Степан Процюк про книжку "Пан": “Не можна під однією палітуркою подати різні версії роману”

– Як виникла ідея роману про Чикаленка?

– Я задумав його, коли йшлося про можливе перейменування вулиці у Києві іменем Чикаленка. Її таки перейменували, але аж у жовтні 2022 року, під час повномасштабної війни. Лише в цих реаліях Пушкінська у столиці стала вулицею Євгена Чикаленка. Це було символічно.

Раніше для свого блогу “Письменник про письменників” на ютуб я записував відео про інтелектуальне життя Києва на початку минулого століття. Багато було й про Чикаленка. Таки під час запису я відчув справжню любов до нього. Так буває, коли ми раптом на вулиці відчуваємо сильну симпатію до чийогось обличчя. Однак любов до життя і діяльності Чикаленка визрівала у мені довго. До того ж, я вже згадував його у романі про Винниченка “Маски опадають повільно”.

Чикаленко мені близький певними сторонами власного характеру. Наприклад, дипломатичнністю, але і прихованою пристрасністю. А ще розсудливістю, але і вмінням ризикувати. Здатністю до терпеливої любові, без хлоп’ячих розчарувань до своїх ідеалів.

<p>Євген Чикаленко (1861&ndash;1929)</p>

– Як обирали жанр для цієї книжки?

– У мене є кілька книжок есеїстики про письменників. Але це переважно короткі нариси для широкого загалу: “Відкинуті і воскреслі”, “Гіркий світ, солодкий світ”. Також маю немалий досвід біографічного роману. Про Євгена Чикаленка було написано не так і багато. А щоб розповісти про важливість цієї постаті для нас, не пасувало ні коротке есе, ні вірш, ані поема. Я зупинився на художньому романі і через пропускання тексту через власний досвід, і тому, що багатьом моїм читачам імпонує такий жанр.

– Де ще окрім щоденників та листування Чикаленка знаходили інформацію? Як багато часу витратили на підготовку й написання роману “Пан”?

– Щоденники Чикаленка, до речі, мають сім томів. Я прочитав усе, що було можливо прочитати на етапі написання роману. На підготовку витратив приблизно рік. Півтора року забрало саме написання. До того ж, це була практично щоденна робота.

– Як багато в тексті художнього додумування? Де саме ви конструювали дійсність?

– Роман – це загалом художнє конструювання дійсності.  З іншого боку, у біографічному романі таке конструювання, принаймні у моєму розумінні, повинно базуватися на конкретних фактах із життя героїв роману. Додумування також не повинне бути відірване від фактів. Дещо більше конструювання у розділах про дитинство Чикаленка. А також у сценах реакцій головного героя, його дружини Марії Вікторівни та небоги Юлі на любовний трикутник, що виник, здавалося б нізвідки. 

– Ви правдоподібно описуєте драму в сімʼї Чикаленка. Його закоханість, інтимні пориви до Юлі, розрив з дружиною, образу доньок. Як багато Чикаленка у цих сюжетних лініях насправді?

– У кожному художньому романі є певна художня умовність. Звісно, я не міг безпосередньо спостерігати за  сімейною драмою Євгена Чикаленка. Але  такі нюанси називаю художньою реставрацією. Переповідаю його історію на основі щоденника та пізніших листів доньок. Спершу ні Ганна, ні Вікторія фактично не спілкувалися із батьком. Також частково використовую листи його синів. Та я не пристаю на жодну сторону – ні  Чикаленка, ні його дружини Марії, ні Юлії. Розумію їх усіх. І приймаю цю історію безособистісно, реставруючи словом і констатуючи те, що було.

– Марія іноді постає істеричною. Не хочеться вірити, що дружина аристократа була такою. Натомість Юля майже не розкривається як особистість. Хоч цікаво було б прочитати про її характер. Чому ви зобразили жінок Чикаленка саме так?

– Не згоден з вами. Насправді Марія була стриманою. Але розпад сім’ї став для неї ударом. Марія Вікторівна у романі висловлює свої емоції в алегоричних сценах. Алегоричні сцени – це і є конструювання дійсності. Але саме завдяки цим сценам письменник може будувати власні версії прихованого психічного життя своїх героїв.

Щодо Юлії, то вона такою була – закритою, небагатослівною, дещо закомплексованою, мовчазною. Так вона постає зі згадок її сучасників. Як на мене, її мучив комплекс провини перед Марією Вікторівною та дітьми Чикаленків. 

– Чи була спокуса взяти за основну лінію сюжету любовну драму?

Це була би геть інша книжка. Мій роман саме про Євгена Чикаленка та його добу. Але любовній лінії у “Пані” все одно відведено чимало місця.

 – Діяльності Чикаленка ви присвячуєте багато місця. Хоча розкривали і його оточення. Чому вирішили не концентруватись лише на своєму герої та подіях довкола нього? Бо іноді Чикаленка у тексті бракує.

– У читачів роману завжди можуть виникати власні версії побудови сюжету чи життя його героїв. Однак письменник не може подати різні версії роману у одній книжковій палітурці. Мені було важливо зобразити життя і діяльність Євгена Чикаленка на тлі надзвичайно важливого для української історії відтинку часу. До слова, деякі читачі кажуть, що у романі забагато любовної лінії чи деталізації життя Чикаленка. Все ж я задумав роман про Чикаленка і його добу. Тому поряд з ним на сторінках живе чимало його відомих сучасників. 

– Ви цікаво зображаєте стосунки Чикаленка та Винниченка. Хоч іноді видається, що перший значно більше зацікавлений у спілкуванні й підтримці письменника, ніж останній у Чикаленку. Як гадаєте, це була дружба?

– Одна із форм дружби. Лише Винниченку Чикаленко напише докладного листа про розлучення із Марією Вікторівною. Лише про Винниченка він скаже, що у нашій скромній літературі є один по-справжньому талановитий письменник. Лише Винниченко ще писатиме йому листи, зокрема останній, у 1929-му, не знаючи, що Чикаленко вже помер.

Вони мали різні політичні переконання і різне бачення шляхів української боротьби за незалежність. Винниченко був ображений на Чикаленка за його так званий “монархізм”. Чикаленко був ображений на Винниченка за його концепцію “чесності із собою” і загравання з більшовиками. Але щось більше, якесь сяйво близьких душ утримувало їх все життя у дружніх стосунках. Хоч вони переривалися кілька разів певними образами. Але потім закінчувалися примиренням. Їхня дружба була як стосунки між молодшим і старшим братом.

– Сюжет книги нелінійний. Ви доволі часто перестрибуєте у часі та між подіями. Чому обрали такий спосіб?

– Часові зміщення – одна із особливостей мого письменницького стилю. Але я не зловживаю цим прийомом. Часові зміщення сприяють панорамнішому, опуклішому читацькому погляду і відчуттю подій. Ці зміщення дають більше можливостей для порівнянь.

– Книжка потрапила у короткий список премії ВВС. Як оцінюєте її шанси? Ви також кілька разів були у коротких списках Шевченківської премії. Наскільки ці номінації важливі?

– Запевняю, що якби мені не були важливими номінації, то моїх книжок там би не було. З іншого боку, якщо я би шукав у літературі лише слави і почестей, то написав би, певно, хіба чверть того, що мені вже вдалося зробити. Тому престижні літературні премії для мене – це кивнути головою на журі, мовляв, їм видніше.

– Ви написали понад 30 книжок. Як вдається бути таким продуктивним?

– Я ріс у сімʼї політв’язня. Впевнений, що багато хто розуміє, що це означало у другій половині XX століття. Батько мені майже фанатично прищеплював любов до української літератури і відчуття обов’язку перед нею. Можливо, шукати причини треба саме тут.

Але насправді багато що спонукало мене писати. Спонтанна любов до письма, почуття певного щастя при писанні, почуття творця окремих світів, безпричинна радість. З іншого боку, я ніколи не задумував багато писати. Ба більше, у дитинстві мені не приходило до голови стати письменником. Але все, що відбувається, – відбувається. Все, що не відбувається – не відбувається ніколи. Банальні і химерні, логічні та алогічні причини переплелися в один клубок. І ось з нього нитки вимотали понад тридцять книжок. 

– Як обираєте теми, як готуєтесь та пишете?

– Тема сама повинна промовляти до мого серця. Я не міг би написати історію життя і душі, якби не відчував спорідненість з героями майбутнього тексту. Писав про Стефаника – був ним. Писав про Тесленка – був Тесленком. Я намагався, як актор під час гри, зростися з тим, про кого писав.

Найбільше хвилювався перед початком написання роману про Івана Франка. Найшвидше написав роман про Василя  Стефаника “Троянда ритуального болю” – за пів року.  Роман “Травам не можна помирати” – про 1970-ті роки в УРСР і каральну психіатрію – я писав три роки. Стільки ж “Руйнування ляльки” про початок 2000-х. Його вважаю найкращим. Проте мої і читацькі думки тут не збігаються. А свій перший роман “Інфекція” писав на вихідних у холодних аудиторіях університету, де тоді працював.

– Ви писали про Франка, Тютюнника, Стефаника, Винниченка. Також видали збірку есеїв про письменників. Чому передовсім пишете біографічні романи?

– Не повірите, але я вважаю це певною  випадковістю. Мені раніше не приходило до голови писати романи про письменників. Директор київського видавництва “Академія” Василь Теремко у 2009-му запропонував написати роман про Василя Стефаника. Я взявся із великим хвилюванням. Це була, так би мовити, запійна робота, написана у якомусь екстазі. Ситуацію підсилювали і зовнішні події – смерть матері у березні 2008-го і важка хвороба та останні роки життя батька. Роман вийшов дотичним до стефаниківської енергетики. І його полюбили читачі.

Потім почалися замовлення, договори, тобто усі атрибути практичної сторони літературного життя. Тож біографічні романи обрали мене самі.

– Як у нас взагалі з цим жанром? Наскільки він наповнює український ринок і чому важливий?

– Біографічний роман важливий. Якщо він написаний талановито з урахуванням фактажу. Адже читачі здебільшого не будуть знайомитися з монографіями, науковими дослідженнями про видатних людей. Тож і жанр затребуваний. Проте ще не надто “розцвів”. Сподіваюся, що мій приклад наснажить інших письменників на створення нових біографічних романів. Роботи непочатий край. 

– За які теми в візьметесь без вагань?

– Я і так багато написав. Але ще є теми, які би хотілося реалізувати у нових романах. Втім, поки що багато позалітературних чинників заважає письменницькій роботі. Окрім того, одна людина не може написати, припустімо, п’ятдесят якісних романів. Зараз почав працювати над новим романом про Олександра Довженка і його добу.

– Хто спричинився до вашої письменницької долі?

– Дитиною, у 2,5 роки, я ще не вмів читати. Але знав напам’ять близько сорока імен та прізвищ наших письменників з “Антології української літератури другої половини XIX – початку XX століття”, впорядкованої Максимом Рильським. Прізвища читала мені бабуся. Часто згадував їх і батько. Він відсидів п’ять років у мордовських таборах як політичний в’язень. Після повернення заледве знайшов роботу у віддаленому гірському районі Івано-Франківської області. Напевно, доля вирішила, чим я буду займатися, ще тоді, коли слухав вірші поетів і їхні прізвища. Вони уявлялися мені казковими мудрагелями і добрими велетнями. 

– Опишіть свій робочий день. Як багато часу присвячуєте писанню?

– Намагаюся працювати щодня, коли є можливість. Але іноді роблю перерви на кілька днів, коли навіть не заглядаю до своїх робочих матеріалів. Це певне перезавантаження. Також час до часу готуюся до нових відео на своєму ютуб-каналі. Перечитую романи, про які йдеться. Багато часу віддаю ходьбі, незрідка бігові, різним вправам як формі тілесних медитацій.

– Які у вас гобі? Що любите читати?

– Якщо підсумувати, то все, пов’язане із рухом. Хоча вже не ризикую бігати, до прикладу, 10 кілометрів, як ще навіть десять літ назад. Також рух частково заспокоює мене від нападів тривоги, часто пов’язаних із війною.

А серед моїх улюблених письменників – Герман Гессе, Джон Фаулз, Еріх-Марія Ремарк, Мішель Уельбек, Джон Кутзее. Величезне враження свого часу на мене справили романи Гессе “Нарцис і Гольдмунд”, “Степовий вовк”, “Деміан”, повість “Сідхартха”. Також намагаюся читати сучасну українську прозу. У нас є чимало талановитих письменників.

– Чи реально зараз в Україні були лише письменником? Як війна вплинула на вашу роботу?

– Від лютого 2020-го я працюю лише письменником. За цей час написав трилогію: романи про Григора Тютюнника “Місяцю, місяцю”, про Івана Франка “Руки і сльози” та про Євгена Чикаленка “Пан”. Також за п’ять років записав близько 170 відео на ютуб. Канал має невелику, але дуже якісну глядацьку аудиторію.

Коли писав роман про Івана Франка, то разом із моїм приятелем, юристом та письменником Володимиром Кравчуком задумали шлях до багатосерійного фільму про Франка на основі роману. Але війна унеможливлює такий фільм. Вже не кажучи про все інше.  Тому цілком і повністю поки поринув у літературну працю.

Зараз живу, як і всі українці. Вірю, що Україна вистоїть, переможе російську шовіністичну, імперіалістичну темряву. Переродиться і буде колись процвітати у колі щасливих європейських народів.