“Україні бракує усвідомлення, що наша культура – це національна безпека”, – Ярина Винницька

– Ви готуєте амбітний проєкт – онлайн-галерею українського професійного мистецтва і друкований альбом. Чому ви за це взялися? Якою була ваша ідея? 

– Ковчег “Україна” почався з промоції традиційного українського мистецтва. Наш перший артбук “Скриня. Речі Сили” присвячений саме народним шедеврам безіменних авторів. Їх створив колективний “народний геній”. І часто це наївне мистецтво протиставляють мистецтву професійному. Як на мене, таке протиставлення хибує. Межа між “високим” і “низьким” проходить не по осі “народне–професійне”. Адже є абсолютно геніальні, довершені витвори анонімів-самоуків, як і бездарні низькопробні творіння членів професійних спілок. Традиційне і професійне – це як сполучні посудини, по яких енергія вільно перетікає з однієї в іншу. Якщо справжню традиційну культуру витіснив колоніальний шароварний кітч, то професійне мистецтво або замовчували, або його привласнила метрополія (бо ж не личить колонії бути культурно розвинутою і передовою). 

Наш новий проєкт оприявнює поки ще малопізнану Україну – країну розвинутих середньовічних міст з іконописними майстернями, країну гетьманських балів, де звучали партесні концерти, країну козацького бароко, гуцульської сецесії, авангарду. Втілюємо його з Львівським інститутом колекціонерства, Національним музеєм ім. Андрея Шептицького у Львові, Національним художнім музеєм в Києві. 

В онлайн-галереї будуть музейні шедеври поруч з найкращими творами із закритих приватних колекцій, які вперше відкриють для громадськості. Це і сакральне мистецтво Русі, барокові скульптури містичного Пінзеля, живопис Сергія Васильківського, Івана Труша, Олекси Новаківського, Олени Кульчицької, Маргіт і Романа Сельських, Леопольда Левицького, Миколи Глущенка, графіка Богдана Сороки і Михайла Жука, скульптурний вибух світового масштабу Олександр Архипенко і наш геніальний сучасник Роман Петрук. Акцент нашої колекції – Львівська школа живопису, що природно, адже куратори, упорядники та колекціонери проєкту – львів’яни. Тож ж Україна відкриє для себе інший Львів – не тільки львівську каву чи реберню.

Проєкт складатиметься з двох частин. Цифрова галерея на сайті “Ковчегу”, де також будуть статті та відеолекції про художників та мистецькі стилі. Друга частина, яку реалізуємо вже за межами гранту, – це подарунковий фотоальбом “Шедеври українського мистецтва” та ілюстроване видання про художників з QR-кодами на галерею.

– В Україні є схожі онлайн-галереї? Чи ваша – перша?

– Колись була прекрасна збірка традиційного мистецтва “Кровець”, але щось трапилось із сайтом, і тепер вона недоступна. Це і є великим недоліком приватних ініціатив, адже всі вони тримаються виключно на пасіонарності власників. А ця пасіонарність має властивість вичерпуватись, особливо за умов, коли така діяльність практично нікому не потрібна у цій країні. 

Нещодавно з’явився прекрасний сайт “Відкрита скриня”. Це також приватна колекція старожитностей. І така тенденція дуже тішить – у нас багатющі приватні колекції, які можуть скласти конкуренцію музейним, і було б прекрасно, якби це все стало доступно широкій аудиторії. Щодо музеїв, то знаю, що Музей Івана Гончара почав професійно викладати свої колекції.

– З якими труднощами зіткнулись під час реалізації проєкту?

– На жаль, наш натхненник, ініціатор і “душа” цього проєкту відомий колекціонер і видавець Тарас Лозинський не дожив до остаточної реалізації. Останні два роки його життя ми плідно працювали над альбомом. Пан Тарас добирав картини, запустив усі творчі й організаційні процеси. Він дуже горів цим проєктом, поспішав його завершити. І ми присвятили його пам’яті Тараса Лозинського.

Друга складність – процес відбору. Неможливо в одне видання запхати усі шедеври українського живопису. І хто б не переглядав макет, відразу вигукував: Як же ви посміли не дати того чи іншого автора?! 

Та найбільша проблема – це патологічна закритість музейних установ до будь-якої форми співпраці. Часто керівництво музеїв ревниво реагує на мистецькі ініціативи зі сторони, блокує співпрацю, трактує музейні колекції як свою приватну  власність, або виставляє немислимі умови співпраці. Ми маємо радикально змінювати цю ситуацію – усі музейні фонди повинні бути оцифровані і викладені у вільний доступ. Так, як це роблять світові музеї. Ми ж безперешкодно можемо милуватися колекціями Уффіці, Прадо чи Метрополітен-музею.

– Про що йдеться, коли кажете про немислимі умови керівників музеїв щодо співпраці?

– Немає відпрацьованого алгоритму співпраці музеїв з культурними агентами. Усе залежить від примх керівництва установи. Переважна більшість музейників агресивно реагують на пропозиції співпраці, дуже неохоче погоджуються на неї, не допускають до фондів – вільний доступ до них має тільки міль і миші. І так виходить, що наші музеї із охоронців спадщини перетворились на її тюремників. У нас було кілька випадків, що домовилися з одним директором, а поки тривав проєкт, керівництво музею змінилося, і вже новий очільник заборонив те, що дозволив попередник. Бувало, що оплата лише за дозвіл сфотографувати експонат в рази перевищувала гонорар фотографа – нам називали і трьохзначні суми в доларах за відомий шедевр, і чотиризначні в гривнях.

– В анонсі проєкту написано: “Чому ми наразі впізнаємо соняхи Ван Гога і водяні лілії Моне, але знати не знаємо про кипариси й сосни Труша або ж троянди і гіацинти Новаківського? Чому “Крик” Мунка став мистецьким мемом світового масштабу, а “Коні” Сельського чи “Ексцентричні танці” Петрицького мало впізнавані навіть серед  вузесенького  кола цінителів українського мистецтва?” Які відповіді даєте собі на ці запитання?

– Чим більше я займаюсь культурними проєктами, тим більше дивуюсь – як ми взагалі ще існуємо. Можна переформулювати це питання – не “чому ми не пізнаємо картини українських живописців”, а яким дивом на цих “кривавих землях”, всупереч Валуєвським указам, Розстріляному Відродженню, польській пацифікації, російській культурній апропріації тут взагалі ще відбувався якийсь культурний процес?! І як за таких умов ми спромогился створити доволі потужний культурний пласт? Протягом століть в українського митця найчастіше було дві опції – стати “культурним колаборантом”, як Гоголь чи Чехов, або “постріл в полицю”, як це трапилось з Леонтовичем, Мурашком, Івасюком чи Володею Вакуленком, замордованим в Ізюмі вже 2022 року.

От тому не впізнаємо ні Новаківського, ні Петрицького. Попереду у нас багато роботи. Таких  проєктів як наш мають бути тисячі: видання, виставки, статті – великі, локальні, світові, у Луцьку (галереї Корсаків), у Луврі. А далі як з англійським газоном –“і так впродовж ста років”.

– Часто іноземці, які хочуть щось довідатися про українську культуру, зіштовхуються з тим, що інформації їхньою мовою немає. Ця проблема нівелює багато зусиль. Чи плануєте переклад вашого проєкту?

– Частина матеріалів сайту матимуть англійську версію. Друковане видання теж буде двомовним. Тільки ж перекладати нашу літературу маємо не ми, а ті “іноземці, які хочуть щось дізнатись про нашу культуру”. Так це працює у світі. Їхні видавництва, їхні перекладачі мають запускати ці процеси. Проблема якраз в тому, що фахових перекладачів з української – одиниці, кафедри україністики у провідних університетах світу можна перерахувати на пальцях однієї руки, кафедри славістики, по факту, є кафедрами русистики. І саме тому російські і російськомовні письменники далі перебувають у привілейованому становищі – їх просто є кому перекладати.

Не було зацікавлення нашої держави у просуванні власної спадщини та культурних брендів – не було й інтересу до України зі сторони західного світу. Допоки, як влучно зауважила Оксана Забужко, найкращим промоутером української культури не стали ЗСУ.

– Ви плануєте також викласти каталог вкрадених Росією українських мистецьких творів і реліквій. Як шукали інформацію про ці твори і що саме там буде?

– Ми залучили до проєкту людей, які по крупинках збирали цю інформацію протягом років. Це Євгенія Гавришенко – дослідниця української культури, авторка статей про феномен шароварщини, Василь Рожко, співзасновник Штабу порятунку спадщини HERI, голова ГО “Тустань”. Хочемо це систематизувати і показати у формі інфографіки, аби хоч приблизно уявити масштаби викраденого.

– На цей проєкт ви отримали державне фінансування від УКФ. Що би відповіли тим, хто вважає, що культурні проєкти під час війни “не на часі”?

– Це дуже тонкий лід, особливо на тлі останніх скандальних висловлювань про “культурний фронт” і “у кожного свій Бахмут”.  Я не маю однозначної відповіді. Тому від початку війни не можу вести власні соцмережі, робити пости навіть про дуже знакові мистецькі події, які організовую. Хоч під час них вдається збирати мільйони на підтримку ЗСУ, як-от недавні концерти-презентації артбука поезій Сергія Жадана “ПТАХ”, які організовував “Ковчег”.

Для мене справжня “висока” культура – це не про “розважитись”, “відволіктися” чи “гарно провести час”. Це завжди болісний процес рефлексій, усвідомлень, пошуку нових сенсів. І такі культурні проєкти мають право бути навіть під час війни. Тим паче, ця війна ведеться супроти нашої ідентичності, а культура – її основна складова. Тому припинити фінансування “нерозважальних” культурних проєктів – це вбивати нашу культуру ще й “із середини”.

Культура – один із найефективніших політичних інструментів. Ватикан, прагнучи утвердити свою велич і владу, буквально “замовив” створення стилю бароко – своєю помпезністю і показною розкішшю бароко мало просувати “бренд” Ватикану у світі. Росія ефективно використовує культуру як зброю. Розгалужена мережа російських культурних центрів по всьому світу, фінансована Газпромом чи іменними фондами їхніх олігархів, просуває бренд “великої російської культури” на всіх рівнях – від провінційних філармоній чи локальних радіостанцій до найпрестижніших світових музеїв, кіно-, театральних чи фестивалів класичної музики, і це працює на утвердження рашизму не менш ефективно, ніж ядерна зброя.

Україні бракує усвідомлення культури як фактора національної безпеки. Симон Петлюра це розумів, тому і відправив хор Олександра Кошиця у світове турне, щоб промувати новостворену державу. І часи тоді були не менш складні, ніж зараз. 

– Чим українська культура може вразити світ сьогодні? 

– Нам точно не можна підхопити “вірус величі” від нашого ворога і намагатись компенсувати свій статус жертви колоніалізму посттравматичною ейфорією щодо власної винятковості. Це вони з параноїдальною наполегливістю додають “вєлікій” до всього російського. Їхня мегаломанія виглядає жалюгідно, особливо якщо взяти до уваги той факт, що “вєлікая культура” не має ані періоду античності, а середньовіччя, ренесанс та бароко практично все вкрадене в української культури.

Українська культура феноменальна вже тим, що вона є, що вона вижила в умовах, коли вижити було нереально. Наша культура – як Українська повстанська армія, що воювала в умовах, у яких неможливо було воювати. Але і поза тим, нам є чим здивувати світ. Спільна територія, де зустрічається народне і професійне, де можна простежити, як традиційне живить своїми соками професійне, діалог різних рівнів культур є для мене найцікавішим українським феноменом. Як казав композитор Євген Станкович в інтерв’ю для нашого проєкту, гуцули по селах грали авангард ще декілька століть тому. Ось вам і культурна тяглість: “аванград” гуцульських весільних капел та композиторська група “Київський авангард” 1960-1970-х років (куди входили Сильвестров, Грабовський, Станкович), або ж шаленство орнаментів традиційних рушників, килимів та авангард Малевича, Екстер, Бурлюка, які живились усім народним. Мрію про таку виставку в Луврі, де будуть скіфські баби і Архипенко, полтавські килими і Малевич, як свідчення наскрізної вібрації цієї землі.