Церковний і національний лідер

Із митрополичого престолу за депутатську трибуну

В Австро-угорській імперії церковні діячі, зокрема єпископи й архиєпископи, брали активну участь у політичному житті. Коли Андрея Шептицького 1900 року було номіновано архиєпископом Львівським та митрополитом Галицьким, він автоматично став депутатом Віденського парламенту й Галицького сейму у Львові. Ієрарх не відвідував усіх засідань, але долучався до розв’язання найважливіших справ. Зокрема очолював делегації з українських питань до цісаря Франца Йосифа. Андрей Шептицький використав свої політичні важелі й відіграв важливу роль у порозумінні між українськими та польськими фракціями в Галицькому сеймі. Зокрема у 1906–1907 роках домігся поширення виборчих прав для усіх жителів імперії.

Окрім того, в австрійському парламенті митрополит лобіював створення українського університету у Львові. Під час обговорення бюджетних питань Шептицький аргументував, чому уряд має закласти програму фінансування для майбутнього навчального закладу. Врешті депутати підтримали його ідею, однак втілити її завадила Перша світова війна. Аж 1928 року у Львові вдалося заснувати Греко-католицьку богословську академію, спадкоємцем якої є теперішній Український католицький університет.

Після першого десятиліття перебування на митрополичому престолі українське суспільство вважало Андрея Шептицького своїм лідером і посередником. Тож коли влітку 1914-го розпочалася Перша світова, представники всіх українських фракцій зібралися на Святоюрській горі на нараду. У перших посланнях під час війни митрополит закликав людей у випадку окупації зберегти свою віру. Він називав російське православ’я "одержавленим" і "казенним", що стало приводом до його арешту. Коли після двох років заслання у вересні 1917 року Андрей Шептицький повернувся до Львова, містяни зустріли його плакатами з написом "Вітаємо Князя української Церкви і громадянина України!"

Митрополит Андрей не припинив суспільно-політичної діяльности, навіть коли 1918 року перестала існувати Австро-угорська імперія. У листі до Апостольського візитатора Джованні Дженоккі  1923 року митрополит написав, що його вірні не мають еліт через важкі історичні обставини. Тому керівництво Церкви змушене брати участь у політичному, культурному й економічному житті громади. Андрей Шептицький називав це "законом заміщення". Розумів, що має взяти на себе додаткові обов’язки, бо цього потребував його народ.

Великі проєкти митрополита

Три ініціативи Андрея Шептицького, які досі існують, незалежно від змін влади — Національний музей у Львові, "Народна лічниця" й Український католицький університет. Він надавав перевагу довготерміновим проєктам, які не одразу приносили результат, а розвивали промисловість і забезпечували робочими місцями якнайбільшу кількість людей. Митрополит був переконаний, що багате суспільство дбатиме про свою освіту, культуру й Церкву.

Андрей Шептицький розвивав царину охорони здоров’я і сприяв відкриттю перших кабінетів щеплення на Галичині. У селах, де Львівська архиєпархія мала маєтності, були амбулаторії. У них надавали медичну допомогу. Тож коли 1903 року група українських лікарів запропонувала збудувати лікарню, яка допомагала би насамперед малозабезпеченим українцям, очільник УГКЦ підтримав цю ініціативу фінансово. Він передав "Народній лічниці" будівлю поблизу Святоюрської гори, що на сучасній вулиці Озаркевича, 4.

Окрім того, наприкінці 1920-х ієрарх планував звести на вулиці Личаківській велику лікарню з модерним на той час устаткуванням, де надавали би допомогу всім людям, незалежно він віровизнання і національности. Митрополит шукав способів, щоби залучити великий капітал на побудову шпиталю. За його дорученням провели розвідувальні роботи щодо покладів золота на острові Суматра (тоді ці території були під контролем Нідерландів, нині ж Суматра є найбільшим островом Індонезії), де митрополит володів ділянкою землі. Та коли стало зрозуміло, що проєкт не вдасться реалізувати, владика Андрей передав зібрані кошти на побудову нового корпусу "Народної лічниці" у Львові.

Митрополит також фінансував кооперативні спілки "Народна торгівля" та "Маслосоюз" і сміливо інвестував у проєкти українських підприємців. Скажімо, 1924 року він вклав 10 тисяч американських доларів у кондитерську фабрику "Фортуна Нова" Климентини Авдикович. Сучасники дорікали йому за те, що він довірив велику суму грошей жінці.

Діяльність кооперативів і приватних підприємств провадили через Земельний банк гіпотечний, що його митрополит заснував 1910 року. Банк був важливим центром економічного життя українців. Там їм надавали доступні кредити терміном на 30 років. Однак у 1920-х через економічну політику польського уряду банк ледь не збанкрутував, що означало би крах для десятків підприємців. Згідно з польським законодавством, кожен банк мав збільшити суму акціонерного капіталу до 5 мільйонів злотих. Перед митрополитом постав складний вибір: куди переказати гроші, отримані від парцеляції землі УГКЦ? До Швейцарії, як йому підказували радники, чи вкласти в банк у Львові? Шептицький ризикнув і врятував банк, який забезпечував життєдіяльність українського бізнесу.

Щоб залучити кошти на розвиток громади, митрополит також пильнував видобуток нафти. Чорне золото виявили на територіях, які були власністю Львівської архиєпархії у Перегінську на Івано-Франківщині. Щоправда, нафтові поклади залягали на значній глибині, тож видобуток потребував значних зусиль і капіталовкладень. Невдовзі прибутковий наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття нафтовий бізнес на Галичині почав занепадати. А українські підприємства під час Другої світової війни націоналізувала радянська влада.

Зламати за будь-яку ціну

Після радянської окупації Галичини у вересні 1939 року очільник УГКЦ став запеклим ворогом для нової влади. Знищити фізично національного лідера українського народу не наважувалися, тому чинили тиск на митрополита через його близьке оточення. Однією з таких спроб було вбивство його брата Леона з дружиною Ядвігою. Це сталося 27 вересня 1939 року в родинному маєтку в селі Прилбичі на Львівщині.

Через декілька днів енкавеесівці увірвалися на Святоюрську гору й заарештували всіх чоловіків, які були в митрополичих палатах, окрім Андрея Шептицького. Йосиф Сліпий згадував, що під час шарпанини на ньому тоді порвали одяг. Заручників вивели під мур і впродовж двох годин тримали під прицілом. Урешті енкавеесівці дали спокій церковним діячам і поїхали геть. Згодом у листі до Апостольського Престолу митрополит згадував, що йому вдалося їх звільнити. Імовірно, через контакти з людиною із НКВС, яка таємно визнавала віру.

Того ж 1939 року на Андрея Шептицького завели агентурну справу, серед фігурантів якої був і його брат Климентій та ще дев’ятеро осіб. У червні 1940-го катуваннями й виснажливими допитами енкавеесівці намагався завербувати настоятельку греко-католицького монастиря сестер Студиток Йосифу Вітер та митрополитового небожа Сильвестра Шептицького. Однак залучити до співпраці людей, близьких до митрополита, радянським спецслужбам не вдалося.

Благословення української державности

Уранці 30 червня 1941 року, після того як напередодні радянські війська покинули Львів, до міста увійшли німецькі підрозділи. Зокрема батальйон «Нахтігаль», що складався переважно з українських націоналістів. За декілька годин вони разом із гуртом оунівців зібралися на площі перед Собором святого Юра, щоб заручитися підтримкою митрополита задля проголошення Акту відновлення Української Держави. Адже жодна велика справа на Галичині не відбувалася без його благословення.

Щоправда, українські націоналісти не були впевнені в підтримці очільника УГКЦ, адже Андрей Шептицький критикував їхні методи діяльности. Він засуджував терористичні акти як засіб політичної боротьби та скоєння самогубств у випадку викриття ворогом. Особливо напруженими стосунки між Церквою та оунівцями стали після того, як улітку 1934-го активіст ОУН Михайло Цар здійснив замах на директора Академічної гімназії Івана Бабія.

Попри це, 30 червня 1941 року митрополит висловив підтримку урядові Ярослава Стецька. Але за умови, що нова влада мала гарантувати демократичні права всім жителям краю, не зважаючи на національну й релігійну належність.

Поки ввечері на площі Ринок у будинку товариства "Просвіта" відбувалися Українські національні збори, у митрополичих палатах Андрей Шептицький приймав представників німецької окупаційної адміністрації, серед яких був Ганс Кох. Він дізнався від владики, що в той самий час проголошують Акт відновлення Української Держави. Оунівці ввели в оману митрополита, бо ж з’ясувалося, що німці нічого про це не знали. Кох одразу вирушив на площу Ринок, щоб припинити акцію. А за декілька днів причетних до неї націоналістів заарештували. Попри це, вранці 1 липня Львівська радіостанція повідомила населення про Акт і з цієї нагоди передала благословення митрополита Андрея Шептицького.

Церква проти нацистського режиму

Прихід німецької армії до Львова митрополит Андрей, як і більшість українського населення, сприйняв як визволення від більшовиків. Однак ілюзії швидко розвіялися. У перші дні окупації нацисти звинуватили євреїв у співпраці з радянською владою і спровокували кривавий погром, що призвів до масових убивств. У листопаді 1941 року, щоб ізолювати євреїв, у місті створили ґетто. Тим, хто їх переховував, і членам їхніх родин загрожувала смертна кара.

Неабияк ризикуючи, разом із братом Климентієм митрополит залучав довірених людей до порятунку євреїв. Церкви та монастирі Греко-католицької церкви стали для них сховком. Тривалий час на Святоюрській горі в митрополитовій бібліотеці за книжковими стелажами переховувався рабин Давид Кагане.

Пізнього листопадового вечора 1943 року до митрополита таємно пробралася єврейка з донькою. Браму Святоюрського комплексу відімкнув молодий послушник. Насправді це був єврей Курт Левін, який також знайшов прихисток у резиденції Глави УГКЦ. Шептицький попросив Йосифу Вітер не розділяти прибулих і прилаштувати їх у монастирі. Так Лілі Штерн, яка вже в дорослому віці залишила спогади про ці події, разом із матір’ю змогла пережити Голокост.

Андрей Шептицький — один із небагатьох, хто наважився стати на захист єврейського народу й відкрито критикувати нацистський режим. У листі до папи Пія ХІІ, написаному 29–31 серпня 1942 року, митрополит різко висловився про злочини німецьких окупантів.

А 14 січня 1942 року українські діячі написали колективного листа до Адольфа Гітлера. Під посланням поставили підписи голова ОУН Андрій Мельник, президент УНР в екзилі Андрій Лівицький, голова Української національної ради Микола Величковський, генерал УНР Іван Омелянович-Павленко та Глава УГКЦ Андрей Шептицький. Щоправда, дослідники вважають, що насправді митрополит не підписувався під зверненням. Адже в той час дуже хворів і не міг самостійно поставити підпис.

На відміну від колективного листа до Гітлера, який зберігають у Ватиканському апостольському архіві, про звернення митрополита до Райхсфюрера СС Генріха Гіммлера відомо лише з переказів рабина Давида Кагане. У тексті очільник Греко-католицької церкви висловив протест проти винищення євреїв і залучення до цього українців.

Німецькі війська залишили Львів 27 липня 1944 року, і того ж дня місто «звільнила» Червона армія. А через три місяці, 1 листопада 1944-го, Галичину облетіла звістка про смерть Андрея Шептицького. Попри те, що Львів був під радянською окупацією, тисячі людей прийшли віддати митрополитові останню шану.

Понад 80 років після смерти Андрей Шептицький є для українців національним і духовним лідером. А справи, які він започаткував, нині успішно розвиваються.