Як то зараз кажуть, йде гібридна війна. Путін бреше усім. Тепер усі вірять нарешті в те, що ми в Україні знали давно”.

Наприкінці розмови із фінським кореспондентом він просить написати дві речі: Україні у війні із Росією потрібна зброя і – слава Україні!

***

Протягом перших п’яти днів війни з-за кордону додому повернулося понад 80 тисяч українців, більшість з них – чоловіки. За останні дні мені вдалося вийти лише на кількох. Через знайомих вони передають: немає на це часу. Зараз не до журналістів. Але ми маємо записати цю неймовірну історію держави, що твориться на наших очах і нашими руками. Я б хотіла, щоб цих людей більше ніколи не називали заробітчанами. І ніколи – навіть в часи зневіри – не ставили під сумнів нашу українську спільність, де б у світі ми не були розкидані.