"Вони довели існування України". Ігор Гирич про інтелектуалів ХІХ століття

Українська протоакадемія наук

— У ХІХ сторіччі в Європі стався "архівний прорив", що створив історичну науку такою, якою ми її знаємо — базованою на джерелах і фактах, систематизованою і впорядкованою. Це сталося і на території України. Розкажіть, як все починалось. 

— У 1842 році на Паньківщині відкрили основний корпус Університету Святого Володимира. Тоді з’явилася можливість збирати архів. За рік постала Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, відома ще як Київська археографічна комісія. А за десять — у червоному корпусі з'явився Київський центральний архів давніх актівКЦАДА. Мета установи була передусім політична, а вже потім наукова: треба було переконати суспільство в тому, що Правобережна Україна — "споконвічно російський край" і зменшити польські впливи. Збирали архіви колишніх судових установ Речі Посполитої, книги гродських і земських судів. При цьому, на думку царату, не треба було доводити "русскость" Гетьманщини і Слобожанщини, тому така комісія не постала при Харківському університеті.

Першими розвінчувати претензії польського суспільства на українські землі мали лідери Кирило-Мефодіївського братства. І Тарас Шевченко, і Микола Костомаров, і Пантелеймон Куліш були співробітниками Комісії. Усі вони підпали під репресії 1847 року, бо виявилися нелояльними до Російської імперії. Наступне покоління представляла надійніша людина — професор права Микола Іванишев. При ньому вийшли перші томи документів і йому належить серійна концепція "Архивов Юго-Западной России". 

А потім керівником Комісії став професор історико-філологічного факультету Володимир Антонович. Крім наукової роботи, він був ідеологом Київської громади, належав до другої генерації будителів України. В його час довкола Комісії розбудовується загальноукраїнська школа істориків. Учні Антоновича працювали у всіх підросійських університетах України.

— Археографічна комісія була суто імперським інститутом. Клоном, або ж навіть структурною одиницею такої ж комісії в Санкт-Петербурзі. Чи виконала комісія в Києві своє імперське призначення? 

— Так, Комісію заснували як імперську структуру. Але за часів редакторства Антоновича вона стала виразно українською: провадила думку про окремий від російського історичний процес і безперервну тисячолітню українську історію на наших землях. Так трапляється, що установу творять не накази згори, а люди. До прикладу, завдяки Костомарову Петербурзька археографічна комісія видала більше десятка цінних томів з історії України"Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России". Але вже зовсім іншими ідеологічними міркуваннями керувалася, коли КАК очолювали Михайло Владимирський-Буданов та Володимир Іконніков.

Фактично, Археографічну комісію можна вважати українською протоакадемією наук або інститутом історії України. В ній брали участь усі визначні українські історики ХІХ — початку ХХ сторіччя: Драгоманов, Костомаров, Грушевський, Каманін, Левицький та інші. 

Що стосується Михайла Юзефовича, одного з очільників Комісії, то його функція у 1840—1850-ті роки була корисною. Він протегував Кулішеві, сприяв Антоновичу і Драгоманову. Просто Юзефович чітко стояв за букву імперського закону, за яким Комісія  мала дбати передовсім і головно про "обрусіння" краю. 

Натомість Микола Іванишев поділяв не проросійські, а радше малоросійські погляди. І його слов’янофільство мало виразні українські, а не московські риси. Його діяльність, як археографа не діяла в розріз з основними українськими суспільними інтересами. 

На початку 1860-х років українофілам пощастило, тому що влада вбачала в них ситуативного союзника у справі боротьби з польськими впливами на Правобережжі. Антоновича сприймали як ренегата польської партії, а отже, корисним для росіян. Але українофіли, такі як Павло Чубинський, Антонович, Драгоманов, показали можливості української гуманітаристики, чим налякали Петербург. Тож, після 1874 року і Емського указу в 1876-му ситуація різко погіршала і творити українську науку стало значно складніше.

— Які найважливіші памʼятки знайшла Комісія? 

— Найціннішими вважаються найдавніші документи, а це були давні грамоти на пергаменті часів Великого князівства Литовського ХІV сторіччя. "Книги Володимирського ґродського суду", як найбільш репрезентативні для історії України ХVІ—ХVІІ сторіч, та "Генеральну військову канцелярію", як документи Козацької держави на Лівобережжі ХVІІ—ХVІІІ сторіч.

— Припускають, що Комісію насамперед створили для грабунку: найдавніші і найцінніші памʼятки вивезли до Санкт-Петербурзького архіву. 

— Насправді так і діялося, але до появи Комісії і Київського центрального архіву давніх актів. Знаменита Рум’янцівська бібліотека в Москві та петербурзькі архівосховища укомплектовували вивезеними архівами з України. У Петербурзі дотепер зберігають великий архів наших уніатських митрополитів. А от після 1840-х документи вже переважно лишали в Києві.

— Чи Комісія стала точкою, з якої можемо вести відлік не тільки історичної науки, а і громадської активності на Лівобережжі? 

— Скоріше на Правобережжі, а точніше під усією російською займанщиною. Хоча ці процеси відбувалися паралельно. Громадська робота ґрунтувалася на історичних висновках Антоновича та його школи. "Архив Юго-Западной России" почав виходити у 1859 році — рік заснування Київської громади і це не просто хронологічний збіг. Комісія і Антонович розпочали фактичну українську історіографію. Хоч засновником її став трохи пізніше учень Антоновича — Михайло Грушевський.

Відросійщення України

— Чи спричинилася Комісія до виникнення Старої громади? 

— Я розділяю поняття Київська громада і Стара громада. За часів Антоновича — це була Київська громада1859–1885. У 1880—1890-ті вона перетворилася на аполітичну Стару громаду під керівництвом Володимира Науменка. Потім вона намагалася опонувати новітньому українському національно-визвольному рухові. 

У 1860—1870-ті роки Комісія була однією з неофіційних структур Київської громади. Тоді обережно випрацьовували історіософське обґрунтування суспільно-політичної окремішньості України від Росії.

Це була лабораторія суспільно-політичної думки України та інтелектуальний штаб по відросійщенню України. На жаль, ми цього досі остаточно не оцінили. У 1890-ті роки інтелектуальна першість перейшла до НТШ Михайла Грушевського, Радикальної партії Івана Франка, галицьких соціал-демократів Юліана Бачинського та Братства Тарасівців Грінченка й Міхновського на Наддніпрянщині. 

— Ще одним дітищем Юзефовича, а також, звісно, Чубинського і Антоновича став Південно-західний відділ Російського географічного товариства. Згодом багато хто із сучасників називав його відділенням Громади. Як так сталося, що Антонович, кажучи сучасною мовою, рейдернув цей проєкт, і чого йому вдалося досягти? 

— Південно-західний відділ Російського географічного товаристваПЗВРГТ показав свою аж занадто успішність, тому у 1876 році його ліквідували. Це був значний удар по його очільниках. Антоновича відсунули від редагування Археографічної комісії, Чубинського вислали в Петербург. Але зроблене вже неможливо було сховати у шухляду. Справа обґрунтування української окремішньості була у головних рисах зроблена і зажила самостійним життям. 

Як Антоновичу вдалося стати "Валенродом" російського суспільства? Будь-яка справа має спиратися на зацікавленість твого історичного ворога, і від нього має отримати легітимацію. А те, що на чолі справи став Антонович — наше щастя. Суб’єктивний фактор. Він скористався цією можливістю на всі 100%.

Душею Південно-західного відділу був Павло Чубинський. Неймовірно працьовитий та здібний: за п’ять років видав фактично дев’ять томів етнографічно-фольклорних матеріалів. Це "оцінили" жандарми: знову висилка, інсульт і смерть у 42 роки людини, яка була навіть активнішою і полум’янішою за Антоновича. Так, втратили багато.

— Навколо історичної проблематики утворювалися і більш однозначні проєкти. Такі як Товариство Нестора-Літописця.  

— Південно-західний відділ був громадською позауніверситетською установою, якою керували, фактично, громадівці і меценат Григорій Ґалаґан. А Історичне товариство Нестора-Літописця об’єднувало передусім професуру Університету Святого Володимира, його переважну більшість складали малороси і великодержавники-чорносотенці. Свої праці в "Чтениях ІТНЛ" вони писали з позицій "спільної історії". Звісно, і від цього була деяка наукова користь, бо оприлюднювали архіви, досліджували різноманітну українську історичну проблематику, але політично ця організація опонувала українофілам.

— Було ще "Русское окраинное общество", що базувалося в Санкт-Петербурзі, окремі відділи якого займалися поневоленими народами. Якими були цілі цих структур?

— Було багато маргінальних проєктів, які не мали суспільного впливу. Після петербурзької української Громади Шевченка, Костомарова і Куліша 1857—1859 років жодне культурне згромадження в російських столицях вирішального впливу на українські події не мало. І в цьому теж велика заслуга Київської громади Антоновича і Кониського. 

Доба подвійної лояльності 

— Чи існувало чітке розмежування наукової спільноти на москвофілів та українофілів?

— У перший період Археографічної комісії та Київської громади апріорі не було і не могло бути чіткої межі між москвофільством і українофільством. Про розмежування можемо казати лише з 1890-х років, і на масовий рівень воно так і не вийшло в добу Української революції 1917—1921 років.  

Існувала подвійна лояльність і національна самоідентифікація. Виразну українську позицію у 1860—1880-х роках виказували лише Антонович, Кониський, Косач Олена Пчілка та Нечуй-Левицький. Покоління 1860—1870-х з’явило новий пласт питомо українськоїтобто принципово антимосковської інтелігенції: Грушевський, Чикаленко, Єфремов, Лотоцький, Матушевський, Доманицький. 

Дрейф у переконаннях міг відбуватися як в бік московської ідентичності, так і навпаки. Характерні приклади Богдана Кістяківського і Костянтина Арабажина. Обидва були вихованцями Київської громади і розглядалися на професорів до Львова, але в 1900-х це були вже цілковито москвоцентричні люди. Натомість, Орест Левицький відбув шлях спочатку в бік московського берега від українського (під впливом поліційних репресій), а згодом під впливом Грушевського повернувся до українського.

— Крім науковців були ще й меценати, які теж мали політичні погляди. До прикладу, знаменитий Микола Терещенко був монархістом і москвофілом. А Ґалаґан підтримував Антоновича з Чубинським. Наскільки гроші впливали на політичний процес того часу? 

— Терещенко був українцем лише з походження, але ментально — малоросом. Насправді свідомих, тобто правдивих українців до 1917 року в Україні була меншість. Григорій Ґалаґан був українофілом, але промосковською в політичному сенсі людиною і теж монархістом. Звісно, його шлях до українства був більш можливий, ніж для Терещенків. Все-таки Ґалаґани — то козацька старшина, а Терещенки — козаки-селяни, без аристократичного гонору, який давала належність до еліти Козацької держави ХVІІ—ХVІІІ сторіч.  Інша річ Симиренко і Чикаленко, які значно більше підтримували Антоновича і Чубинського: вони були усвідомленими українцями сучасного типу.

На політичний національний процес землевласники і підприємці майже не впливали. На відміну від Польщі або Чехії. Випадки новітньої свідомості зустрічалися лише у окремих осіб. А отже ,і на фінансування політики і культури від заможних людей, на жаль, не можна було сподіватися.

— Наскільки Валуєвський циркуляр та Емський указ справили руйнівний вплив на українську справу? Адже багато обмежень і заборон існувала і до того.  

— Коли нація не може видавати публіцистику і наукову продукцію своєю мовою — це величезний руйнівний вплив. Чехи, поляки, фіни, латиші, литовці таких заборон не мали. І всі ці нації успішно відбудували свої держави у 1917—1918 роках. Бо заборона мови — це неможливість нормального культурного розвитку. На такий акт вандалізму спромоглася у Європі лише Росія.

Інша річ, що українська нація не проявила необхідної витривалості і наполегливості у борні за свої культурні права.

— Чи буде перебільшенням сказати, що Археографічна комісія завершилася Емським указом?

— Не зовсім так. Комісія проіснувала до 1917 року і ще видала десятки томів різноманітних документів. Інша річ, що ідеологічно це вже була структура, що поєднувала російську і українську історіософію, з перевагою в бік першої. Але естафета від АК Антоновича у 1890-ті перейшла до львівської АК при Науковому Товаристві Шевченка. І ця остання стала флагманом української археографії та джерелознавства. Змінився образно кажучи політичний нерв АК. Якщо у 1860—1870-ті Антонович та його учні друкували документи про зародження козацтва, останні роки козаччини на Правобережжі, гайдамаччину, полонізацію шляхти, підпорядкування української православної церкви московському патріарху, то у 1880—1890-х це були документи про переселенські процеси із Заходу на Схід, історію староюрського львівського Ставропігійного братства. Владу більше лякала ПЗВРГТ, ніж АК. В останній не влаштовувала хіба кандидатура Антоновича, якого вважали призвідцем ідеологічно невитриманої тематики.

— Здавалося, що на початку ХХ сторіччя перемогли політики, які заявляли про неважливість історичного наративу, протиставляючи минулому візію прекрасного майбутнього. Але ось ми знову опиняємося в тій самій точці, де сперечаємося про те, чий Київ і про легітимність унії 1654 року.

— На початку незалежності новій генерації істориків здавалося, що бракує доброї інтерпретації, а джерела вже переважно оприлюдненні. Що українців має вчити знову "мудрий німець" на модерній європейській методології. Що сучасна наука є позанаціональною. 

Але вже десять років триває російсько-українська війна і дещо нам почало розвиднюватися. Що і джерел своїх ми ще далеко не знаємо. І думок наших попередників ми не вивчили, бо не видаємо їхніх праць. Історія ХІХ — початку ХХ сторіч має одну з найбільших кількість джерел, але ми лише приступаємо до видання мемуарів і листувань ключових постатей українського руху. Нам конче бракує нашої історії. Сподіваюся, державці це колись зрозуміють. Хоча в мене більше надії на розумних заможних людей.