Тамара Гундорова: "Леся Українка була людиною світу й водночас розбудовувала нове розуміння національної ідентичности"

Стереотипи довкола письменниці

— Леся Українка майже не писала для дітей. Про що говорить премія її імені, асоційована саме з дитячою творчістю?

— Про те, що сутнісно канон української літератури патріархальний: із Шевченком як батьком української літератури і Лесею Українкою як матір’ю. Також досі живий стереотип про головне призначення жінки як авторки — бути матір’ю. Таке місце відвели й Лесі Українці. Ми це бачимо і з інфантилізованого сприйняття образу Мавки та всієї "Лісової пісні" — їх досі читають крізь казково-фольклорну призму та пасторальні спогади про дитячі роки авторки. Зважаючи на те, що я бачу в сучасній шкільній програмі, досі є проблеми із застарілим сприйняттям письменниці.

— Які ще застарілі образи Лесі Українки ви розпізнаєте в сучасному сприйнятті?

— Образ дівчинки у віночку з грабельками — це цілком інфантильний народницький образ. Хоч Леся походила з інтелігентної дворянської родини й мала інші образи. Образ борчині, яка живе лише тим, що долає труднощі, та друга робітників, як її назвала газета "Правда". Образ хворої, але мужньої жінки — "єдиного чоловіка" серед своїх сучасників.

— Як вони виникли?

— Леся Українка ще за життя іронізувала, що є "почитаємою", але не "читаємою". Я переконана: щоб говорити про Лесю Українку, треба щоб сформувалися її читачі. Адже вона є авторкою високої інтелектуальної думки. Про те, що такі читачі виросли, Микола Зеров сказав у 1920-х роках. Маємо велику плеяду критиків-неокласиків, які створили цілком інший образ Лесі Українки й запропонували культурологічні, інтелектуально сильні інтерпретації всіх її драм на тлі світової літератури.

Навіть сьогодні це найкращі зразки аналізу й розуміння творчости Лесі Українки. Попри загальні високі слова про її велич, у радянські часи й після них ми мали досить спримітивізоване розуміння Лесі Українки. Розширювалося знання її біографії, поглиблювалося критичне прочитання творів, але вона залишалася письменницею з минулого і перебувала в музеї класики. До розуміння того, що вона промовляє до нас сьогодні і звучить як сучасниця, треба дорости.

— Чи впливає на стереотипи про творчість Лесі Українки те, як її інтерпретувала радянська влада?

— Значною мірою це прочитання ґрунтувалось на просвітницькому народницькому каноні. Його витворили самі українці, коли літературу і творчість розглядали не тільки через новаторську форму та інтелектуальну дискусію, а й на підставі тенденційности, ідеалів соціальної та національної боротьби, тобто насамперед публіцистично. Це передусім соціологічна школа Сергія Єфремова. Через призму націоналістичної ідеології та національного романтизму Лесю Українку трактував Дмитро Донцов. У їхніх дослідженнях всю українську літературу розглядали передусім у категоріях боротьби — або соціальної, або національної. Цю парадигму в радянські часи замінила інша боротьба: за соціалізм, соціальну справедливість тощо.

— Як у незалежній Україні змінювалась рецепція Лесі Українки? З одного боку, є виклик шкільної програми, де досі наявні стереотипні образи про Лесю Українку. А з другого боку, якщо говорити про наш дискурс загалом, є ваша книжка, є Notre-Dame d’Ukraine Оксани Забужко.

— Справді, крім тих зразків прочитання творчости Лесі Українки, що їх запропонували наші критики у 1920-х — Микола Зеров, Віктор Петров, Олександр Білецький, Михайло Драй-Хмара, — нове розуміння її письменницького світу складалося в минулі три десятиліття. Я пов’язала би це з народженням феміністичної та ґендерної критики. Хоч навіть у радянські часи є досить непогані дослідження, наприклад, Наталії Кузякіної, Олега Бабишкіна — звісно, реалізовані в межах радянського літературознавства. Також з’явилися інтерпретації Лесі Українки на тлі світової літератури — цим займалися дослідники-"зарубіжники".

Окремо постає питання виходу академічних видань. Цілком очевидно, що вони відіграють важливу роль. У 1920-х роках у Харкові видавництво "Рух" опублікувало перше багатотомне видання Лесі Українки, яке курував її чоловік, Климент Квітка. Зауважу, що це видання контролювала й родина Лесі Українки, зокрема особисто Олена Пчілка. Значною мірою наше сприйняття письменниці скореговане чи навіть скероване зусиллями її родини, яка ретельно берегла пам’ять і певною мірою створювала образ Лесі Українки.

У цьому контексті важливою є хронологія життя і творчости Лесі Українки, що вийшла з-під пера її сестри Ольги Косач-Кривинюк. Ольга багато працювала, збираючи й коментуючи архів письменниці. Саме їй Леся Українка передала всі свої матеріали й архів. Із хронології постає біографія Лесі Українки, задокументована не лише в часі, а й у спогадах, листах і коментарях різних людей, які спілкувалися з авторкою. Це дослідження побачило світ 1970 року в Нью-Йорку вже після смерти Ольги Косач-Кривинюк. І дотепер це безцінне джерело інформації про Лесю Українку.

У 1970-х вийшов 12-томник Лесі Українки. І хоч сьогодні його дуже критикують, та це було значне досягнення. Він є продуктом того часу, однак над ним працювали добросовісні і вдумливі текстологи й коментатори. Зауважу, що в тому виданні вперше в окремому томі було зібрано прозу письменниці, опубліковано три томи листування.

До 150-річчя письменниці вийшов 14-томник Лесі Українки. Ця публікація важлива, бо кожне нове видання підсумовує і окреслює новий етап досліджень Лесі Українки.

Зміни в рецепції: альтернативний канон

— Дев’яності принесли нове прочитання Лесі Українки?

— У 1990-х в Україні зацікавилися феміністичною критикою, ґендерними студіями, і однією з перших постатей для переосмислення стала Леся Українка. Серед тих, хто долучився до аналізування її постаті, була Соломія Павличко. Вона звернула увагу на особливі стосунки "когось біленького" і "когось чорненького", а також порушила питання про ґендерні стереотипи позитивістської та народницької критики. Віра Агеєва написала дослідження про феміністичну інтерпретацію драм Лесі Українки. Я писала про деякі ґендерні аспекти, але головно про особливості трактування християнських тем, про гностичну тематику Лесі Українки. До розуміння біографії і творчости Лесі Українки доклалися Тамара Скрипник, Іван Денисюк та інші автори.

Але як основну я відзначила би книжку Оксани Забужко, яка запропонувала альтернативний канон для розуміння Лесі Українки. Він пов’язаний не з робітничим рухом, як це було за радянських часів, і не з народницькою просвітницькою Україною, як у ХІХ столітті, і не з модернізмом, на якому наголошували в 1990-х. Забужко сформулювала канон високої аристократичної української культури на чолі з Лесею Українкою.

— Які головні зміни відбулися у сприйнятті письменниці?

— Це зняття забронзовіння з її постаті. 42 роки, які прожила Леся Українка — чи Лариса Косач, — це не надто багато. Але якщо зважити на те, що вона встигла зробити, то очевидно, що це цілком зріла людина, яка мала власне життя. Вона любила, страждала, сварилася, заробляла на прожиття, майже вмирала, віддаючись натхненню і пишучи, їздила на курорти.

Є й інший важливий аспект: Леся Українка сама себе створювала як інтелектуалка. Вона вивчала мови, пізнавала світову історію і культуру, цікавилася політикою і сама нею займалася. Любила мандрувати, захоплювалася Сходом.

Також новий аспект її сприйняття — це увага до приватного життя і особистісного світу письменниці, що було неприйнятно в українському літературознавстві. Сама Леся Українка казала, що всі її любові були "ненормальними". Звісно, передусім згадується її історія із Сергієм Мержинським, якого Леся поїхала доглядати до Мінська всупереч наріканням і заборонам у сім’ї. Адже вони були просто друзі. Ця історія, зафіксована в її єретичній "Одержимій" та інтимній поезії, багато важила для її творчости. Але може йтись і про одруження та стосунки зі значно молодшим від неї Климентом Квіткою та їхнє життя не в церковному шлюбі, а «на віру». Не менш цікавою є сестринська філія (дружба–любов) з Ольгою Кобилянською. Все це є не смакуванням забороненого, а, як у кожного великого автора, документом душевних станів і творчих мотивів, характерів, тем. Для письменника все важливо: і спогади, і переживання, і спосіб життя. Усе може стати літературою.

Для мене однією із загадок досі є саме її стосунки та життя із Климентом Квіткою. Нам трохи більше відомо про час, коли вони познайомилися та зійшлися. Проте дотепер, на жаль, не знаємо або не готові говорити про те, якими ці стосунки були надалі.

— Чого ще ми досі не знаємо про Лесю Українку?

— Мені бракувало розмови про місце й роль хвороби в її житті та творчості. Але йдеться не про недугу, яку переборюють і про яку забувають, не про життя і страждання заслаблої та вічно хворої людини. А про хворобу в житті саме жінки-письменниці, яка жила з нею все життя. І загалом про місце хвороби в культурі. Бо ця тема не менш важлива, ніж любов.

Я хотіла показати, наскільки хвороба впливає на мислення і самоусвідомлення, змінює характер, спосіб життя, тематику творів. Одна з тем, яка з’явилася в Лесі Українки разом із хворобою, — це виклик смерті. Це стан, коли відкривається цінність життя, з’являється інша оптика бачення і переживання. Тим паче, коли фізичний біль супроводжує процес писання. Хвороба відкриває інакше розуміння письма й самої мови. Народжується мова болю. Леся Українка загалом мала етико-філософське розуміння мови — своєрідну філософію мови-як-буття. Прикметно, що словом, яке відкриває сенс людських стосунків, проявляє у кожній людині "сина людського", на її думку, є слово "смерть".

Свої тексти вона писала з "погордою до смерті", як сама це називала. Це створює зовсім іншу ситуацію та спосіб осмислення життя і всіх колізій, які вона порушує у творах. Як у багатьох справжніх митців, всі її драми — це своєрідна символічна автобіографія.

Інша лакуна — дослідження прози Лесі Українки. Її досі ніхто не вивчав. Сьогодні не говорять про Лесю Українку як критикиню, хоч у неї надзвичайно цікаві статті. Наприклад, про утопію в белетристиці від найдавніших часів до початку ХХ століття; про образ "нової жінки" у світовій літературі; про Ібсена, Гауптмана, Метерлінка, д’Аннунціо. Вона писала статті, зокрема і для заробітку. Так розбивається один із мітів про те, що Леся Українка була багатою або ж донькою заможних батьків. Так, вони не були бідними, але в родині росло багато дітей. Батько особливо турбувався її майбутнім. Для своєї Лесі він спеціально купив землю, яку вона потім продала, щоб мати гроші та їздити на лікування. Але наприкінці життя їй доводилося тяжко заробляти, випрошувати гонорари й жити з мізерних заробітків. Вона і позичала, і перекладала, щоб оплатити лікування — так, як це було в Єгипті.

— Ми чимало говоримо про постать Лесі Українки, але менше аналізуємо її твори. Іноді мені здається, що це наша особливість: більше звертати увагу на біографію, ніж на доробок.

— З одного боку, це так. Але цю тезу можна заперечити тим фактом, що досі не маємо жодної добре написаної біографії наших письменників. У нас досі не написана нова біографія Тараса Шевченка. Немає повної біографії Франка й інших письменників. А потреба в них величезна. Це робота на десятиліття, бо вони мусять бути написані на основі знання документів, глибокого розуміння творів і контексту. Це великі інтелектуальні проєкти, які має спонсорувати держава.

Також бракує інтелектуальних біографічних романів про наших авторів. Без них не можна говорити про повноцінне функціонування національної літератури. Бо це культурні надбудови, створені на культурних артефактах, — "друга культура", так би мовити. Подібна література виникає не на порожньому місці. Вона оживлює культурні традиції, тут важлива рефлексія, інтертекстуальна гра, інтелект, знання історії та культури. У нас на це був здатний хіба що Віктор Петров. Наші класики мають цілком романні біографії, як і сама Леся, але сучасні автори не створили інтелектуальної біографії жодного українського письменника. У цьому бачу велику інтелектуальну слабкість сучасної літератури.

Леся Українка й західний контекст

— Яким є сприйняття Лесі Українки на Заході? Чи воно змінюється, якщо взагалі колись було? Можливо, воно лише тепер формується?

— Леся Українка залишалася невідомою на Заході, хоч є англомовні переклади різної якості. Видавали "Лісову пісню", "Кассандру", переклади поезії. Вони були поширені в діаспорному середовищі, де теж домінував образ маленької дівчинки з грабельками й у віночку. Є поодинокі праці переважно компаративного характеру, як, наприклад, про Лесю Українку в порівнянні з Ібсеном, про окремі її драми. Серйозних комплексних досліджень про Лесю Українку на Заході, на жаль, бракує.

Останнім часом сталася зміна, і Леся Українка впевнено й сильно входить у західний світ. Західна публіка з подивом і захопленням відкриває її. Зокрема Український інститут у Лондоні мав виставу на основі "Кассандри". Вони також мають лекційні курси з української літератури англійською мовою для всіх охочих. Те, що інтерес до неї зростає, можу засвідчити й тим, що я виступала із презентаціями своєї книжки й доповідями про Лесю Українку в усіх провідних університетах Америки: у Берклі, Стенфорді, Принстоні, Гарварді, Колумбійському університеті. Для професорів і студентів постать Лесі Українки та її творчість є справжнім відкриттям. Вони зізнаються мені в цьому, бо не очікували, що вона так по-сучасному звучить.

Звісно, важливо й те, як її інтерпретувати. Лариса Косач сьогодні звучить як наша сучасниця. Вона порушувала теми, які є актуальними й нині. Це жертовність і любов, видимість жінки в історії, екзотика й орієнталізм у культурі. Що відчуває хвора людина і як її сприймають у соціумі. Одна з особливо цікавих тем – це курортна культура і її роль у модерному світі, а також зв’язок хвороби й так званої жіночої культури.

Велику справу в поширенні Лесі Українки на Заході сьогодні робить Український науковий інститут Гарвардського університету (HURI), де почали видавати цикл нових перекладів Лесі Українки англійською мовою. Нещодавно вийшла "Кассандра" з розлогою передмовою Марка Павлишина. Торік побачила світ "Блакитна троянда" з моєю передмовою. Знаю, що триває робота над перекладом "Лісової пісні". Сподіваюся, проєкт триватиме. Ці переклади можна вільно придбати на "Амазоні". Я не певна, якою є ситуація з перекладами на інші мови. Знаю, що має з’явитися японське видання "Кассандри", бо консультувала перекладача.

Шкода, що драми Лесі України не ставлять в театрах. Очевидно, нам треба лобіювати це, адже з ними можна виходити на світову арену — без сорому, а тільки з гордістю.

— Що про Лесю Українку потрібно пояснювати західній академії? Що потребує додаткового контексту?

— Один з аспектів — це зміст, характер й умови розвитку української літератури. Дослідникам, які раніше не працювали з українськими контекстами, потрібен короткий вступ до української літератури. Треба пояснювати, як так сталося, що вона майже повністю зводилася до сільської тематики. І чому після першої постановки "Блакитної троянди" у Києві на початку ХХ століття деякі критики обурювалися, що герої говорять про модні теми на кшталт спадковости й істерії українською мовою. Для них нормально було би, щоб про це йшлося лише російською як "мовою культури". Бо українською, мовляв, можна розмовляти лише на кухні зі слугами чи між собою — як мовою для домашнього вжитку. Тобто українську мову штучно зводили до рівня простонародної говірки.

Потребує пояснення інтелектуальний і політичний контекст. Що зробило Лесю Українку такою? Звідки вона з’явилася? Які джерела її індивідуальности? Знаємо, що її називали "інтелектуальною донькою" Михайла Драгоманова. Приїхавши допомагати йому в Софію, вона стала майже його секретаркою, помічницею; він скеровував її у політику. Якби Драгоманов не помер, можливо, ми мали би Лесю Українку не як письменницю, а як політикиню. Проте, на щастя, вона й сама зробила вибір, пізніше відмовившись опікуватись архівом та інтелектуальною спадщиною Драгоманова. На той час вона вже була авторкою і "Блакитної троянди", і "Одержимої", і "Кассандри". Розуміла, що вона письменниця і що не готова цим жертвувати.

Загалом варто пояснити, чому в українській літературі кінця ХІХ століття саме жінки стають провідницями модернізму. І чому їхніми критиками є Сергій Єфремов, Іван Франко, Михайло Грушевський — автори і критики позитивістського спрямування. Тобто як жіноча маргіналізація в національній культурі стала джерелом нового світогляду й нового дискурсу. Варто пояснювати, що означало почати писати інакше — так, як це робити Леся Українка чи Ольга Кобилянська.

Інша цікава тема для пояснення — це роль світової літератури і європейської культури як чинника, що сприяв народженню феномену Лесі Українки. Заведено говорити про роль Олени Пчілки й домашнього виховання у становленні Лесі Українки. Та це лише один аспект. Інший — це постійна боротьба Лесі проти народництва й романтичного українофільства. Проти старшого покоління: Михайла Старицького, Олександра Кониського, навіть почасти Івана Франка, а також Олени Пчілки. Усе це було завузьке для Лесі. Вона вчилася бути людиною світу, водночас розбудовуючи нове модерне розуміння національної ідентичности.

Думаю, у цій історії переломним моментом була її поїздка 1891-го до Відня на лікування. Вона стала туристкою і ознайомлювалась з новою епохою та модерною культурою, що виникала тоді у Європі. Дискутувала про природу мистецтва, заперечувала погляди Золя, відвідувала театри, слухала Ваґнера. Ознайомлення з модерною європейською культурою кардинально змінило Лесю Українку. Не менш важливою темою для розуміння контексту стала і політизація її світогляду. Вона свідомо займала антиколоніальну позицію і виступала проти імперської російської політики.