Співець степу. Як жив та малював Олег Мінько

Митець з Макіївки

Олег Мінько народився 1938 року в Макіївці в сімʼї інженера та бухгалтерки. Батьки художника були релігійними, не любили радянську владу за нещодавні злочини проти українців. У такому ж дусі виховували й сина. Дід митця був заможним землевласником з Черкащини. Володів полями та крамницями.

– Тато розказував, що діда розкуркулили совіти. Від відчаю хотів накласти на себе руки. А що зробити цього не міг, бо був християнином, то напився холодної води, й лежав у льосі, аж поки не застудився й не помер. Прадід був іконописцем, та про нього в родині знали мало, – розповідає Ірина Мінько-Муращик. 

Як і батько, вона закінчила Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва, нині Національна академія мистецтв.

<p>Олег Мінько в юності</p>

Під час Другої світової сімʼя переживала скруту, тож поїхала на батьківщину Терентія Мінька, батька Олега, в село Носачів Черкаської області. Тут і почала формуватись ідентичність майбутнього художника. Бабуся, татова мама, співала хлопцю українських пісень, розповідала про холодноярців. Улюбленою піснею Олега була “Взяв би я бандуру”, пригадує донька. 

По завершенні війни сімʼя повернулася до Макіївки, де хлопець закінчив школу і вступив до металургійного технікуму на електрика. Попри мрію бути художником батьки розуміли, що це не та професія, якою вдасться заробити на гідне життя. Тож переконали Олега здобути спершу технічну освіту.

– Тато не хотів там вчитись. Частенько пропускав уроки і йшов на етюди – безкраї простори степів, які завжди його приваблювали, тож він їх і змальовував. Малював багато і на козацьку тематику.

Під час навчання Олег Мінько познайомився зі своєю дружиною – Ольгою. Жінка була сиротою, родом з Вінниччини. Після семи класів школи її відправили на роботу до Макіївки. Вона оселилась в гуртожитку навпроти дому Міньків. Закохані зустрічались три роки, а тоді побрались.

У 1957 році Мінько вирішив вступити в художній інститут у Києві. До іспитів готувався самостійно – змальовував з журналів, практикувався на етюдах. Перший іспит склав добре, а другий пропустив.

– Тато не знав, що вони в один і той же день проходитимуть. Приймальна комісія розвела руками, й запропонувала вступати наступного року. Батько вийшов з інституту спустошеним. Аж тут до нього підійшов невисокий чоловік у капелюсі: “У Львові є такий же інститут. Їдьте туди”. Велике щастя, що йому трапився той пан. Бо саме у Львові тато став митцем. А так, можливо б, розчинився серед тисяч реалістів, яких виховувала радянська система.

Талановитий учень

Через два роки Олег Мінько поїхав вступати до Львова. Хотів потрапити на відділення живопису, проте 1959-го його закрили. Обрав відділ художнього ткацтва. Спершу наймав кімнату в квартирі матері львівського колекціонера Петра Лінинського. А що стипендія була малою, увечері після навчання працював учителем малювання в палаці піонерів. У вільний час їздив на етюди. Дружина Ольга з новонародженою донькою Іриною в той час були в Макіївці.

– Як тільки тато сяк-так облаштувався, попросив маму приїхати. Звісно, вона не могла мене з собою взяти, тож відвезла до родичів тата. Доволі трагічна історія: мамі важко було розлучатись зі мною, а бути поруч з чоловіком за інакших умов не могла. Мама влаштувалась швачкою в будинок моделей. Потім перейшла працювати ткалею у Львівський художньо-виробничий комбінат. А відклавши трохи грошей з допомогою родичів батьки придбали кооперативну трикімнатну квартиру на Новому Львові район Львова між центром та Сиховом. Аж тоді забрали мене. Пригадую, спершу з меблями була скрута. Одну вітальню заставили. У другій кімнаті була лише розкладачка, третю – тато використовував як майстерню. 

Водночас Карло Звіринський помітив неабиякий хист у молодого митця. Олег як губка вбирав нові знання та техніки, не боявся експериментів й виділявся серед місцевих художників. Вони росли і формувались тут, все ж мали більше доступу до європейської культури й були дещо подібні у своєму мистецтві. А от художник з Донбасу, спраглий до нового, був інакшим. Тож Звіринський запросив чоловіка до своєї підпільної академії.

– Карло Звіринський дуже спричинився до росту батька як митця. Стосунки з наставником були дружні, тато відчував до вчителя глибоку повагу. Звіринський та інший його викладач Роман Сельський гостювали у нас, частенько батько ходив і до них на “салони”. Разом вони їздили на етюди, бувало й на шашлики, хоча там радше йшлося не про їжу, а про розмови. 

Квартира Міньків перетворилася на місце мистецьких зібрань. У гостях родини бували Флінти, Петруки, Медведі, Калинці, Чорноволи. Приїздили Горські та Світличні. Обговорювали мистецтво, читали поезію, співали, танцювали. Дискутували й на політичні теми.

– Хоч я мала спати в той час, та не могла. Мені було все то дуже цікаво, – пригадує донька художника.

Мовчання, що тривало десятиліття

У 1965-му Олег Мінько закінчив інститут. Йому одразу запропонували очолити цех ткацтва, де вже працювала його дружина.

– Це дивина, бо батько захистив диплом на трійку. Його завданням було оформити дитячу кімнату, що він і зробив. Але стиль мінімалізму чи то не сподобався викладачам, чи то вони його не зрозуміли. Тато лютував і втік у Макіївку відпочити. А щойно поїхав, прийшла телеграма: “Терміново викликайте Олега, на нього таке-то розпорядження”.

За керівництва Мінька продукція ткацького цеху Львівського комбінату стала знаною не лише в Україні, а й за кордоном. Її активно експортували, експонували на міжнародних виставках. Мабуть, дух підприємництва передався Олегу від його діда. Водночас художник малював, його роботи активно купували.

<p>Олег Мінько у майстерні</p>

– Бувало, тато лиш закінчував полотно, а на нього уже був купець. Його пейзажі дуже любили, тому у моїй колекції їх мало.

Попри переслідування та арешти дисидентів у середині 1960-х років, “салони” в домівці Міньків продовжувалися. Головною темою зустрічей стало не мистецтво, а політика. Працівники КДБ знали про ці зустрічі. Тож почали тиснути на Мінька. За ним стежили, навіть не приховуючи, увесь час “гуляли” під будинком, погрожували. Дружину Ольгу викликали на допити. Згодом арештували Калинців, Чорноволів та інших товаришів сімʼї.  Найважчим для Олега Мінька стала усна вказівка не брати його полотна на виставки. Митець перестав малювати на десятиліття.

– Звісно, про те, що у тата депресія, мені не казали. Бо я і так знала більше, ніж мала. Тато дуже переживав за мене. Знав, що радянська влада на дітях відіграється. Так і сталось. Я теж вирішила вступати в Інститут художньо-прикладного мистецтва, та попри солідну підготовку, якою займався Любомир Медвідь живописець, графік, педагог, лауреат Шевченківської премії 2014 року, мене не надто хотіли бачити там студенткою. “Не переживай. Якщо тебе завалять на «історії партії» – будемо й далі малювати, а через рік спробуєш іще” – казав мені. На диво, я таки вступила. Буквально за кілька днів вказівка “не приймати дітей дисидентів” змінилась. Почалась відлига.

У 1978 році помер батько художника. Вирушаючи на похорон у Макіївку, Олег Мінько попросив доньку віднести полотно – її портрет до виставкового залу. Те полотно нарешті прийняли на виставку. Це і відродило в художника пристрасть до мистецтва. Згодом, цей період життя він назве поверненням до себе.

Відлига

За кілька років Мінька запросили викладати в Інституті композицію на ткацтві, й він радо погодився. Його дуже любили студенти, і він їх любив. Часто брав з собою на етюди, нерідко їздили разом на відпочинок. А увесь вільний час проводив у майстернях. Мав їх кілька. Першу на стриху одного з будинків неподалік площі Галицької. Потім Спілка художників виділила Олегу Міньку майстерню на Новому Львові.

– В ній була пічка. Тато дуже любив пекти там картоплю. У тій майстерні разом з Любомиром Медведем та Зеновієм Флінтою робили проєкт “Виставка трьох”. Потім тато отримав майстерню на сучасній вулиці Бойчука у Львові. Її пограбували. Винесли книжки, пензлі, фарби, а картини лишили. І аж остання майстерня була на Новому Львові. Колись, вона належала Юрію Щербатенку. Його діти захотіли обміняти, й тато погодився. 

Та майстерня є й досі – вона близько до дому, там усі найкращі батькові роботи, там іноді працюю і я. У тій майстерні тато, якщо не малював, то слухав музику. Заварював собі каву. А таку добру каву вмів варити, що маючи рецепт, я не можу повторити її смак. Запалював цигарку і слухав класичну музику. Якось мій чоловік дав татові послухати рок-оперу “Ісус Христос”, то тато її слухав безкінечно. Коли ж брався малювати, ставив перед собою біле полотно. Довго думав. Настроював палітру, закладав колір, робив кілька штрихів і знову думав. Малювання для тата – це було більше про думання. 

Влітку Мінько багато подорожував з родиною та колегами. Бували на Закарпатті, на Одещині та в Карпатах. Найбільше художнику полюбилась Волинь та Шацькі озера. Там на спілку з колегами купили хату. Відремонтували та приїздили щоліта на відпочинок та етюди аж до 2013-го.

– Гори не надто любились батькові. Він любив рівнини, був співцем степу. А на Світязі батьку дуже сподобалось небо. Казав, що там горизонт дуже низький, а небо – високе. Як на його батьківщині.

У 2013-му в Олега Мінька стався інфаркт. Лікарі не давали жодних прогнозів. Останній тиждень художник провів у лікарні.

– Поривався до майстерні. Я пішла туди за його дорученням та жахнулась. На мольберті була картина: свічка, чорне вікно з білим хрестом, крізь яке постать проходить. Не підписана. Запитала, нащо він її намалював. “Не знаю. Видужаю і замалюю її” – відповів. Тато наче передчував смерть. В останні дні дуже багато спав. Казав, що йому сняться гарні сни. Так і помер у спокої.

Тата поховали на Личакові. Гробівець запроектував собі сам. Хотів ще по ньому пташок скляних “розсипати”. Місце обрав символічне – одразу біля поля, де зараз хоронять українських військових. Йому важко було б прийняти нашу реальність. Переконана, що він стереже спокій наших воїнів, які відвойовують його рідну землю на сході України.