"Ті люди знали, хто ворог і що від нього чекати", — Христина Коціра про героїв книжки "Сила опору"

Про дитячі мрії

Христина Коціра народилась у селі Вікно на Тернопільщині. Коли дівчинці було два роки, сім’я переїхала до Постолівки, ще за якийсь час — до Коцюбинців. Там пішла у перший клас, та не як усі діти у 7 років, а в 5. Казала батькам, що не хоче більше ходити в садочок, бо змінювати їх доводилось частенько. "Та ради Бога, купіть їй якусь торбу, хай іде", — сказав сусід, який почув прохання дитини. Батьки домовились з директором школи, що дівчинка спробує. Їй сподобалось.

— Аж через пів року спам’яталися, що я ходжу до школи, але не записана офіційно, — згадує. — То записали — й вийшло так, що я школу закінчила в 15 років. Любила математику. Вабливою і цікавою штукою для мене було закриватись в кімнаті з математичними збірниками й розвʼязувати задачі. Це був спосіб відпочинку. Я зі зверхністю дивилась на "філологів" у своєму класі. Думала: "Тю, це взагалі несерйозно! Математика — головний предмет і цариця наук"!

Читати не надто любила. Та велике враження на дівчинку справила книжка Валентина Чемериса "Ольвія" про війну скіфів з перським військом царя Дарія. А згодом дитина захопилась Наполеоном і читала геть усе, що знаходила про нього. В домі була чимала бібліотека на історичну тематику. А ще батько виписував усі газети та журнали, які були доступні у 1990-х. Тричі на тиждень листоноша приносив товсті стопки преси і тато змушував дитину читати вголос. 

В 11 класі дівчина вирішила стати журналісткою. Та батьки сказали, що вчитися до Києва не пустять, адже їй щойно виповнилось 15 і вона навіть ще не отримала паспорт.

— Тато запитав, що я знаю найкраще. А це були математика, англійська та географія. "Дорогенька, ну це ж економіка, а не журналістика. На журналістику треба писати" — казав. Я писала твори та вірші у школі, вчитель мови мене любив та хвалив, та мені це видавалось йому несерйозним. Тому я й пішла вчитись у Тернопільську академію народного господарства, нині Західноукраїнський національний університет.

Вивчала міжнародну економіку. А на 5 курсі таки влаштувалась на місцевий канал ТТБ. Бралась за будь-яку роботу. З одноденного відрядження могла привезти кілька сюжетів: про сільське господарство, місцевих ремісників, культурних та історичних діячів. Часто дівчину садили в прямий ефір брати інтервʼю в чиновників. Декотрі записи Христина зберігає досі. Створила авторську програму "Подорожні замальовки", у якій розповідала про цікаві місця на Тернопільщині. А згодом взялась за ще один проєкт — телепередачу "Нескорені краяни". Про людей, які були учасниками ОУН і УПА, пережили репресії. 

Благословенний час для журналіста

Закінчивши академію, Христина Коціра таки вступила у Київ в Інститут журналістики на магістратуру. Й одразу влаштувалась працювати на телеканал "Тоніс".

— Починалась Помаранчева революція, і я одразу потрапила в цей вир. А для людини з провінції, так узагалі — я нарешті отримала можливість записувати тих, кого раніше бачила хіба по телевізору, підіймала теми, які були важливі для мене. Це був яскравий момент — українці вперше почали себе питати: Хто я? Тож і робота була в задоволення, і місто прийняло мене.

Команда "Тонісу" була однією з небагатьох, хто висвітлював революцію, були щирими й патріотичними. Генеральним директором тоді був Віталій Докаленко. Він підтримував молодих журналістів та будь-які експерименти. Журналісти "Тонісу" зробили проєкт "Правокація". Це була серія журналістських розслідувань. Та історія тривала недовго, бо відбулась зміна керівництва. 

— А ми саме зробили й випустили в ефір розслідування про "телемагазин-лохотрон", який ішов на "Тонісі" в рекламний час. Чоловік з Шостки написав листа в редакцію. Він втратив у тому телемагазині три пенсії. Ми знайшли інформацію про всі подібні шахрайські проєкти. Юристи каналу пояснили, що ми лиш надаємо ефірний час, але не відповідаємо за якість товарів та послуг. Нове керівництво лютувало.

Пізніше на телеканалі СТБ запустили подібний проєкт "За вікнами". Тож журналістка перейшла туди. Через два роки Христина Коціра влаштувалася репортеркою та редакторкою на ICTV. А втомившись від телебачення — стала фрилансеркою. Повернулась до теми, якою цікавилась, працюючи у Тернополі — національної боротьби XX століття. Писала тексти про це для видань "Локальна історія", "Громадське", Reporters.

— Саме у 30 до мене прийшло свідоме розуміння явища та важливості саме цієї сторінки нашої історії, — стверджує.

Класна оповідачка

До зацікавлення Христини Коціри національно-визвольною боротьбою доклалася її прабабця по татові Лікерія. Вона померла, коли журналістці було 18. До останнього дня життя була при памʼяті.

— Її син Степан пішов в армію 11 листопада 1954-го. Через рік родина отримала "похоронку" з місцем поховання — цвинтар у Тбілісі, там він служив. Для прабабці Лікерки то була трагедія. В хаті рік не палили, не варили, нічого не робили, а їздили по ворожках, щоби підтвердити чи спростувати цю інформацію. А через 4 роки народився мій тато. Звісно ж, не стояло питання, як називати внука. "11 листопада один Стефко пішов і 11 листопада інший Стефко прийшов", — повторювала прабабця. Тата дуже любила й виховувала, поки його батьки працювали в колгоспі. Тож і я багато часу проводила в неї. Вона була класною оповідачкою, мала соковиту мову, була емоційна й експресивна.

Першою історією, яку Христина написала, була історія рідного брата Лікерії, сільського вчителя. Його заарештували за співпрацю з ОУН.

— Прабабця ходила до нього в тюрму, носила харч, ковдру та подушку. Він її проганяв, бо переживав за племінників, її дітей. Казав, що має спати на підлозі, бо "треба привикати до твердого". Через кілька років він помер у в’язниці в Челябінську. Коли відкрили архіви СБУ, я знайшла його справу та підготувала матеріал на сайт hromadske.

У родині Христини є й інша історія. Бабця по мамі Стефанія походила з села Стриганці на Прикарпатті. Її мама була українкою, а тато — поляком. Тоді так було заведено: доньок записували українками, синів — поляками. Рідна сестра Стефанії Яна також вийшла заміж за поляка. Під час польсько-українських протистоянь, чоловік утік у Польщу, а жінка з тримісячною донькою Христиною на руках залишилась у селі. Її викрали, немовля кинули у рів.

— Дитину родичі знайшли й порятували, а от тіло Янки так і не відшукали. Коли Христина була підлітком, батько забрав її до себе. Був уже вдруге одружений, мав дітей. Тож вона фактично стала нянькою і прибиральницею в їхньому домі. Скоро звідти втекла. Коли я питала в бабці Стефи, хто ж Янку забрав, вона відповідала: "Бандерівці — за те, що вийшла заміж за поляка". А от рідного брата бабці Стефи, поляка, КДБ арештувало як члена ОУН. На допитах йому виривали нігті.

Яблука Єви

Ще одна родинна історія стала основою для першої книжки Христини Коціри "Яблука Єви". Її прабабу Єву і прадіда Стаха по татові переселили з теренів Польщі в Запоріжжя. Жилося важко, адже вони — сільські люди, раніше тримали велику господарку та пасіку, звикли працювати на землі. Стах, відчувши швидку голодну смерть, товарняками дістався на Тернопільщину. В селі Красне відшукав родичів. Та вільних хат там уже не було, тож він пішов в сусіднє — Буцики. Знайов вільне житло, забрав й дружину та двох синів.

— Вони померли у 1980-х, тому про їхнє життя знаю небагато. Прабабця Лікерка пригадувала, що Єва, її сваха, була скнарою страшенною. Навіть внукам своїм не давала нічого. "Ви то знаєте, що Стефко ваш внук. Ваша дочка ж його родила", — відповіла раз так Лікерці, коли та запропонувала купити внукові куртку. З її скупості усі не так дивувались, як сміялись.

Цілі написати книжку у Христини не було. Під час декрету журналістка остаточно вирішила, що повертатись на телебачення не буде. Тоді ж побачила рекламу письменницьких курсів Катерини Бабкіної "Звичка писати". Одразу купила їх собі, щоб назавтра не засумніватись. Курс був практичний, після кожної лекції — завдання: то допис у facebook викласти, то репортаж, а в кінці — оповідання. Останнє виявилось найскладнішим.

— Я ж журналістка, пишу про те, що чую і бачу. Ну яка фантазія, які оповідання? Подумала, що найкраще — написати про Єву й Стаха. "Євку ніхто не любив", — почала. Багато написала за спогадами прабабці Лікерки. Додатково використала історичну книжку про Лемківщину.

Чоловік, також журналіст Богдан Кутєпов, запропонував допрацювати історію й видати книжку. Через два тижні завершувався прийом заявок на конкурс романів "Коронація слова". Христина встигла завершити роботу й подати заявку за годину до закриття форми. Роман здобув другу премію, два видавництва запропонували видати його друком. Авторка обрала "КСД". Того ж року книжка увійшла у довгий список премії BBC.

— Я не ставила мету бути письменницею, так вийшло. Зараз я б писала "Яблука Єви" зовсім інакше — провела б більше дослідницької роботи, попрацювала б в архівах та з етнографами й етнологами. Я ж писала, як відчувала. Мабуть, у тій наївності є теж свій шарм.

Бачили обличчя ворога

Якось Христина з Богданом гостювали у її батьків на Тернопільщині. Випадково жінка пригадала, що у містечку неподалік живе Ванда Горчинська, медсестра і звʼязкова ОУН. Подружжя подалося до неї.

— Ми зробили про Ванду мультимедійний проєкт з фото, відео та текстом. Цей матеріал відкрив мені шлях до повноцінної співпраці з "Локальною історією" і прояснив подальший маршрут — робота з дисидентами. Через місяць після публікації матеріалу мені написала редакторка видання з проханням підготувати матеріал про Миколу Матусевича. А далі я записала Степана Хмару, Василя Овсієнка, Мирослава Мариновича та інших. Це все переросло у великий проєкт, який назвали "Дисиденти". Ці історії згодом стали частиною книжки "Сила опору".

Найбільше запамʼяталась зустріч з Петром Підлетейчуком з Косівщини. Коли 1960 року чоловік повернувся з увʼязнення, одразу побрався з молодою дівчиною.

— Пан Петро ділився, що КДБ часто викликало її на розмови. "Нащо, Марусю, тобі старий дід? Ми тобі красивого знайдемо", — казали. Але Петро пережив Марусю. Живий досі. Коли ми йшли під гору, він мені ще й руку подавав. А Ігор Олещук з Тернополя, якого я також записала для збірки, співав мені гулагівські пісні. Тоді він працював у Музеї політв’язнів, який розміщений у колишній в’язниці, де сам сидів у юності. Микола Матусевич після зустрічі став мені близьким другом. Часто буваємо у нього в гостях. У збірці його текст називається "Дім, якого не добудував Микола". І от нещодавно, ми були у нього на новосіллі у київській квартирі. Моїм дітям, звісно, не надто цікаві ті поїздки, хоч пана Миколу вони за ще одного дідуся мають. Та коли вони підростуть, я зможу їм показати усі фото, які ми робили разом, і поясню, ким ці люди були для нашої країни. Всі вони, попри свій вік, такі красиві чоловіки. Й досі такі сильні! А їх мали знищити.

Ванда Горчинська теж застала повномасштабне вторгнення. Померла 24 липня 2022 року. Після смерті жінки Христина спілкувалась з її донькою Ярославою.

— Я питала, як Ванда сприймала вторгнення. "Дуже спокійно. Казала, що по-іншому не могло бути". Ці люди бачили обличчя ворога і розуміли, що нічого не змінилось. Тому нашу національно-визвольну боротьбу важливо знати. Вона є частиною нас, частиною нашого генетичного коду. Тоді не наступатимемо на одні й ті ж граблі.