"Те, що перейшов мій батько , — тепер переходять українці", — Христина Гаврилишин-Батрух

"Не був би тим, ким він є"

Бабуся по материній лінії народилася в Україні, але її родина переїхала до Канади коли вона мала рік. Дід народився вже в Канаді. Вони обоє були вчителями та активними діячами в українській громаді. Моя мама ходила до "Пласту", де й зустрілася із татом, який емігрував до Канади після Другої світової війни. Важливо, що в ті часи, як і тепер, була масова еміграція, багато біженців були поза межами України. Населення Канади розуміло, що мусить підтримати мову та традиції, аби Україна існувала й поза її межами. Думаю, любов до України — це те, що їх поєднало. 

Чомусь всі дівчата в той час залюбилися в мого батька, а мама вирішила, що не буде як усі. Коли він проходив повз неї, вона дивилася вниз, і побачила дірку у його шкарпетці. Тоді подумала, що він не має мами, про нього нікому дбати. Вона почала дбати про нього, з цього все почалося. Тато теж залюбився в маму, і в 1950 році вони одружилися. 

Без моєї мами батько не був би тим, ким він є. Вона дала йому любов. До кінця життя вони трималися за руки та цілувалися, тато щодня дарував їй квіти. У них були стосунки, які дуже рідко трапляються.  

Хоч вони були різними: мама — дуже інтуїтивна, тато — інтелектуаліст, але разом — це була бомба. Вона відчувала певні речі, яких батько не помічав, і він приймав її поради. Батько мав звичку, що перед кожною подією, коли мама була поруч, брав її за коліно, і це давало йому відчуття "I can go! I can do it!". 

Батько перейшов страшні часи, які Україна переходить тепер. Що додавало йому оптимізму? По-перше — він отримав багато любові від своєї мами. І це дало йому самовпевненість, що в житті треба йти вперед. Дуже важливо мати заґрунтоване, що хтось тебе любить понад усе, і вірить, що ти все можеш. Друге — це його старший брат, він був дуже позитивним. Він також був у таборі Ді-Пі, і коли запитували хто говорить по-англійськи, він пхав мого тата, який тоді ще не знав мову, і казав йому: "Ти можеш". Тато мав ангелів, які його носили. Потім тими ангелами для нього стала його сім’я: дружина, діти й онуки. 

"Маємо пхати допереду"

Я народилася в Канаді і була наймолодшою в сім’ї. Коли мені було півтора роки наша сім’я переїхала до Швейцарії. Спершу говорили вдома по-українськи. Але коли брат і сестра пішли до школи почали між собою спілкуватися французькою. Батьки не думали, що ми все життя будемо в Швейцарії, тому також вчили нас англійської мови. Відтак вдома ми перейшли на англійську, в школі спілкувалися французькою, а українська була більш святочною. 

Коли ми приїхали у Швейцарію у 1960-му році, тато переглянув усю телефонну книжку, шукаючи українське прізвище. У той час у Женеві була лише одна українська сім’я, у них було двоє дітей, і ми з ними дружили. Для п’ятьох дітей батько організував українську школу, вчив нас букви. Ми навіть створили свій осередок Пласту, якого там не було. 

У підлітковому віці ми збунтувалися, підійшли до батька і сказали, що не віримо в байки про Україну, що, мовляв, там помаранчі кращі, ніж деінде, досить із нас цього. У цей час ми хотіли мати собаку, і батько дозволив її завести за умови, якщо ми говоритимемо з нею по-українськи. Тоді навіть сусіди перейшли на українську, гукаючи нашу собаку: "Ходи сюди!".

Батько був теплим чоловіком і духовною особою, він часто нас обіймав. Пам’ятаю, коли я маленькою мала проблеми з шлунком, збудилася вночі і плакала, то батько носив мене на руках, і співав «люлі-люлі». Мамина собачка тепер називається Люлі, і я своїх дітей називаю "люлі". 

Тато також був вимогливим. Хоч він ніколи не казав: ти маєш це зробити, але ми розуміли, що ми "маємо пхати допереду". Нас було троє у сім’ї, і між нами не було різниці в амбіціях. Від двох років я знала, що мушу ходити до університету. Згодом я обрала право, хоч батько страшенно не любив адвокатів, але нічого мені не сказав. Сестра пішла в психологію, у той час це було ще гірше, але він не був проти. Брат пішов у галузь економіки та бізнесу слідом за батьком. 

Пригадую, коли мені було десять років, нашій сім’ї пропонували, як виняток, отримати швейцарське громадянство. Тоді ми були канадійцями, і треба було відмовитися від існуючого громадянства. Батько сказав, що будемо голосувати хто за, а  хто проти. Ми були ще дітьми, і в той час думали, що швейцарцями є всі довкола, а ми виняткові, тому проголосували проти. І батько погодився з нами. Це означає, що ті вартості, які він передавав іншим, сам їх заклав.  

Коли у 1968 році мій батько став директором Міжнародного інституту менеджменту в Женеві, він вирішив, що кожен, хто проходить якийсь курс в інституті, має зайти до нашого дому на каву. Щороку в нашій хаті ми приймали близько 800 осіб. Мама готувала, а ми були служниками. Батько показував мені фото людини, її ім’я та посаду, я мала запам’ятати і зустріти її. Ми носили речі гостей і також спілкувалися з ними, батько дав нам таку волю. 

На честь 25-річчя інституції Богдан Гаврилишин організував зустріч, яка започаткувала Всесвітній економічний форум у Давосі. Це була його ідея. Він не хотів із цього робити бізнес, а прагнув, щоб люди, які мають поважні посади, відійшли від посад на кілька днів і думали про те, що потрібно для того, щоб світ став кращим. Ми всією сім’єю були на першому Давосі, я пам’ятаю тодішню моду, величезну залу і багато людей. 

Коли мені було 13 років, я з батьком упродовж п’яти тижнів подорожувала Індією, бо він там викладав. Тато хотів показати мені, що є інший світ. Світ, де люди є дуже бідними, але водночас у тій країні є багато прекрасних речей. Я дивувалася який він має великий вплив на людей, і сказала йому: "Ти можеш змінити світ. Якби я могла змінити життя однієї особи, моє життя уже було б варте". Він взяв це дуже глибоко. Пізніше, коли більше часу бував в Україні, він зустрічався з кожною особою, яка хотіла з ним побачитися. Хоч це було важко, але він пам’ятав, що можливо він змінить життя тієї особи. Адже коли ти приймаєш когось, людина відчуває себе більш значущою. Кожна людина має свою цінність. Я щодня дякую за те, що ми мали такі родинні цінності. Вони виникають з любові до країни, але насамперед із любові до людей. 

"Ціле життя хотів повернутися"

Богдан Гаврилишин багато подорожував, але завжди мав зі собою свою тенісну ракетку. Після ночі в літаку зранку він обов’язково грав у теніс, це йому давало енергію. Він також дуже любив гори. Коли я була зі сестрою в Коропці, де він народився, і дивилися на Карпати, моя сестра, яка нині живе в Івано-Франківську, сказала: "Тепер ми розуміємо чому він так любив швейцарські гори, бо вони для нього були чимось рідним". 

Перша наша поїздка в Україну відбулася у 1970-му році. Ми були в Румунії, і батько почув, що можна зробити пропуск на 24 години до України. Ми вилетіли до Києва у складі організованої групи. Хтось у літаку поскаржився на головний біль, а в Румунії саме була якась епідемія, і нас затримали в Борисполі на чотири години. Я пам’ятаю, як ми їхали автобусом до центру Києва, там на Дніпрі каталися на кораблі, зупинилися в ресторані, який називався "Наталка-Полтавка", і повернулися назад. Це були перші, але не найуспішніші відвідини України.

Удруге батько з мамою і братом відвідав Україну у 1972 році у складі офіційної міжнародної делегації. Уже коли вони приїхали в Москву, він зрозумів, що запрошення було від КДБ. У залі, де їх приймали, на столі були прапори, і мій брат помітив щось підозріле, виявилося, що під ними заховали мікрофони. Їх увесь час супроводжував перекладач, очевидно кдбіст. Він постійно звертав увагу мого брата на одну гарну жінку, ймовірно, таким чином хотіли роздобути якийсь компромат. 

У Москві батькові повідомили, що до Коропця, як планували раніше, поїхати не зможуть. Тоді тато сказав, що скасує всі зустрічі і повернеться назад. Врешті це питання залагодили. У рідному селі їх зустріли гопаком і банкетом. Моя мама сиділа біля якоїсь тітки, яка з’їла аж вісім яєць. Мама здивувалася, а жінка пояснила, що все заберуть після їхнього від’їзду. Радянська влада організувала фальшиву забаву, очевидно, батьки розуміли це, але татові було важливо відвідати рідне село, бо там похована його мама. 

У 1989 році Богдан Гаврилишин заснував Міжнародний інститут менеджменту у Києві. Фактично він жив на дві країни — два тижні у Женеві, два тижні в Україні. Він ціле життя хотів повернутися на батьківщину, і його мрія здійснилася. Коли Україна стала незалежною, вона мала слабкі міжнародні зв’язки, тому батько використав свої сили, щоб допомогти країні. У 1991-му він заклав Консультативно-дорадчу раду при Президії Верховної Ради України. У той час я співпрацювала з батьком у фундації "Відродження", яку створили у Швейцарії, а потім у Києві. У Женеві ми організували семінари для українців, привозили членів Верховної Ради, щоб вони вивчали демократичні системи.

Згодом тато заклав свою фундацію і відійшов від політичного світу, бо відчував, що там дуже важко щось змінити. Він зробив акцент на наступну генерацію лідерів, які будуть етичними та відповідальними. Він вірив, що молодь змінить Україну.

"Коли маєш обов’язки, відчуваєш відповідальність"

Мабуть найважливіше, що зробив Богдан Гаврилишин — це написав "Декларацію Відповідальності Людини". Це дуже прості 15 пунктів, у яких кожен може себе впізнати. Він говорив про проблему обов’язку, згодом ми замінили це слово на відповідальність. Як правник, я знаю різницю між oblication — коли хтось тобі дає, та responsible — це те, що виникає з тебе. Коли маєш обов’язки, ти відчуваєш відповідальність. 

Україна — перша країна, яка відзначає День відповідальності людини. Його приурочили до дня народження Богдана Гаврилишина. Хоча насправді він народився 17 жовтня, але у документах записали 19 жовтня. 

Батько мене колись запитав: "Чому ти так мало робиш в Україні?" Я відповіла: "Поки це твоя справа, ти роби, не журися, прийде час, і я буду". Коли батько помер, він не передав нам настанови, що робити, коли його не стане. Ми відновили фундацію, вирішили продовжити речі, які він робив, часом уже з іншими наголосами, адаптовуючи до обставин. Члени Фонду Родини Богдана Гаврилишина — моя друга сім’я. Більшість із них не зустріли мого батька за життя, але носяться із його візією краще за нас. Ми їх називаємо "гаврилишинками". 

Мій батько в кожній країні бачив сильні сторони, і те, над чим треба працювати. Він казав, що Україна може вчитися від світу, і світ може вчитися від неї. Війна поставила Україну на світову мапу, тепер цілий світ знає про наші здібності та цінності. Батько більшість життя прожив у демократії, і навряд чи допускав думки, що в ХХІ столітті можлива кривава війна. Але я знаю, що він був би гордий за те, як Україна поводиться під час війни. Не лише за те, як борониться його країна, а й яка вона творча і відкрита, і в армії, і в суспільному житті. 

На жаль, те, що перейшов мій батько, — переходять українці тепер. У цьому треба вбачати надію, що майбутнє буде. Він це пережив, і Україна стала незалежною. І ми перейдемо темні часи. На жаль, великою ціною. Але треба робити те, що можемо, і думати як вирости із цього кращими.