"Сучасний світ не буде повторенням часів Холодної війни": Одд Арне Вестад про еволюцію геополітики

— Ваші наукові дослідження охоплюють багато тем, різні історичні періоди, низку країн і контекстів, включно з імперіалізмом та напруженістю часів Холодної війни. Що саме сформувало ваш інтерес до цих напрямків і як трансформувалися ваші наукові пріоритети впродовж кар’єри?

— Це важко окреслити однозначно, адже в моєму професійному шляху не було чіткої логічної схеми. Все розвивалося так, як я ніколи не міг би передбачити. Після закінчення університету деякий час я був задіяний у різних волонтерських організаціях. Зокрема, багато працював із біженцями, частину часу в Африці та Південній Азії. Саме цей досвід підштовхнув мене до розуміння того, чому тогочасна ситуація в цих регіонах була саме такою. Минуле видавалося дуже цікавим: як наш сучасний світ сформувався завдяки рішенням, прийнятим давно. Певне, це бажання збагнути причинно-наслідкові зв'язки й спонукало мене стати істориком.

Тоді я також цікавився мовами, зокрема вивчив китайську, поки навчався в Китаї. Через багато років я повернувся до використання деяких із тих мов. Так мені, наприклад, пощастило з моїм інтересом до теми "Холодної війни" — я вже мав мовні навички, необхідні для доступу до архівів, коли вони почали відкриватися з наближенням кінця "Холодної війни" — наприкінці 1980-х та на початку 1990-х років. Тоді ми отримали доступ до матеріалів, які раніше навіть не мріяли побачити. Це було спонукою писати, бо давало глибоке розуміння деяких питань, які мене турбували з самого початку. Серед таких — вплив поділів часів Холодної війни на країни Глобального Півдня; питання того, чому так багато людей у світовому масштабі спочатку опинилися в колоніальному стані, а потім, навіть після деколонізації, залишилися під пануванням інших країн.

— Ви навчалися в Китаї в середині 1970-х. Як досвід перебування в Китаї у цей вирішальний період впливає на ваші дослідження та викладання сьогодні?

— Я приїхав до Китаю як студент 1979-го і переконаний, що побачене вплинуло на мій світогляд. Перш за все, мені пощастило на власні очі побачити, як розвивався Китай — від злиденної та заляканої країни, якою він був після Культурної революції, до того, чим він є сьогодні. Важливо замислитися над тим, як ми сприймаємо Китай тепер, над багатьма проблемами, які існують у цій країні зараз. Але для самого китайського народу те, що їм вдалося пройти шлях перетворень  — від покоління, яке жило багато років тому, аж до сьогоднішнього дня, — є величезним досягненням.

— Як дослідження китайського імперіалізму змінили ваше сприйняття колоніалізму загалом, особливо в порівнянні з європейським досвідом, якому приділяють значно більше уваги?

— Я веду курс для студентів бакалаврату у Єльському університеті про імперії та імперіалізми з 1840-х років. Форма множини у слові "імперіалізми" чітко вказує на те, як ми викладаємо цю тему: не всі імперіалізми однакові, і не всі вони здійснювалися однаковим чином. Тому дуже важливо звернути увагу на неєвропейські імперії, що існували протягом століть, зокрема — Китайську імперію.

Особливістю європейського імперіалізму, що зародився у XIX столітті, є те, що він еволюціонував з "грабіжницької" версії. Її суть — в захопленні чужої країни, окупації та експлуатації її людей і ресурсів. Ця модель залишалася основою імперської політики й у XX столітті. Але на додаток з’явилися ідеї інших форм контролю, реформ, цивілізаційних трансформацій, а також концепції расових ієрархій. Це була цілком нова форма мислення про те, як будувалися імперії.

— Як Холодна війна вплинула на те, якою імперією прагнуть стати Сполучені Штати?

— Те, чим сьогодні є Сполучені Штати як імперська структура значною мірою сформоване Холодною війною. Але вона має ще глибші корені, які сягають самих витоків існування держави. Вони зародилися як імперія, тому що вся ідея полягала в експансії на території, які не належали білим американцям, коли ця країна була заснована. Хоча більшість американців категорично не погодилися б зі сказаним. Але в обіцянку цієї нової країни було закладено те, що вона зрештою стане нацією, яка матиме перевагу над іншими завдяки експансії на захід.

Я схильний вважати, що Холодна війна — це ідеологічна боротьба між соціалізмом і капіталізмом, яка бере свій початок ще з кінця XIX століття. Тому для мене вона — синонім періоду, коли Сполучені Штати стали світовою потугою. Це узгоджується з моїми словами про трансформацію європейських імперських моделей. Тоді Сполучені Штати перейняли багато з цих нових концепцій: уявлення про расу, реформи та контроль, завдяки чому самі колонізовані народи почали брати участь у творенні суспільств, що все більше нагадували американське.

Холодна війна як двополярна система та ідеологічний конфлікт відійшли у минуле, і залишається відкритим питання, як ми повинні сприймати наше суперництво з Китаєм сьогодні. Та основи підходу США до світу не змінилися суттєво. Саме тому розуміння епохи Холодної війни є необхідним для розуміння того, де сьогодні перебувають Сполучені Штати.

— Ви говорите про те, що економічне становище США після Другої світової війни вплинуло на перебіг Холодної війни. Через двадцять років ми стали свідками занепаду "американської гегемонії", тобто підйому низки потужних світових економік. Чи вважаєте ви, що ця ідея міждержавної конкуренції змінила сферу дипломатичних відносин, зокрема в економічному плані?

— Історикам і соціальним науковцям було дуже важко розібратися в перетвореннях, які відбулися після закінчення Холодної війни та заміни її на сукупність міжнародних систем, які ми досі навіть не знаємо, як назвати. Тож називаємо це "постхолодною війною", хоча сама Холодна війна закінчилася вже більше ніж одне покоління тому. Тобто ми досі не маємо чіткої концепції нової світобудови.

З погляду історичної перспективи, ми перебільшуємо значення 1991 року. Завершення Холодної війни було значущою подією для багатьох, але якщо розглядати цю межу з точки зору структурних змін у світовій економіці, то насправді вони відбулися значно раніше. Вирішальним десятиліттям були 1970-ті, коли американський капіталізм вийшов на світовий рівень. Тоді почалося те, що ми згодом почали називати глобалізацією.

До того часу Сполучені Штати хоч і були потужною економікою, ще не мали абсолютного глобального домінування. Після 1970-х ситуація змінилася — це стало кульмінацією американської переваги, що тривала до кінця 2000-х років. Дехто вважає, що світова фінансова криза 2008–2009 рр. стала своєрідною межею, після якої ми все більше рухаємося в бік багатополярности.

— Епоха Холодної війни асоціюється з "моральним абсолютизмом", уявленням, що одна сторона вірила у правильність своєї ідеології, а ідеологія іншої була повністю неправильною. Чи знаєте ви інші історичні періоди, де ідеї моралі та політики були настільки ж нерозривно пов'язані?

— Зв’язки між мораллю та політикою в ідеологічному плані — явище досить поширене. Особливо яскраво це було виражено під час Холодної війни. США та СРСР вбудували це у свої версії модерности: обидві намагалися обіцяти світу, що можна бути сучасним і справедливим одночасно. Можна мати морально задовільну систему і водночас стати багатим і сильним. Ця обіцянка дуже приваблива.

Гадаю, британський імперіалізм у XIX столітті мав деякі з тих самих ідей, але вони реалізовувалися інакше. Існувала переконаність, що такі перетворення в групах і народах, які перебували під владою Британії, займуть кілька поколінь. Американська та радянська моделі обіцяли ж майже миттєві перетворення. Чи не в усіх випадках це виявилося порожньою обіцянкою. Втім, можна зрозуміти, чому вона приваблювала людей.

— Чи стала нинішня конкуренція між Китаєм і США менш ідеологічною?

— Вона менш ідеологічна в тому сенсі, що сьогодні немає принципових розбіжностей щодо базової організації економіки. Попри розбіжності в моделях управління, Пекін — на відміну від Москви часів СРСР — не прагне знищити світову ринкову економіку. Тож у системному плані цей конфлікт колишнього ідеологізму.

Звісно, ідеологічні елементи нікуди не зникли. Легко представити Китай як кардинально іншого гравця: країною керує Комуністична партія, яка стилістично нагадує СРСР. Проте, попри ці зовнішні ознаки, ми перебуваємо у зовсім іншій ситуації. На мою думку, головним фактором тут є не ідеологія, а багатополярність. Холодна війна була суто біполярною. Сьогодні ж ми не рухаємося до біполярности. У контексті світової економіки США та Китай уже починають відставати від регіонів, що розвиваються швидше. Індія та Південно-Східна Азія стають потужнішими центрами розвитку.

Тут криється певна небезпека. Людському розумові властиво шукати спадковість там, де її немає. Сучасний світ не буде повторенням холодної війни. Така думка — це історична помилка. Я переконаний, що наше сьогодення у дипломатичному контексті більше нагадує кінець XIX століття. Це надзвичайно важливе усвідомлення, адже досвід кінця XIX століття не був надто втішним, тому нам слід засвоїти його уроки вже сьогодні.

— Ви згадали про паралелі між кінцем XIX століття та сучасністю. Що саме привело вас до такого висновку? І як історія іноземного впливу та окупації сформувала сучасну КНР?

— Головна подібність — багатополярність. Це був останній період в історії, коли міжнародна система не визначалася двома гегемонами. Тоді, як і зараз, існувала держава, що зростала значно швидше за інших: у XIX столітті це була імперська Німеччина, сьогодні — Китай. Ключовим викликом було питання: як інтегрувати нову потужну державу в систему вже сформованих країн так, щоб її еліти відчували повагу до свого статусу?

Перша світова війна сталася значною мірою тому, що німецькі еліти відчували себе виключеними зі світової економіки. Сьогодні багато хто в Китаї відчуває те саме. Пекін вважає, що все ще не досяг того рівня впливу, який би відповідав його новій позиції. Вкрай важливо зробити Китай максимально інтегрованим у глобальну систему, щоб запобігти відчуттю, ніби країна завжди залишатиметься конкурентом та загрозою.

Це пов’язано з розумінням китайської історії. Потрібно розуміти, що Китай історично був імперією і фактично залишається нею досі. Його сучасні кордони майже ідентичні межам імперії Цін. Сьогоднішній режим активно експлуатує наратив про "століття національного приниження". Проте для багатьох тогочасних китайців занепад династії сприймався не лише як трагедія, а й як звільнення від деспотичної влади. Ще більше це було відчутно для некитайських народів. Більшість населення, втомлена від хаосу та іноземного втручання вітала комуністичну реконструкцію. 

Утім, слід обережно ставитися до ідеї, що сучасний Китай "звільнився" від свого імперського минулого. Теза про приниження є інструментом пропаганди: вона дозволяє стверджувати, що раніше країна була слабкою, а тепер стала сильною. Це психологічно нагадує самосприйняття імперської Німеччини наприкінці XIX століття — епохи пошуку свого "місця під сонцем".

— Які уроки можуть винести країни Південної та Південно-Східної Азії із китайського досвіду модернізації?

— Одне з ключових питань, яке постає перед Китаєм сьогодні — як зробити країну більш багатогранною в умовах економічних перетворень. Китайська стратегія, що полягає у відкладенні політичних реформ до завершення економічної трансформації, видається мені хибною. Такий підхід лише пригнічує внутрішню напругу, не даючи їй виходу. На прикладі Індії та інших регіонів ми бачимо, що справжньою силою держави є вміння цінувати плюралізм паралельно з економічним зростанням. Поширена думка, ніби саме автократичний режим забезпечує успіх реформ, не підтверджується. Вона неправдива навіть у випадку Китаю. Не існує прямого зв’язку між політичною диктатурою та економічним процвітанням. Радше, успіх залежить від конкретних стратегій управління та волі лідерів до впровадження реформ.

Переконання, що політична участь і демократія є неможливими в періоди інтенсивних трансформацій, є помилковим. Історичних доказів, які б підтверджували необхідність відмови від демократичних інститутів заради економічного прогресу, не існує.