Маркіян Прохасько: “Культура пам’яті – це те, як ми сприймаємо людей”

14:28, 25 травня 2022

Прохасько_ЛІД_1.jpg

Про спільні історії українців та інших народів, що мешкали поряд з нами, радянські наслідки у світогляді сучасних людей та входження України до глобального суспільства. Це інтерв’ю записали перед початком масштабного вторгнення Росії.

У переддень війни, 21 лютого в українських книгарнях з’явилась книжка Маркіяна Прохаська “Мрія про Антарктиду”. Експедиція на континент і робота над персональною енциклопедією тривала більше трьох років. А між завершенням рукопису та його появою на книжкових полицях Маркіян став учасником резиденції від Літературного центру імені Аґнона, що в Бучачі. Це містечко в Тернопільській області, яке серед інших дало світові Нобелівського лавреата з літератури Шмуеля Йосефа Аґнона. 

Маркіян Прохасько розповів, чому погодився на участь у резиденції та як вона пов’язана з його “Мрією про Антарктиду” та першою книжкою письменника “Нестримна сила води”.

DSC09619.jpg

Марта Коник

журналістка

275970706_333566338797565_3046189041255497455_n.png

"Мрія про Антарктиду" Маркіяна Прохаська

Фото: starylev.com.ua

"Мрія про Антарктиду" напевно далі займає твої думки, бо саме про неї будеш багато розповідати в наступні місяці. Чому поміж тим ти прийняв запрошення приїхати до Бучача на тематичну резиденцію імені Аґнона?

— Я не змінював теми кардинально. Попередня книжка "Нестримна сила води" стосувалася саме міста як такого, і на резиденції ця тема частково продовжилася. Кожна людина має своє бачення, як і свої акценти, але спільний знаменник уже знайшли, бо Мар’яна Максим’якдиректорка Літературного центру імені Аґнона в Бучачі запрошувала мене якоюсь мірою через цей досвід першої книжки. Серцевина того міського досвіду – Центрально-Східна Європа, як я собі нехитро окреслюю: Чернівці, Ужгород, Франківськ, Львів, Жовква, Яремче, Делятин, Долина, Коломия, Рахів, Піран, Любляна, Краків, Відень, Ґрац… 

На момент, коли писав "Нестримну силу води", моє бачення було досить обмежене географічно. В літературному світі міг вигадувати про інші планети і тому подібне, але в реальності – опиратися тільки на загальнолюдський досвід: фантазії кінематографу та літератури. Власне мій досвід обмежувався по той бік Києвом і Одесою, а на Захід – кількома німецькими містами та Віднем. Уже потім я побував у Парижі, наприклад. 

Усі міста з мого переліку між собою схожі та мають спільне, з історичної точки зору теж. Вони лежали та формувалися на стику одних імперій і відповідно впливів – людей, культур, громад. Попри те, що замах першої збірки оповідань був якомога більш універсальний, деколи кажуть, що це чергова книжка про Львів. Хоча про Львів там виразно лише в одному тексті, а власне книжка передає збірний образ Центрально-Східного європейського міста. 

М. Прохасько. Знимка Юлії Микуляк.jpg

Маркіян Прохасько 

Фото: Юлія Микуляк

— Мені більше Франківськ здався.

 Комусь упізнався Житомир. І тут я нескромно зазначу, що це деякий успіх цього замаху на універсальність. Принаймні на такому макрорегіональному рівні, якщо вже не на світовому (усміхається). Місто сильно пов’язане з людьми і з історією. Люди формують місто, місто формує людей, і потім стаються війни за міста. Хочуть захопити Трієст, наприклад, чи той же ж Львів.

Однак, тема Літературної резиденції у Бучачі специфічна, зі спеціалізацією. В моїй книжці можна думати про усну та побутову історії, урбаністику, архітектуру і власне про історію тих людей, які жили в місті. З оцим співзвучна тема резиденції, хоч я мав не тільки літературний інтерес. А захотілося взяти участь, тому що в Бучачі ніколи не бував, у той же час, він мені проасоціювався з низкою схожих містечок, що їх би добре було знати, і копнути глибше у контексті людей, які там жили.

— Що ти знав про Бучач до того?

— Майже нічого. Знав, що воно гарне містечко, зі списку тих важливих, історичних, доволі збережених галицьких містечок. Тепер же є районні центри і галицькі містечка. Частина районних центрів зроблена зі сіл, які розбудовані електростанціями чи заводами. Частина містечок, навпаки, знищені війною і радянським періодом. Деякі з них продовжують мати довгу історію і залишаються містечками. Про Аґнона я не знав нічого до того, як запросили на резиденцію. Тоді почав цікавитися більше. 

Прохасько_5.jpg

Краєвиди Бучача

Фото: Алекс Нагорний

На днях побачив твоє інтерв’ю з Борисом Херсонським, де в заголовку написано, що для інших учасників – це зацікавлення. Мушу зізнатися, це так, і значною мірою виправдано. Знаєш, як у матриці. В другій частині, коли Нео прийшов до архітектора, то він йому сказав, що всі попередні обрані мали абстрактне відчуття пов’язаності з усіма іншими людьми, а в тебе, Нео, воно дуже персональне. Тут не можу сказати, що я Нео, тому що не маю персональних зв’язків із єврейською громадою. Більше маю абстрактне зацікавлення, співпереживання, співчуття, але в міру мого безпосереднього родинного, особистого досвіду – лише на рівні небайдужості. Тому пан Борис у цьому випадку, мабуть, правий. 

— Чого додавали твоєму сприйняттю Бучача погляди інших резидентів, тобто якраз письменника Бориса Херсонського та мистецтвознавиці Діани Клочко, адже ви мали змогу спілкуватися під час навчальної програми резиденції?

Прошу зрозуміти правильно, але вони з моєї перспективи на протилежних кінцях спектру. Пані Діана також, як я, не має безпосередньої дотичності до єврейської спільноти. Більше того, під час цієї резиденції вона мала особливу цікавість не до Аґнона, який є представником єврейської спільноти, а до Пінзеля як митця. З іншого боку, є дуже персональний досвід пана Бориса Херсонського, в якого 42 людини, якщо не помиляюся, в родині загинули внаслідок Голокосту. Не кажу, що пані Діана взагалі не заанґажована, але я бачу їх наче дві сторони монети.

Хоча це буде звучати відсторонено, а я – байдужим до людей, де це все для мене цифри, і я б не хотів, щоб так було, тому що так не є, але з точки зору пізнання – це добре, коли є різні перспективи. Своєю участю в резиденції пан Борис яскраво освітив деякі моменти, про які ми всі інші не думали, навіть з-поміж учасників за попередні роки. 

Наступне, про що думається після резиденції – це те, що українці все ж поки не дуже вміють вести дискусію. Ніби в котромусь класі: більшість людей там якось формулює думку, і решті треба під це підлаштовуватись. Умовно кажучи, про складні речі не прийнято постійно полемізувати. Наприклад, про той же ж Донбас: повертати чи не повертати, на яких умовах і так далі.

Мейнстрімно думати, що зараз ми маємо саме такий план дій. Ну, і якщо ти інакше вважаєш, то зразу не патріот, наприклад. А насправді може бути 10 патріотів з різною точкою зору. Один може вважати, що взагалі не треба його повертати, інший – помре за його повернення, третій буде вважати, що треба 20 років на реінтегрування. В кожного є своя думка, і кожен може мати при цьому найкращі побажання для країни, але поки що в нас немає культури слухати і приймати. Тоді точка зору іншого – це не зрада. 

Прохасько_4.jpg

Краєвиди Бучача

Фото: Алекс Нагорний
Прохасько_1.jpg
Фото: Алекс Нагорний

На цій резиденції люди ж мали досить різні точки зору і при цьому не було такого, що хтось почав ображатися на іншого і так далі. Тому відповідний формат і культура резиденції – гарне зернятко. Звісно, що 15 людей нічого не змінить, але цих ініціатив і практики буде все більше. 

— Водночас "Амадока" Софії Андрухович, яка стала наслідком резиденції, а саме те, що її тема так змінилася. Від початкового задуму написати про трагедію українських неокласиків авторка перейшла до теми єврейської громади Бучача, Голокосту і сучасної України разом з тим. З’явився великий текст, який тепер читають. Тобто резиденція уже впливає, хоча, як ти кажеш, кілька людей, а їх тексти можуть захопити чималу кількість. І ти вже згадував у своїх есеях про історії в місті, тобто що це містечко цікаве історіями людей. Писав, що в Бучачі можна було б знімати серіал, де почати з Аґнона, наприклад, але й подивитись на інші історії, які там є. Які історії ти там бачиш?

— Та багато. Прикро дізнаватися, коли фільм на правдивих подіях насправді прикрашений. Якщо історія цікава і фільм гарно зроблений, хочеться вірити, що було саме так. Сюжети з Бучача збурюють уяву і бажання подивитися кіно, написати оповідь. Навіть не потрібно вигадувати, бо побачивши такі історії на екрані, вони б тебе абсолютно задовольнили, без великого бюджету і надзвичайних спецефектів. Які саме історії? – Це завжди складне питання, коли воно спонтанне. Мене захоплює те, як усе між собою пов’язане і люди між собою знаються, тобто яким було полотно середовища в Бучачі. Ми, наприклад, знаємо окремих людей. Було б гарно показати серіал, як вони функціонували в тому маленькому суспільстві-середовищі.

Приміром, Тараса Шевченка ми теж сприймаємо як окрему глибу, але ж він ходив по вулиці, вітався з продавцями, заходив купувати папір і чорнило. Взаємодіяв принаймні з кількома сотнями людей. Всі ці люди не були письменниками і жили довкола нього. Так само був собі Аґнон, Пінзель та інші великі постаті з містечка, а сусіди та родичі – довкола. Ми можем уявити наших сусідів і родичів, люди ж особливо сильно не змінилися. Типажі залишилися приблизно подібні. Чи мав, наприклад, Аґнон якихось надоїдливих сусідів? Мав би бути конфлікт, звісно. 

Шмуель Агнон.jpg

Шмуель Йосеф Аґнон (1888 -1970) — єврейський письменник, народився у Бучачі

Фото: uk.wikipedia.org

— Якщо говорити про Аґнона, то чи можна його зробити українським, як надбання, тобто частиною української культури?

— Не вважаю за потрібне робити зі Шмуеля Йосефа Аґнона українця чи оукраїнювати його. Не треба зачинати, як Росія любить – перемолоти всі меншини. Всіх їх перекреслити, але коли хтось там такий показний, то сказати: русский человек. Треба цього сторонитися. У нас, можливо, є теж пострадянський спадок, який до цього підштовхує, але, мені здається, не потрібно. Або ти приймаєш Аґнона як Аґнона, єврея з єврейською громадою. Тобто приймаєш усю єврейську громаду, яка була тут, і ще частково є, проте вже не в тій мірі, менш виразно, але залишається частиною історії, яка нас стосується. Або якщо не хочеш цього приймати, то треба тоді списувати й Аґнона також, щоби бути чесним, а не половинчастим. Або повністю, або ніяк. 

Може, в нашому суспільстві так проявляється модерне бажання уніфікованості: він українець, бо виходець із українських земель. Раніше дивилися на ці речі інакше. Я як людина з історичною освітою це відчуваю, але треба знайти слова, щоби пояснити. 

Скажімо, зараз нас об’єднують одні спільні речі, а колись людей об’єднували якісь інші. Вони, живучи на одній землі, не обов’язково мусили говорити про національність. Тобто одні були українцями, другі були поляками, треті були євреями, і все це разом було нормою, даністю. Тепер немає потреби те минуле оукраїнювати. Така історія без сумніву може бути нашою, в тому сенсі нас усіх, хто тут є. Ми можемо бути до неї причетними, вона до нас. 

— Хочеться тоді уточнити, як ми цю історію називаємо?

— Спробую пояснити не абстрактно. Наприклад, твій друг або родич, з яким у тебе є добрі стосунки, або не завжди добрі стосунки, але це твоя історія, і твій досвід також. Хоча ти ж не він, а він не ти. В цьому немає нічого поганого. Немає нічого поганого в тому, що він не ти. Ви колись жили разом у будинку, чи вчилися, чи працювали. І все було деколи добре, деколи не дуже. Нехай у цьому випадку буде, що є якісь гарні ностальгійні спогади про нього. 

Потім він поїхав кудись і зараз ти сам лишився на цій території. Для того, щоби його життя було частиною твого життя, тобі не потрібно казати: «Ну, він був мій брат», або ж – "Він був моїм продовженням", – робити його подібним до себе, як у цьому випадку – оукраїнювати. Від того, що він не такий, як ти, не ти, не подібний на тебе, він від того не стає гіршим, а ваша спільна історія відповідно не мала би страждати. Тому що від цього стосунки не почнуть будуватися інакше. Адже все одно вони вибудовуються або добре, або погано. Незалежно від того, чи ця інша людина – це теж українець, чи ні. 

Ми всі маємо друзів з різних країн і знаємо людей з інших країн, з якими нам не дуже хочеться спілкуватися. Часто це не залежить від того, звідки людина походить. Як сприймати історію євреїв чи поляків в Україні? Це історія, до якої ми маємо причетність, і вона не є чужа. Ця історія є тут, але водночас не треба оукраїнювати, казати, що це теж були українці. 

Так, наче ми боїмося, якщо вони були не українцями, то можемо некомфортно почуватися. Ні, були поляки, були євреї, і ми були разом тут. Це досить складне питання, бо воно часто напрошується на бінарність: або так, або так. Навіть, коли намагаєшся пояснити, з’являється рій думок і всяких-різних аналогій. А насправді, це в кожного є своє відчуття, своє суб’єктивне сприйняття через свої досвіди. Й оте, що я зараз пояснюю, до когось може взагалі не промовляти, тому що в людини інший досвід. В мене це історична освіта чи те, що в родині маю багато людей, які не українці, та через це не перестають бути моїми родичами. В нас є спільна історія, хоча що з того, що вони не всі були українцями. Тут ми об’єднані родиною. 

Бучач.jpg

Краєвиди Бучача

Фото: Алекс Нагорний
Бучач_2.jpg
Фото: Алекс Нагорний

Тоді люди були об’єднані спільною культурою, територією і державою. Зараз люди об’єднуються чимось іншим. Оскільки виразних польських і єврейських громад тут не маємо, то ми об’єднуємося з людьми, наприклад, з інших держав, якоюсь пам’яттю, спогадами. Це вже трошки по-іншому функціонує. Складно зрозуміти до кінця в наш час, як же ж було людям тоді жити, тому дійсно виходить теоретизування. Те, про що говорив Борис Херсонський, що для нас це таке от пізнання, а для нього – це живе. 

— То про що ти думав на резиденції, чи сформувалися в тебе нові або нове запитання за цей час?

— Моє запитання досить персональне, не знаю, чи є сенс його озвучувати, чи воно може бути цікаве, але чому про це ще й досі варто говорити і сперечатися? 

Маю відчуття, що ця нормальність, природність того, що різні люди жили і живуть поруч, і що це добре, мало би бути аксіомою. Добре, коли є мультикультурність, і погано, коли є знищення. Добре, коли люди рятують одне одного й допомагають, і погано, коли знищують. Конфлікти, суперечки, розбіжності є завжди, які треба вирішувати, навіть із друзями. Добре, що є мультикультурність, яка збагачує, але зле, що стаються трагедії.

Чи варто згадувати, висвітлювати людей, шукати правду чи ні, бо закономірно, звісно, варто пам’ятати, не спекулювати, шанувати. Жодного страху в тому, щоби цікавитися немає, хоча в нас ще досі є, коли ти займаєшся тим чи іншим дослідженням на відповідну тему, то виникає зразу безліч запитань до дослідників: чому ти цим займаєшся? Хіба немає тем більш близьких і важливих?

А мені здається, що цим треба теж займатись, цікавитись і пам’ятати. Питання тоді, чи людство взагалі кудись рухається, якщо постійно ходить по колу, має думки про те, чи треба пам’ятати, чи треба всіх однаково шанувати, якщо все одно доходить до того, що з’являються праві настрої в країнах, розбіжності, ворожнеча і як же ж так. Питання: що йде не так?

Є купа літератури про те, що війна це погано, ненависть до інших національностей – це погано, адже вона показує результати. Мало би наштовхнути на розуміння того, що люди є різні, незалежно, звідки і хто вони. Гарно бути не абстрактним кимось, а мати свою традицію, свою культуру і бути українцем, однак це не краще чи гірше, ніж бути кимось іншим. 

Аксіомою є те, що треба пам’ятати і дбати про минуле. Багато людей це постійно робить, але чому воно все одно постійно забувається? Занедбуються міста, архітектура, пам’ятки, документи. Я собі маю певне уявлення, що могло би бути гарно, якби не нищили Бучач, не вбивали людей, не ще щось. І ніби так багато сил людства покладено на те, щоб цьому запобігати. Все одно постійно хвилями перемагає зло чи байдужість. Після Бучача і занурення в ці теми, виникає питання як би все було інакше, але воно так не є постійно, що би хто не писав і не застерігав. Все це дуже легко потім валиться і нищиться якимись силами.

— Які очікування ти мав, коли їхав до резиденції імені Аґнона в Бучачі? 

— Як я вже казав, мені зрезонувала тематика. Незадовго перед тим думав про те, що українська політика дещо проґавила у 90-ті роки у питанні державотворення та націотворення. Це видно по ситуації зі запізнілим прийняттям кримських татар – уже, коли сталася чергова трагедія. Тут слово “трагедія” треба говорити обрежно, тому що напевно не можна назвати “трагедією” те, що сталося в середині XX століття, і з тією ж силою використовувати це слово до ситуації, в якій вони опинилися зараз. Тоді було набагато драматичніше та жорстокіше. Хоча тепер ми почали дуже співпереживати і шанувати.

Бучач_4.jpg

Краєвиди Буча

Фото: Алекс Нагорний

До речі, через кримських татар можна теж говорити про те, що я намагався пояснити про євреїв і поляків. Чи потрібно робити з кримських татар українців? Вони ж кримські татари, мають свою культуру, а ми – українці. Немає нічого поганого в тому, що ми різні. Але ж ми разом. Це наш вибір бути разом, і він, звісно, має свої політичні передумови, та не означає, що ми маємо їх оукраїнити.

— В історії з кримськими татарами ми не акцентували на тому, що в нас був вибір бути разом. Цей вибір уже почав проговорюватися після Майдану.

— Так, я про це й кажу. Питання з’явилося на порядку денному, і ми почали бути разом. Це наш вибір – усвідомлений та має історичні передумови. Проте не означає, що ми маємо уподібнювати кримських татар до себе, або ж вони мають уподібнюватися до нас. Ми здійснили вибір тільки після Майдану, мабуть, теж через наслідок радянщини. Було б класно на початку 90-их подумати, чи не зробити нам усвідомлений вибір бути разом усіма цими громадами, які є на цій землі.

Тоді би виникло питання стосовно думання про минуле. Наприклад, усі етнічні неукраїнці, які жили на території України, хто вони для нас? Усе дуже часто зводилося до того, що хтось видатний, хто ще й ототожнював себе з українським, то – це наш. А натомість якось не зверталося уваги на людей, які могли бути видатними, проте ніколи не говорили українською, тож ми їх ніби відкидали. Не потрібні для нас? Але чи це погано, що вони тут жили? 

Приміром, уявімо теперішню ситуацію, тобто українську Україну. Українську в тому сенсі, що це не є частина держави, яка належить Росії, і частина держави, яка належить Польщі, а саме нашу суверенну Українську державу. Уявімо, що тут живе якийсь американець, який придумав супер-пупер стартап. Ну, і він живе, наприклад, у Києві і каже: “О, класно. Мені тут сильно подобається, але я американець, і я говорю англійською”. Як ми сприймаємо таку людину? Чи ми його відкидаємо? – Скоріш за все, ні. Чи ми йому намагаємося сказати: “На, бери носи вишивану сорочку, говори українською”. Він не говорить українською, він тільки вигадує, а ми собі будемо уявляти, що він насправді говорить українською, просто не признається?

Таке ставлення з’являється як радянський наслідок – оце, коли всі хотіли уніфікуватись. Імперія намагалася зрівняти всіх і зрусифікувати, звісно. А можливо, нема якогось американця, який живе тут і придумав умовний фейсбук, який заробляє більше, ніж Українська держава. Проте є, наприклад, багато американців, які тут живуть, чи інших меншин. І це є для нас як? Як ми до цього ставимося? Чи це збагачує нас, чи ні? Як ми самі про це думаємо і до цього ставимося, і як спілкуємося з цими людьми? Вони ніби є іноземцями, але якщо тут живуть роками, і не знають добре української мови, бо вони спілкуються в компанії, де працюють, англійською, і ми з ними англійською розмовляємо, то до якої міри вони наші спільники? Вони тут живуть і працюють на нашу економіку, то чи маємо ми спільний інтерес? 

Легше думати про сучасних людей. Спробуймо це уявити, хоча не можна так робити в історичній науці, але спробуємо це накласти в уяві на минуле. Наприклад, Лем – наскільки він був українським? Він тут жив, у тому місті, в якому ми з тобою живемо. Він був дотичний до тої культури, яку робили наші предки, та яка продовжує існувати тепер, тому що вони її колись створили. Тобто Станіслав Лем зі своїми предками впливав на нашу культуру. Зрештою, наші предки і його предки часто були спільними. Наша вся країна – це прохідний двір, де всі мають родичів з інших національностей. Чехи, поляки, росіяни, білоруси, євреї. Я точно знаю, що в мене є коріння перших двох і, ймовірно, родичі серед трьох останніх. У якомусь там шостому поколінні також хтось був з Криму. 

Культура пам’яті – це те, як ми сприймаємо людей. А ми дуже часто сприймаємо або як свого, або як чужого. Так, поляки – то чужі, але якщо хтось видатний – може, то наш? Як ми сприймаємо того ж таки Станіслава Лема? Наскільки він наш? Чи треба, щоб він говорив українською, щоби він був нашим?

— Але він говорив і писав, коли треба було, що цікаво. Для мене це колись стало відкриттям. Я завжди його сприймала як польськомовного письменника з єврейської родини. Аж ніяк не думала, що Лем володів українською мовою, хоч і мешкав у Львові першу частину життя. А тут виявляється, що він її навіть відстоював, є згадки.

— Чому б і ні, якщо ми зараз знаємо принаймні дві мови. А якщо тут проживало кілька громад, то за 20-40 років життя, якби мав таке бажання, міг би вивчити й чотири мови, що, до речі, тільки збагачує. Таке перетікання і сплав роблять власне унікальну культуру. З цієї культури постає багато людей з ідеями, яких більше ніде нема у світі.

Stanisław_Lem.jpg

Станіслав Лем (1921-2006)  — польський письменник-фантаст єврейського походження

Фото: uk.wikipedia.org

Тоді на прикладі Лема я подумав, що треба би було Україні, якщо не тридцять, то п’ятнадцять років тому почати мислити про те, як ми пам’ятаємо цих людей. Не було б такого, що ми їх з байдужості відкидаємо, як чужорідне тіло. Проте коли вони чимось нам імпонують, то намагаємося, навпаки, протилежне зробити – українізувати їх. Це я намагаюся пояснити впродовж цілої нашої розмови, зі всіляких боків заходжу. Станіслав Лем чи Шмуель Аґнон є тими, ким вони є, і ми собі разом жили. 

Приклад з моєї школи. Саме там навчалися Станіслав Лем і Маркіян Шашкевич. У школі я завжди чув, що Шашкевич – видатний українець. Не применшуючи його, я розумію, що в багатьох європейських країнах, які належали до різних імперій, у певний момент з’являлися люди, які збирали національні речі, працювали над різними журналами, дослідженнями та просвітництвом. Вони були дуже важливі, але тільки для тої країни, в якій народилися і для якої працювали. Це вже багато. Тільки таких людей, як Лем, усе ж менше. Їхній вплив на світ набагато більший. Зараз про всіх цих людей починають згадувати. Однак, чи не було б гарно казати, що в моїй школі вчився Станіслав Лем? Я дізнався аж в університеті. В школі анічичирк – або, на жаль, самі не знали, або, власне, та тяглість, що й не треба знати, що був тут якийсь там поляк чи єврей. Але ж його масштаб! 

Національні прояви постають в Україні заполітизованими і потребують дуже обережного ставлення. Можливо, я помиляюсь. Чи будемо ми згадувати, чи не будемо? – Занадто багато думок про це. Напевно теж забагато травм і небезпек, пов’язаних з правильністю національною. Можливо, це теж наслідки радянщини. 

Треба було обережно говорити про свою національність і взагалі про національність як таку. Краще говорити, що ти громадянин Союзу, щоб у чомусь не запідозрили. Хоча насправді, мені здається, все простіше. Нащо додаткові розмірковування, коли можна сказати: “От у Львові жив Станіслав Лем. Він писав польською, був євреєм і жив у Львові. Львів тепер український. Ось така історія”. І далі кожна людина може собі сама міркувати про те, що цікаво, якби зараз у Львові жив той же ж німець, який пише англійською, і я б його знав, як би мені було з ним спілкуватися? 

Наприклад, раніше знав чоловіка, який є напівамериканцем і напівнімецем. Ми разом ходили в Карпати. Я тоді не думав про те, чи доречно згадувати, що мій друг американець, бо що подумають про це росіяни? Сказати, що він на 50% німець, зробити відповідний акцент? Ти про це не думаєш, а проживаєш і говориш потім про цікаву історію. Наші люди занадто багато про це переживають. В той час, коли можна просто нічого не замовчуючи, розповідати історії. Коли навчаться говорити про це, як було, то стане легше. Напевно важко через те, що занадто свіжа історія і занадто багато травм. Люди можуть бути до цього не готові, чи не навчені. А яке було питання?

— Про твою цікавість до Літературної резиденції в Бучачі.

— Моя література, історична освіта, цікавість до містечок, розмірковування на прикладі Лема і з Аґноном. Ну, й ще, може, не перебільшений сентимент до Галичини. Я не маю галичаноцентричності, тому що мені цікаві універсальні сюжети і цілий світ. Однак я тут живу, і звісно, що не може бути навпаки, коли все цікаво, крім Галичини. 

— Перша твоя книжка про місто. Хоча тобі закидають, що це все ж таки галицьке місто. А зараз книжка про Антарктиду, і в контексті нашої розмови чи можна жартувати – про Українську Антарктиду – адже там є багато про участь українських дослідників?

— Ну, я би не хотів, щоб лунала така теза. Бо вона ж буде, як реп’ях. Якщо хтось її скаже, то зразу піде. А мені здається, що це, знову ж таки, розділяє людей. Я був здивований, але є частина читачів, яким есеї про Галичину від мене більш цікаві, ніж тексти про Антарктиду. Про Галичину роками пишуть видатні українські мислителі та письменники, і, здавалося б, що ж ми ще не знаємо про Галичину такого, щоб аж мої есеї були цікавішими від текстів про Антарктиду?

Тому якби сказати, що книжка насправді про Галичину, а не про Антарктиду: галичанин подався до Антарктиди, і та Антарктида там на задньому тлі, – частина людей би сльозу пустила. Це я жартую. Галичини досить багато в Україні і України в Україні. Може, не в такій мірі, як би хотілося, але Шевельов казав, що в нас є два вороги: зовнішній і внутрішній. Зовнішній – це Росія, він ще тоді це казав, а воно підтверджується впродовж років, і внутрішній – це провінційність. Провінція – це гарно, дім – це гарно, містечко – це гарно, але штука в тому, що це – не весь світ. 

Завжди є частина людей, яким так добре, не тільки в Україні, а всюди: от люблять своє містечко, нікуди з нього не поїдуть. А на національному рівні має бути і виразний дискурс нас, включених у світ. До речі, Бучач мене зацікавив тим, що це ніби регіональна тема, але якщо опуститися на глибину її історії, то стає зрозуміло, що ми були включені в загальноєвропейські процеси навіть більше, ніж тепер.

Зараз уже знову включені, зокрема через війну і політику, яка увиразнює суб’єктність України. Однак, у Бучачі стає помітно, як в минулому ми теж були частиною не лише регіональної та не такої вже й провінційної, а навпаки – глобальної теми. Там є багато власне зв’язків, де поряд Бучач, Львів, Відень, Америка, Берлін, Ізраїль. Виявляється, такий величезний світ, на мапі якого ми також є. Варто звертати увагу, що Галичина – не тільки про те, що ми собі тут скраєчку, але й про причетність до глобального суспільства.

Водночас є сучасний день, і є різні континенти, не тільки Європа й Америка, є цілий світ. Хочеться, щоби на національному рівні у людини був вибір. Нехай їй цікавіша мала батьківщина, але щоб з’являлося більше включення нашого у глобальне і можливості для тих людей, які цікавляться цілим світом – мати таку можливість. 

Думка написати про Антарктиду з’явилася, тому що не знайшов такої книжки українською мовою. Тобто є книжки про Антарктиду, їх кілька. Переважно це щоденники або один репортаж, як туди їхати. Мені ж хотілося в 2013 році прочитати книжку, з якої я дізнаюся основне про Антарктиду, але не як для школи написне, а таке, що розширить знання про цей кнонтинент. Я такої книжки не знайшов і тому подумав: “Ну, гаразд, якщо потраплю в Антарктиду, то я її напишу”. Як уже не раз говорив згодом, вийшло з точністю до навпаки. Сказав, що я напишу книжку, і завдяки цьому подався до Антарктиди. 

Схожі матеріали

Генрі Марш 600.jpg

Генрі Марш: Вірити в майбутнє України – наш моральний обов’язок

Улас Самчук з письменником о. Юрієм Станинцем та Петром Міговком у Хусті (1938) 1939.in.ua.jpg

Улас Самчук "Нарід чи чернь?"

якуб

Різдвяна зоря Якуба Гаватовича

bez_b 800x500_1_z.jpg

Українська література проти імперії | Віра Агєєва

600

"Писати про історію — це і вигода, і необхідність", – Петро Яценко

600.jpg

Людина, що мала мужність говорити правду

600хвильовий.jpg

13: символічне в житті Миколи Хвильового

bunt_proty_imperii-1536x587

Так про шістдесятників ще ніхто не писав. Огляд книжки "Бунт проти імперії" Радомира Мокрика

pidmohylnyi_1200-600.jpg

36 зі 120: парадокси Валер’яна Підмогильного