"У свідомості українців відсутнє розуміння, що знати свою сучасну культуру – дуже важливо", – Владислав Троїцький

У суспільній свідомості не сформована культурна потреба

Є стереотип, що весь соцреалізм – жахливий. Але ми не називаємо соцреалізмом, наприклад, систему Станіславського. Тому там, звичайно, не все було поганим. Варто говорити радше про совок. Якщо йдеться про українську культуру, яка пов’язана з державними інституціями: театрами, філармоніями, усім, що перебуває під Міністерством культури, то вони за роки Незалежності несли в собі саме совок. Себто все найгірше, що було в соцреалізмі. Це прикро, бо коли запитуєш молодих чи старших людей, як ви пояснюєте своїм закордонним друзям "Україна – це: …", забираємо війну, корупцію, Чорнобиль – так, щоб про щось хороше, забираємо також родючу землю, красивих жінок, талановитих людей – то що кажете? І тиша замість відповіді є діагнозом.

На це запитання не можуть відповісти, бо, свідомо чи несвідомо, за роки Незалежності ніхто не формував гуманітарної основи, щоб зрозуміти хто ми? Усе те, що є, наприклад, "Україна – це мова", ніби зроблене сокирою. Тому часто було важливо, не що говорить людина, а якою мовою. Як тоді сприймати Януковича чи Табачника? Сучасної актуальної основи, того, чим ми могли би пишатися, немає. Взагалі ми не маємо цього наративу, у свідомості українців відсутнє розуміння, що знати свою сучасну культуру – дуже важливо. І не тільки знати, а й говорити про неї, писати, ділитися. У суспільній свідомості не сформована культурна потреба.

Досі в нас часто експлуатують образ хохла, саме хохла, а не українця, такого, який мріє про цицькатих дівок і сало з огірками. Це образ убогої країни. Винити в експлуатації цього образу можна совок, але, з іншого боку, є приклад Литви, яка, попри совок, народила фантастичний театр. Хто міг сказати сорок років тому, що Литва може бути крутою театральною країною? Вільнюс був не литовським містом, а єврейсько-польським. Вони не мали своєї потужної урбаністичної культури. Але через самосвідомість, відчуття інтелігенції, її концентрацію, Литва створила театр у ПаневежисіДраматичний театр Юозаса Мільтініса. – Ред., потім Еймунтас Някрошюс зробив Meno FortasДраматичний театр у Вільнюсі. – Ред.. І от зараз маємо феномен великого литовського театру. Хоча скільки там тієї Литви. Тому питання не в тому, що тобі нав’язують. Бо коли нав’язують жерти лайно, не треба його жерти. Сьогодні можна їздити світом, тепер це доступно, якщо ти нелінивий, то кожному: Рим, Флоренція, Відень. Я не ідеалізую світу, але інший досвід допомагає налаштувати світ у собі, у своєму домі. От наш театрТеатр "ДАХ". – Ред. двадцять п’ять років без жодної державної копійки. Але ж він народив ціле чарівне дерево проектів і живе.

В українців немає культури діалогу

Держава, яка через свої інституції мала би формувати потребу культури в людей, не виконує своїх функцій. У медіях рубрика "Культура" – хрін його знає де. Ніхто системно не висвітлює культурних процесів у країні. І це насправді дуже глибока проблема, бо торкається багатьох сфер. Наприклад, чи пам’ятаєте ви, коли востаннє з кимось по-справжньому говорили? Так, що дивилися на людину перед собою і розмовляли. Насправді такі розмови є великим мистецтвом. Це про культуру діалогу між людьми, якої уже немає. Відповідно, одна із проблем України в тому, що українці не вміють домовлятися "за". Вони можуть домовлятися "проти", а "за" – це вже якось дуже складно. Усе через низький рівень довіри. А він низький тому, що, знову ж таки, люди не вміють розмовляти. Ми можемо спілкуватися лише у форматі монологу: коли я говорю, ти говориш і кожен зостається при своєму. При тім ми не змінюємо своєї позиції, навіть не пробуємо знайти спільного питання, не те, щоб відповідь на нього. Чи може тут зарадити освіта? Вчителі самі бідолашні, говорити не вміють. Їх немає кому цього навчити. У переважній більшості вони не чують дітей, не чують одні одних. Тому школа не дає відповіді на це питання. Як і вища школа, бо в педагогічних інститутах знову ж таки вчать хіба що відтворювати совок.

Можливо, культура. Бо вона, на відміну від освіти, може швидше реагувати і змінюватися. Але всі наші культурні інституції застрягли бозна-де. Тому лише самотужечки. На щастя, в Україні з’являється все більше й більше неінфантильних людей, які на це спроможні.

Але системна освіта все ж необхідна, бо треба розуміти генезис своїх знань. Адже будь-який експеримент повинен ґрунтуватися на фундаментальних знаннях. Знаннях про українське, про радянське, про всіляке. Експеримент передбачає, що ти тямиш у тому, що відбувається, потім на основі цього висуваєш якусь гіпотезу й у результаті експериментування підтверджуєш її або заперечуєш. Так експеримент відбувається в науці. Натомість у культурі чи мистецтві експеримент часто виглядає так: я нічого не вмію робити, тому починаю експериментувати. Як на мене, це безвідповідально. Так, можливо, трохи магічно, чи по-любительськи – від слова "любов", але якщо ми говоримо про професійне мистецтво чи культуру, то все ж таки експериментаторові було б непогано зрозуміти, що відбувається навколо нього й у світі. А також, що відбувалося. Тобто треба розуміти генезис розвитку різних естетичних і етичних форм.

Без кумирів неможливий дух нації

В Україні – одна з найцікавіших композиторських шкіл сучасної академічної музики. Знаємо Сильвестрова, Скорика, Станковича, але є і молоді. Та чи знають у нас наших композиторів? Опера IYOVОпера-реквієм режисера Влада Троїцького й композиторів Романа Григоріва та Іллі Разумейка. – Ред. 2019-го увійшла в десятку найкращих сучасних опер світу. Але чи хтось цікавиться цим? Свідомість пропускає цю інформацію, як сміття. ГогольFest 2019-го увійшов у п’ятірку найкращих фестивалів Європи. Уявіть – фестивалів тисячі, а наш входить у п’ятірку. "ДахаБраха" збирає повні зали в Лос-Анджелесі, Сан-Франциско, Парижі. Нещодавно гурт брав участь у відкритті театру ШатлеThéâtre du Châtelet – музичний театр у Парижі. – Ред., це легендарний і культовий театр, декорації їм робив Пабло Пікассо, а музику писав Ерік Саті, так от цього разу замість Саті була "ДахаБраха". Dakh Daughters грають у Люксембурзі з їхнім симфонічним оркестром. Дуже багато людей у США та Європі асоціюють Україну з цими колективами. Пишатися є чим. Так само не можна не пишатися Оксаною Линів, бо якщо де-небудь у німецькомовному світі заговорити про неї, то всі її знають. Є приблизно п’ять прекрасних українських гуртів, які грають важку музику і яких знають у всьому світі, а в нас ні. Має бути пантеон українських сучасних героїв. А не лише Сковорода, Франко і Шевченко.

Але замість того є чомусь серйозна біда – ми викидаємо своїх героїв з якоюсь навіть люттю. Я не розумію цього феномену. Добрий приклад є у рок-музиці. На початку 1990-х у Києві були фантастичні формації "Роббота Хо", "Табула Раса", у Львові Сестричка Віка і "Брати Гадюкіни" – це були круті музичні явища. Чи пам’ятаємо про них? Про Гадюкіних так, а про Сестричку Віку всі забули. Далі Er. J. Orchestra, Андрій Жолдак, Ярослав Федоришин і його театр "Воскресіння". Не знаю, чи ще пам’ятають про Маркіяна Іващишина. Ми не пам’ятаємо своїх героїв. З одного боку, не сотвори собі кумира, а з іншого  – без кумирів ти не можеш створювати духу нації, духу країни.

Я – тверезий оптиміст. Бо, як кажуть, зневіра – це смертний гріх. Бо зневіра вбиває у тобі дух. Ти нічого не бачиш, нічого не чуєш. Ти цинічний. Тому сміливіше – вмійте дивуватися і радіти життю.