"Твій дідусь був воїном. Він боровся за Україну"

Вишиванка, коралі та старі фотографії

Лялі Горській було 18 років. Вона гостювала в бабусі Галини й переглядала старі фотографії. Серед інших побачила світлини красивого молодого чоловіка — Юрія, батька її матері, дідуся, якого вона ніколи не бачила й нічого про нього не знала. Дівчині подобався чоловік на цих знімках. Їй подобалася бабусина кімната, сповнена дивовижних речей із далекої країни, у якій Ляля ніколи не була, — України.

Бабуся Галина Талащук жила в невеличкому місті у Флориді. Любила співати українські пісні, готувала борщ і вареники, зберігала в шафі давній український стрій і віночок, а у скриньці для прикрас — коралі. І завжди повторювала, що Україна — то найкраща країна на світі.

— У Лондоні ми взагалі не перетиналися з українцями, не підтримували жодних зв’язків з українською діаспорою. Лише коли я коротко провідувала бабусю у США, то ходила там з нею до української церкви. Бабуся любила українські пісні, особливо колядки. Готувала мені українські страви, — розповідає Горська.

Ляля згадує всі ті записи з українською музикою, які вони слухали в бабусі, і книжки, які читали. І те, як вчилася української мови. І як на Різдво разом з однолітками ходила колядувати. І як якось знайшла старі негативи, які зробив її дідусь, і те хвилювання, що тоді відчувала.

— Я долучилася до невеликої групи українців у Флориді, знайшла серед них нових друзів, які більше розповіли мені про Україну, українців і нашу українську культуру, трохи вивчила мову. Коли я одягала бабусину вишиванку, чіпляла намисто та закладала віночок, старші українки в нашій громаді завжди казали, що маю дуже український вигляд, — розповідає Ляля. 

Знайомство з дідом

<p>Юрій Горліс-Горський (1898 &mdash; 1946)</p>

У бабусиному домі про Юрія Горліса-Горського внучка не чула майже нічого. Він був першим чоловіком пані Галини. Ляля собі думала: певне, про нього не згадують з поваги до її другого шлюбу. Лише згодом зрозуміла — все життя бабуся боялася за безпеку рідних і воліла мовчати. Кілометри й роки не позбавили її страху перед Радянським Союзом і агентами КДБ, які вбили Юрія Городянина-Лісовськогосправжнє прізвище. Він зник у Німеччині 1946-го, коли їхній доньці Ларисі було лише три дні від народження. Відтоді Галина ніде не почувалася безпечно.

Якось один старший чоловік у церкві сказав Лялі, що вона надзвичайно схожа на свого дідуся Юрія.

— Я здивувалася: "Ви його знали?". Він відповів: "Так, ми познайомилися 1946 року в таборі для переміщених осіб Ді-Пі в Німеччині". Я тоді подумала: "Вау!". І відчула себе на крок ближчою до дідуся та його історії, — пригадує Ляля.

Тоді бабуся дещо їй таки розповіла: "Твій дідусь був відомою людиною в Україні. Він був надзвичайно сміливим чоловіком, воїном, який боровся за Україну, за її волю і незалежність".

Минули роки, і Ляля Горська — британська мисткиня і перформерка — вперше прилетіла до України. Вона одразу відчула, що її місце тут. На землі, за яку боровся дідусь.

Один краєвид на двох

Ляля йде вулицею Головківки й зупиняється біля старих блакитних воріт, подзьобаних часом. За ними в дикому буянні зелені сховався закинутий цегляний будинок. 

— Це мій дім, — каже господиня.

Юрій Горліс-Горський у найвідомішій своїй книжці "Холодний Яр" згадував Головківку — село на Черкащині, де ми спілкувалися з пані Лялею: «Головківка — на горі. Від неї спускається на декілька кілометрів розлога долина, з трьох боків оточена горами, вкритими лісом, з четвертого — гірним хребтом, щось ніби Карпати або Кавказ в мініятюрі… Гори, вкриті лісами, роблять на обрії чудові ве/ізерунки, перерізані глибокими ярами. На хвилястих полях, куди не глянь — високі кургани-могили. Видно, що тут колись "бували діла" — було кого і ховати».

— Я дізналася про Головківку з дідусевої книжки, а коли вперше побачила наживо, загорілася мрією купити тут хату! — усміхається Ляля Горська.

Цей дім вона придбала взимку 2018-го. Згадує, тоді був сніг по коліна, вони з приятелями цілий день ходили селом у пошуках будинку на продаж. Коли дійшли до цієї цегляної хати, один із Лялиних друзів зауважив: "З вікон цього дому відкривається краєвид, який твій дід описав у книжці". Горська подумала: а раптом саме в цьому будинку зупинявся на ночівлю дідусь? 

— Я тоді відчула такий зв’язок із дідусем, якого ніколи не відчувала! Будинок одразу набув для мене особливої цінности — і я купила його, попри абсолютно занедбаний стан, — згадує Ляля.

Жінка мріє довести будівлю до ладу, щоб у ньому могли зупинятися люди, щоб він став місцем розвитку і зміцнення для спільноти. Хоче відновити його, зберігши автентичність.

Згодом Ляля Горська дізналася, що її дідусь зупинявся на ніч в іншій хаті. 

— Одна старша леді в Головківці розповідала, що мій дідусь ночував за два будинки нижче. Це вперше хтось підтвердив таку інформацію, хтось, хто особисто це пам’ятав. Того дому вже не існує, але ми бачили його руїни, — каже Ляля.

Незабаром уже сама власниця допомагала друзям шукати в селі будинок, ходила з ними від хати до хати, фотографувала оселі, що зберегли в собі дух давнини. 

— Усі ці старі меблі, картини, ікони, пічки — мені хотілося все фотографувати! Господарі дивувалися: "Навіщо ви те робите? Тут же все старе, без ремонту!". А я відповідала: "Саме тому!". Для мене це була чиста екзотика, але водночас і щось дуже близьке й комфортне, — розповідає Ляля. 

Якось Горська зайшла в одну сільську оселю і вже не змогла з нею попрощатися.

— Я раптом відчула, що це мій будинок. Закохалася в нього з першого погляду! І він був придатний до життя! Так я неочікувано стала власницею одразу двох будинків у Головківці.

"Хіба це не чудова історія?"

<p>Юрій Горліс-Горський і Любця Гадзевич. Дрогобич, 1935 рік</p>

Йдемо до другого дому. Простора оселя з побіленими стінами й дерев’яною підлогою. Піч. На столику в кутку однієї з кімнат — народні ікони, оздоблені сріблястою фольгою та восковими квітками. Біля образів — книжки Юрія Горліса-Горського. Тут же — колекція кераміки, яку зібрала Ляля. До одного з глечиків притулився портрет Тараса Шевченка. На полицях багато видань з українськими народними піснями. 

— Мій дідусь теж любив ці пісні, згадував про це у книжці, — зауважує внучка. 

Ляля коротко розповіла про сьогодення: орендує квартиру у Львові, але планує перебратися на Черкащину, щоби бути ближче до своєї Головківки. Наразі в тому другому будинку живуть переселенці з Луганщини. Вони засадили город, доглядають за садом, дбають про дім. Але просять їх не фотографувати й ніде не згадувати імен — бояться.

— Для мене це передусім історія мого дідуся, його життя. Коли я читала цю книжку вперше, то бачила, наскільки ми з ним схожі. Він захоплювався піснями, музикою, краєвидами, історією, людьми — я цікавлюся тим самим. Він дуже любив Україну – і я дуже люблю Україну. Все це дає мені відчуття міцного зв’язку з ним і з цією землею, — розповідає Ляля, гортаючи одне з видань "Холодного Яру". — Ще багато людей розповідають, що дідусева книжка змінила їхнє життя. Одна жінка кілька років тому поділилася, що прочитала книжку, відвідала Холодний Яр — і повністю перейшла з російської на українську мову. Хіба це не чудова історія?

Ляля пропонує піднятися на пагорб, з якого відкривається дивовижний краєвид, побувати біля пам’ятника Юрієві Горлісу-Горському в сусідньому селі Мельники й обов’язково поїхати в селище Буди — до найстарішого дерева Холодного Яру, дуба Максима Залізняка.

— Це абсолютно магічне місце! — заохочує вона.

Із британської столиці — до українського села

— Це, певне, звучить дивно, але коли я вперше летіла в Україну й шасі літака торкнулися української землі, то чітко відчула: нарешті я вдома! — усміхається Горська.

Це було ще 2009 року. Тоді Лариса Лісовська, її мама, прилетіла в Україну, щоб видати всі книжки свого батька, і деякий час жила в Медведівці, що на Черкащині. Вона теж відчула зв’язок із батьківською землею. 

— Мама ніколи не розповідала мені про дідуся, не хотіла про нього говорити. Але в ті роки вирішила, що мусить поїхати в Україну й підготувати до друку всі батькові книжки. Я прилетіла, щоб долучитися до роботи. Прилетіла — і закохалася. Просто з центру Києва поїхала на Черкащину. Вона виявилася настільки прекрасною, що полонила моє серце.

Ляля Горська згадує: спочатку поїхала до Чигирина, об’їздила разом із друзями села, згадані в дідусевій книжці. Відчула, як її коріння поступово вростає у цю землю.

— Ми зупинилися у сільському будинку, де треба було розпалювати піч, носити воду з криниці, де подвір’ям бігали курочки. Я вперше була в українському селі — і мені це подобалося, — сміється Ляля. — А якось ми поїхали на невеликий сільський базар, де старші жінки в хустках продавали горіхи, сухофрукти та фрукти. А ще мед! Я була вражена всіма цими кольорами меду! Вау, таке справді буває?! Я приїхала з Лондона й побачила абсолютно інше життя — і воно припало мені до смаку.

Ляля вісім днів жила на хуторі в селі Буда. Займалася там мистецтвом. 

— Я читала книжку "Холодний Яр" — і моє мистецтво було реакцією на прочитане. Саме книжка привела мене до Буди й до цього фантастичного дуба. Я провела багато часу, малюючи це дерево, фотографуючи його, знімаючи його на відео, знімаючи себе на його тлі, споглядаючи його. Щодня прокидалася о третій ранку й мала такі дивні відчуття, наче саме це місце, наче якісь духи цього місця говорять до мене. Там особлива сила й енергія.

Від тієї першої поїздки і дотепер Ляля знімає відеощоденник про Україну. 

— Ідея була в тому, щоб зафіксувати, як британська дівчина трансформовується в українську дівчину. Я хочу це задокументувати. Це мій шлях… Знаєте, тільки тут я сповна зрозуміла, про що мені розповідала бабуся, відчула її Україну і Україну мого дідуся.

"Забрати мову — це позбавити людину ідентичности"

Україна не лише зачарувала Лялю, а й змусила відчути згірчення.

— Коли я вперше приїхала до Львова 2009 року й зайшла у книжкову крамницю, то була шокована кількістю книжок російською мовою і з Росії. Я спитала в консультанта:  "А де у вас тут українські книжки?" І він повів мене спочатку сходами, а далі коридором: "Ось тут". Так не мало би бути! Мій дідусь написав книжку українською, щоб протистояти тогочасній інформаційній війні, протистояти радянським, російським наративам. Тому що мова — це те, що визначає тебе, твою культуру, твою ідентичність. Забрати мову — це позбавити людину ідентичности. На жаль, ця боротьба триває й досі.

Біля пам’ятника Юрієві Горлісу-Горському Ляля вказує на церкву, що стоїть неподалік.

— Ця російська церква стоїть поблизу пам’ятника тому, хто боровся за незалежність України, — обурюється Ляля. Російське православ’я вона називає небезпечним. — Такі, як вони, — вороги, що не носять військової форми, — свого часу писали доноси і вбивали таких, як мій дідусь.

Горська розповідає, що Юрій Горліс-Горський був сміливим, рішучим і наполегливим. Нічого не боявся — діяв. Вона теж має такі риси.

— Роки тому я вперше прилетіла до України, кілька років тому купила дві хати в Головківці. Брала участь у Революції Гідности. Жила в наметах на Майдані з людьми, знімала на відео їхні історії і нашу спільну історію там. Життя і смерть. Боротьбу. Саме тоді почалася війна Росії проти України. Україна — це місце, де я хочу жити.  Також я відчуваю, що можу бути тут корисною. Мене не зупинить ця війна.

Ляля Горська, як колись і дідусь, намагається протистояти ворогу на інформаційному фронті: 

— Моя боротьба — розповідати про те, що тут відбувається англійською мовою для світу. Багато людей у США, Канаді, країнах Європи втомилися чути про руйнування і смерті. Про війну в України. Саме час розповідати історії людей, і те, як війна руйнує їхні життя. Важливо зафіксувати ці історії й розповісти їх світові. Чому Росія це робить? Чому Україна так відчайдушно б’ється за свою свободу та незалежність? А що було б, якби це трапилося з тобою і твоєю країною?

Юрій Горліс-Горський писав у книжці "Холодний Яр": «Проїжджаю коло школи. На фронті її напис "Головківська вища початкова школа", а над ним гарно зроблена з каменю розгорнута книжка. На обох сторінках написано: "Учітеся, брати мої, думайте, читайте, і чужому научайтесь — свого не цурайтесь". Коло школи з деревляними рушницями граються "в війну" школярі. Кричать "Слава" і "Вперед за Україну"».

І от через століття діти в українських селах і містах знову бавляться в ті самі ігри.

— Якби я могла щось запитати в дідуся, — розмірковує Ляля Горська, — то спитала би таке: Україна так довго, століттями, бореться за незалежність, за те, щоби віддалитися від Росії, то що ми не враховуємо? Як можемо пришвидшити цей процес? І чи достатньо кожен із нас робить у цій боротьбі?