“У Європі багато хто продовжує дивитися на Україну крізь призму Росії”, – історикиня зі Швеції Юлія Юрчук

Люди через своє знання про Росію роблять хибні висновки про події в Україні

Наукова спільнота на Заході реагує на війну в Україні по-різному. Швеція як держава висловила позицію ще 24 лютого – ніяких зв’язків з російськими інституціями. Майже всі університети, за якими я стежила, виступили з антивоєнню заявою і засудженням російської агресії проти України. В університеті Лінчепінгу повісили український прапор. Схожі символічні кроки були й в інших вищих школах.

Але найцікавіші дискусії, звичайно, відбуваються у середовищах, які вивчають Східну Європу. На жаль, у більшості таких студій домінують люди, які досліджують Росію. Вони, начебто, розуміють Росію і думають, що через Росію розуміють і Україну. Хоча це і є найбільшою проблемою – що на українські теми завжди дивилися через російську призму. Навіть під час Майдану, у 2013-2014 роках було видно, як повне нерозуміння маскувало себе у розуміння. Люди через своє знання про Росію робили хибні висновки про події в Україні. І з війною у цьому аспекті мало що змінилося. 

Шведські медіа, висвітлюючи війну в Україні, дуже багато уваги приділяють військовій сфері. Зараз майже у кожній телевізійній передачі є запрошені експерти з військової академії, військові аташе, які були в Україні тощо. Тобто обговорюють фахово і по суті. Вже немає цього “Ой, а що ж хоче Путін?”, як було на початку. Я та мої колеги тоді відмовлялася відповідати на запитання про українських націоналістів чи денацифікацію України. Та вже два тижні мене ніхто про таке не питає. І наскільки знаю від колег – їх так само перестали про те питатися.

Жертви війни: українці, росіяни, білоруси?

У Швеції немає спільних наукових програм для українців, росіян і білорусів в одному пакеті, як пропонують у деяких інших країнах. В основному ті програми, які я тут бачила, хоч, можливо, бачила і не все, спрямовані спеціально для українських науковців. І всі університети витримують державну політику щодо відмови співпраці з російськими інституціями. 

Наскільки мені відомо, Нідерланди виробили підхід, що, мовляв, ми мусимо допомагати всім жертвам. А жертви для них – це і українці, і росіяни, і білоруси. Вони не роблять поділу. Інституції так працюють саме тому, що такою є офіційна позиція їхньої держави. Так мені пояснили у відповіді з Амстердамського університету.

Чому так відбувається? Мені здається, що з одного боку, люди вірять в можливість діалогу з росіянами. Віра дуже велика і не прорефлексована. Люди вірять в це, не аналізуючи, чи існує хоча б можливість такого діалогу. Адже якщо вивчати процеси примирення, то вони завжди настають після війни. Ніхто під час війни не старається примусити сторони до діалогу. Це навіть психологічно не правильно. Тому, я думаю, що причиною такого зрівнювання жертв є велика прірва у розумінні конфлікту.

І з іншого боку, причина такої “замирювальної” політики – це постійні намагання знайти хоч якісь позитиви в Росії. Можливо, це дає змогу бачити якесь світле майбутнє. Бо якщо прийняти реальність і побачити Росію такою, якою вона є, то буде дуже складно. Європейцям важко вийти з парадигми, в яку вони вірили 30 років – що Росія йде своїм шляхом, але він не такий вже і страшний, як є насправді.

Потрібно 20-30 років роботи, щоб Україну зрозуміли

Потрібно вказувати європейцям на імперські зазіхання Росії, показувати постколоніальну позицію України – країни, яку не можуть почути. Зрештою західні інтелектуали не мають інструментарію, щоб чути і зрозуміти. Вони не знають української мови й історії.

Це величезна проблема. Наприклад, у Швеції обмежені можливості вивчити українську мову, навіть для науковців. Ті програми, які діяли у 1980-90-их, чи після Майдану, то працювали, то відновлювалися. Ukrainian studies не мали тяглості. Щоб люди дійсно розуміли, що відбувається, мусять мати тривалий доступ до курсів з мови, історії, культури, літератури. Бо ось що отримуємо в результаті: під часу Майдану – ніхто не знає нічого про Україну, починається анексія Криму і війна – знову ніхто нічого не знає. І так само сьогодні.

Зараз при Стокгольмському університеті почали вивчати українську мову, і це дуже добре, але потрібна тяглість. Такі курси мають працювати 10, 20, 30 років, щоб таки подіяло. Навіть немає у перекладі шведською основних книжок з української літератури. Хіба кілька – Жадана і одна – Забужко.

Це питання про суб’єктність, яка вибудовується з розуміння і знання. Бо ми можемо щось зрозуміти, тільки маючи знання. А якщо їх немає, то починається спекулювання й інтерпретації на основі тих знань, які вже є. А ті знання, що є – дуже часто сформовані лише під впливом російської культури, історії, і насправді нічого не пояснюють про Україну. Або пояснюють дуже викривлено.

Росіяни за кордоном не відчуваються провини за війну

Я живу і працюю в Швеції вже довго, і маю колег не лише шведів, а й німців, французів, і навіть росіян. З початком війни моя подруга і колега з Німеччини телефонує мені щодня і говорить про колективну провину Росії. Вона чітко бачить паралель з німцями у Другій світовій. Каже, що це та сама ситуація, і що вона не уявляє, як можуть колеги з Росії цього не відчувати.

А з усіх колег росіян тільки одна написала мені, що їй соромно. Ми зустрічалися на протестах проти війни, які тут організували українці, вона приходила і щоразу говорила, наскільки це жахливо. Але більше ніхто з росіян мені не написав. Тобто люди, з якими я працювала у спільних проектах тут, просто мовчать. І для мене це свідчить про те, що вони не відчувають ніякої провини за цю війну. Вони повністю ізолювалися від неї. 

Поки що я надіюся, що Європа не втомиться від української війни. А ми будемо працювати далі над тим, щоб доносити українську позицію і голоси з України. Мене продовжують запрошувати на різні панельні дискусії, на розмови, я погоджуюся на все. Гадаю, що це тільки початок. На осінь в кількох університетах запланували курси про Україну. Думаю, що зацікавлення Україною буде продовжуватися і після нашої перемоги.