Софі Оксанен: "Світ має перейматися ліком трупів"

— Українці дуже чутливо реагують на критику з-за кордону. Коли "Собачий майданчик" 2019-го вийшов у Фінляндії, то тамтешня українська громада переймалася, що Україну зображено "у поганому світлі".

— Завдання автора — не давати вказівок до "правильного" прочитання чи інтерпретування його роботи. Автор — не туристичний гід, якого наймають, коли є потреба наголосити на певному аспекті в країні. Наприклад, інфлуенсери, яких залучили Дубаї, досить успішно відполірували образ міста в соцмедіа, попри важкі злочини щодо прав людини. Ніхто не переймається тими мертвими робітниками-мігрантами — хоча там лік трупів, як на війні. Люди й досі їдуть туди через гарні картинки.

Втім Україні потрібно, щоби у світі переймалися ліком трупів. Без цього все буде так, як хоче Росія. І санкцій вона також позбудеться.

Моє завдання — створити емпатію. Тому що вона впливає на громадську думку. Політики діють, спираючись на неї. Можна сказати так: якщо ніхто не знає про ваше існування, то дуже легко зникнути. Тому що нікому немає до вас діла. Коли розвалився Радянський Союз, багатьох східноєвропейських країн практично не існувало на мапі континенту. Через радянський спадок і Росію. Їхні іміджі були недостатньо сильними для зовнішнього світу. 

Фіни знають, де розташована Україна. І естонці знають. Але більшість людей не має особистого зв’язку з Україною. Цей зв’язок стає персональним тоді, коли відчуваєш емпатію до нації.

Перейматися суспільним іміджем — це поширена проблема молодих націй. Фінляндія і Естонія її теж мають. А от, наприклад, британці, нідерландці чи шведи можуть не перейматися цим.

Пам’ятаю, як фіни непокоїлися і лютували через Акі Каурісмякі та його фільми. Їм не подобалося, що це кіно створює недостатньо позитивний образ Фінляндії. Коли Каурісмякі почав отримувати нагороди закордоном, фіни все ще дратувалися. Щоби сприйняти його роботу, країні знадобилося чимало часу. Багато позитивних оглядів було опубліковано закордоном, перш ніж фіни зрозуміли, що інші не сміються з них.  

— Ви пам’ятаєте, як дізналися про Україну?

— Я тоді була малою. Через фрукти. В Естонії Україна славилася фруктами — абрикосами. Найкращий фруктовий сік, доступний у радянській Естонії, привозили з України. Ті соки здавалися мені такими смачними! Люди казали: "А-а-а, український сік". Тоді я вперше почула про Україну. 

У ті часи майже всі естонці бували в Україні. Популярними стали шкільні поїздки. Моя мама їздила до України багато разів, тато деякий час там працював. У дитинстві я отримувала багато подарунків з України. Різьблена дерев’яна скринька слугувала за ювелірну для моїх м’яких ведмедиків. Були ще мідні картини з України. В Естонії їх також не бракувало, але українські мені здавалися драматичнішими і подобалися більше. Пригадую, що мала лялькових козаків. Я знала, що вони українські. Козаки — це також моя асоціація з Україною.

Ну і, звісно, котлета по-київськи — страва радянських ресторанах. 

— Цей перший досвід створив сильну асоціацію?

— Звісно. Асоціацією було те, що це смачно.

І ще такий момент: візуальна естетика речей з України відрізнялася від естонської і, тим паче, фінської. У ній більше орнаментів, блискіток. А оскільки я люблю яскраве та сяйливе, то це видавалося мені прекрасним.  

— Яким є типове чи стереотипне бачення України у Фінляндії? Воно відрізняється від того, що в інших країнах?

— Припускаю, що в країнах, де українські громади більші, стереотипи сильніші. Наприклад, є різні порадники для американців, як знайти в Україні дружину. Українські дружини також беруть участь у тамтешніх телешоу, наприклад, у "Помаранчевий — новий чорний" (Одна з героїнь — Катя, українська дружина "поштою". — Ред.). Водночас у Фінляндії цей стереотип лишається за естонками. Наприклад, українських чоловіків не асоціюють тут із криміналом — цей стереотип закріпився за вихідцями з країн Балтії. 

Ковід змусив фінів усвідомити, що наші ягоди збирають українці. Певно, це стало сюрпризом для багатьох. Фіни сприймають українців як працьовитий народ. Тобто вони розуміють, що збирати ягоди — це не в парк на прогулянку піти. Загалом новини на цю тему характеризували українців позитивно. Наприклад, фермери хвалять їхню працьовитість, пунктуальність та надійність.

— У своєму романі Ви не уникли стереотипу — мама головної героїні Оленки привозить їй до Гельсінкі сало. Чому?

— Я знаю, що сало — стереотип. Але він радше притаманний англо-американському світові. У фінських крамницях ви не знайдете сала. Тому навряд чи його можна назвати стереотипним для Фінляндії.

Але хочу звернути увагу: насправді люди якраз і возять стереотипну їжу для своїх земляків за кордоном. Для фінів такими є житній хліб та салміакі. Це солена лакриця, у Фінляндії вона найкраща у світі. Або молочний шоколад Fazerin Sininen. Я завжди маю з собою солону лакрицю, коли їду закордон, навіть якщо на кілька днів. Це, певно, моя найфінськіша риса.

У часи, коли фіни їздили на роботи до Швеції, дуже популярними були сардельки, особливо бренду HK. Люди набивали ними багажники, їхали у фінські райони Швеції і за кілька хвилин розпродували все.

Українська громада у Фінляндії зазначає: українці малопомітні, недостатньо презентовані. Фінські інституції бачать нас через радянсько-російську призму. Ми закриті у своєму діаспорянському ґето. Як покращити свій імідж?

Абсолютно згодна: Україна у сенсі культури, як не дивно, непомітна у Фінляндії. 

Як на мене, найбільш виграшний варіант — це таки їжа. Не завадило б відкрити кілька українських ресторанів. Наприклад, донедавна в нас не було закладів грузинської кухні. А тепер люди дізнаються про Грузію завдяки таким ресторанам. До цього добре доклався Вілле Гаапасало (Популярний фінський актор. — Ред.), він має пристрасть до грузинської кухні.

Коли я була дитиною, багато фінів сприймали естонців як росіян. Якось у школі наша вчителька повідомила, що фінська належить до фіно-угорських мов, як і естонська. Вона показала на карті радянську Естонію — і учні так на неї дивилися, ніби ніколи не чули про естонців. Цього не вчили на уроках географії, такої країни на шкільних мапах не існувало. Про Естонію згадали тільки на уроці мови. За останні кілька десятиліть відбулися значні зміни — завдяки їжі, алкоголю і подорожам. 

Естонія — хороший приклад у цій темі. Фіни не дуже читають естонських авторів. Вони не слухають естонської музики, не дивляться естонського кіно чи телесеріалів. Зате фіни багато їздять до Естонії, щоби ознайомитися із культурою. 

Така ж ситуація із будь-якою слов’янською чи східноєвропейською культурою у Фінляндії. Люди можуть захоплюватися якимись митцями, але не знати, що вони українці. Скільки фінів пов’язують Малевича з Україною? Але тут і хороша новина: Україна має художників, які добре відомі фінам, — треба лише повідомити, що вони українці. 

Інша позитивна річ — нині фіни розуміють концепцію колоніалізму краще, ніж іще кілька десятиліть тому. Наслідком колоніалізму є відсутність перекладної української літератури: він знецінює важливість підпорядкованих культур і просуває тільки свої наративи. Видавці мають бачити, що певна країна цікава читачам, перш ніж почнуть видавати її літературу. Сподіваюся, "Собачий майданчик" тут допоможе. 

— Люди схильні зосереджуватися на власних проблемах і не помічати навколишнього світу. У своєму романі Ви охоплюєте Україну, Фінляндію й Естонію. Навіщо Ви вводите мультикультурність у лінію головної героїні?

— Оленка народилася у російсько-українській сім’ї, що жила в радянській Естонії. Сталінські переселення були методом підсилити окупацію і знищити спротив. Родини розділяли, людей висмикували з дому й розподіляли по всьому Союзу. І от коли Союз розвалився, Оленчин тато вирішує повернутися до рідного містечко на сході України. Для Оленки це божевілля, бо її дім — Таллінн, вона ніколи не була на сході України. Але змушена поїхати з родиною. "Собачий майданчик" — це повернення туди, звідки їх виселили через політику Союзу.

Історія повернення додому — популярний жанр у західній художній літературі. Щоправда, більшість творів описує чоловіків, які повертаються з війни — наприклад, у В’єтнамі. У Фінляндії такі історії пов’язані із Зимовою війною, а у Німеччині — з Другою світовою. Як бачимо, зазвичай вони розказані не з жіночої перспективи, і не з перспективи Східної Європи чи країн Балтії. Для Східної Європи Друга світова війна закінчилася тоді, коли Захід так вирішив. А насправді вона тривала стільки, скільки й радянська окупація, і закінчилася з відходом радянських військовиків (Москва вивела війська з Естонії 1994-го. — Ред.). Таким чином, воєнні історії повернення — це, значною мірою, історії 1990-х. Це моє покоління.

— Читачі в Дніпрі дивуються, наскільки точно Ви описали місто. Я також помітила деякі дрібні деталі, які передають місцеву атмосферу — наприклад, потемнілі надрізи на клейонці. Як Ви збирали такі інсайдерські деталі?

— О, сприймаю це як великий комплімент. Писання досить часто пов’язане з такими точками. 

Якось я усвідомила, що у моїх спогадах про Радянський Союз немає дошки для нарізання продуктів. Це мене зачепило. Я добре пам’ятаю речі в домі моєї естонської бабусі, але не могла пригадати, щоби вона користувалася дошкою. Я запитала маму, і так — не було дошки! Тоді я почала розпитувати, як це було в інших регіонах Союзу. 

Зазвичай такі побутові деталі ви не знайдете в офіційній інформації. А вони дуже потрібні авторові.

— У романі є фраза про "видатні інтелектуальні здібності людей із Кривого Рогу". Теперішній президент України — із цього міста. Ми можемо відчитувати це як політичну сатиру?

— Можете, звісно (Усміхається. — Ред.). Але розповім, звідки воно до мене прийшло. Я читала статті про Кривий Ріг, вони були написані для американців. У них ішлося зокрема про високий відсоток науковців у місті. Тому я подумала, що Оленка має використати цю характеристику у своїй роботі (Героїня підшуковує донорів для штучного запліднення. — Ред.).

— Олігарх Віктор Кравець виголошує фразу: "Любов до рідного краю не можна кудись перевезти. Я намагався". Звідки Вам відоме це відчуття? 

— Почуття щодо міграції та діаспори – універсальні. Багато естонців, які втекли з Червоної армії закордон, були поховані в цинкових домовинах: вони хотіли бути перепохованими у вільній Естонії. Цю волю непросто виконати, оскільки досить дорого перевезти труну з Канади чи Австралії.

— Ви привертали увагу до виходу у Фінляндії книжок путіністів на тему російсько-української війни. Як такі видання впливають на імідж України? 

— На щастя, люди вже краще розуміються на гібридних операціях, ніж раніше. А також знаються на роботі путіністів. Тобто я би сказала, що ніякої шкоди Україні вони не завдали.

Фінські медіа стали пильнішими. А отже, вони не публікують оглядів на такі видання. Хоча раніше з’являлися рецензії на книжки про Естонію, які написали пропутінські активісти.

Натомість фінські книгарні та бібліотеки не вважають себе зонами гібридних операцій. А варто було б. Якщо вони не мають книжок тих, хто заперечує Голокост, то немає бути й інших, які поширюють подібні інформаційні мотиви. Для цього має бути хтось, хто скаже: ось є книжка, що поширює брехню, а не факти.   

— Як авторам зі Східної Європи чи країн Балтії вийти на закордонного видавця? 

Довгий час фінські автори і мріяти не могли про переклади. Коли 2003 року "Сталінські корови" вийшли у Фінляндії, представники відділу із закордонних прав у видавництві відверто сказали мені не фантазувати про переклади. Я і не думала, що їх буде багато, — лише шведський. У Швеції велика естонська спільнота, я розраховувала, що набереться певна кількість естонців, які куплять книжку й поширять історію. Зійшлося кілька стереотипів: нікому Естонія не цікава, естонці не мають грошей на книжки, шведам не цікава ані естонська, ані фінська культури… На щастя, я мала у Швеції агента, який повірив у мене від початку.

Шведи знають, як продавати, на відміну від фінів. Вони добре продають ідеї, концепції і культуру. У фінів краще виходить продавати деревину, але не кінцевий продукт. І це не залежить від розмірів країни. До прикладу, Ісландія. Вони мають суперсилу в культурі. Стільки перекладених авторів, їхні телешоу завойовують авдиторію по всьому світу. 

Якщо ви хочете промотувати українську культуру й отримати ширшу читацьку авдиторію, то придивіться до Швеції та інших Нордичних країн.