Середньовічний лицар на війні

Від Толкіна до історичної реконструкції

Я народився 15 березня 1983 року в Новояворівську на Львівщині. Виховували мене бабуся та мати. З батьком спілкувався мало, адже ще в дитинстві вони з мамою розійшлися. Знаю, що всі мої предки були переселенцями зі східної частини України, або, може, навіть з Росії, а що родинне дерево не досліджував, то сказати напевно не можу.

У школі любив хімію, біологію та історію. Мови та літературу не надто, бо треба було вірші учити, а це мене не захоплювало. Та золоту медаль отримав. У 1999 році вступив до "Львівської політехніки", на спеціальність "комп’ютерна інженерія". Після третього курсу мене відрахували, бо навчання було мені не надто цікавим, та я поновився й закінчив навчання. Річ у тім, що я дуже хотів вчитися в Інституті фізичної культури у Львові, бо займався біатлоном, і це в мене дуже добре виходило — на змаганнях завжди брав призові місця. Та мама була проти, тож я послухав її.

На другому курсі університету потоваришував з двома хлопцями з Хмельниччини Максимом та Богданом. Вони були затятими толкіністами і проводили рольові ігри у легендарному всесвіті "Володаря перснів". Я тільки-но закінчив читати Джона Рональда Толкіна, тож одразу відгукнувся на їхню пропозицію й поїхав до Хмельницького "погратись". Та перш за все треба було зробити собі обладунки для гри. Грошей не мали, то й робили їх з чого виходило. Мої перші були зі старої турецької шкірянки, під яку я підклав войлока для міцности і щоби травм у процесі не заробити, бо ж ми намагались відтворити бої з трилогії.

Не берусь називати ті бої реконструкцією, адже то були фентезійні ігри із примітивними костюмами. Але от щодо багатьох інших гравців, то я був здивований. До Хмельницького з’їхались команди з Одещини, Харківщини та Київщини. Усі з кольчугами, шоломами, щитами та зброєю, дехто був у повних латних костюмах. Для самої гри організатори писали сценарій, а кожна команда грала конкретних героїв Толкіна. Хлопці з Одеси були гномами, кияни — орками, львів’яни та хмельничани — людьми тощо. А ми з товаришами були головними персонажами — гобітами. Мені випала честь грати за Сема, друга головного героя "Володаря перснів" Фродо. 

Всесвіт Толкіна мене зовсім не захопив. Але захопила реконструкція, можливість приміряти на себе обладунки, спробувати бій у них. Наступного року Максим викував нам перші шоломи: великі, важкі й незграбні, як баняки. Тоді ж я почав робити собі першу кольчугу: купив дріт, самостійно його крутив, кусачками обрізав та склепував. Закінчив її за місяць. А зброю та щити вистругали собі з дошок.

Ще один обладунок узагалі з холодильника робили. Товариш нажив дверку від холодильника. Ми різали її на "луску" і простукували. Справа була дуже гучною, а що робили це ще в гуртожитку, на нас скаржились сусіди з різних поверхів. І навіть підкладена під пластини подушка не поменшувала шуму.

У 2000-х у Львові уже діяв клуб реконструкторів "Галицький лев". Згодом він роздробився на пів десятка менших клубів. Після 2008-го усі почали займатись історичною реконструкцією різних періодів та географії: "робили" лицарів руських та європейських, вікінгів, паладинів, монголів.

Після закінчення навчання я трохи закинув реконструкцію — треба було іти на роботу. Спершу влаштувався у колцентр компанії мобільного зв’язку, а тоді пішов в ІТ-сферу.

Коли знову з’явилися час і гроші, я долучився до флагманського у Львові клубу "Чорна Галич", який зайняв нішу лицарства та воїнства XIII століття Галицько-Волинського князівства. До своєї кольчуги я замовив шолом та бармицю — це сітка, полотно, яке закриває обличчя. Тоді ж нас запросили на фестиваль реконструкції XIII–XIV cтоліття у Краснодарський край в Росії. Ця подія дуже мене вразила — рівень реконструкції там був значно кращий, ніж у нас. На фестивалі організували великі бої в костюмах. Один такий, 130 на 130 осіб — видовище вражаюче — тривав два дні поспіль. У шести його епізодах я брав участь. Костюми були неймовірні: від кількох монгольських, які відтворили харків’яни, до лицарів піхоти з Берну та русичів від російських клубів. У них це уже був вид спорту. До слова, дуже травматичний. Після того бою у мене були забої, синці та гематоми, а в колег навіть переломи.

Щодо реконструкції на Львівщині, то вона почала активно розвиватись зі стартом фестивалю "Ту Стань!" у 2006 році. А що це був фестиваль бойової культури, то десь тоді у Львові відкрили кілька ковальських майстерень, де виготовляли обладунки та зброю. Найстаршим серед львівських ковалів-реконструкторів був такий собі дядько Аркадій. Його вироби вважали раритетом. Якість ніяка, бо сталь гнулась, вага величезна, та згадка, що усе починалось з дядька Аркадія, була цінна. Згодом хлопці з мого клубу організувались і зробили свою кузню. Почали виковувати сокири, мечі, хоч дешевше було замовити у харківських чи київських майстернях. За свою першу шаблю 2010-го я заплатив 1000 гривень — неймовірні гроші на той час. Найдешевшою з реманенту була кольчуга — 400 гривень. Це та, яку я сам робив іще в університеті. Трохи більше заплатив за шолом, бармицю й щит. А взуття мав своє, берці.

Загалом обладунок важив 25–30 кілограмів. Кольчуга — 15, шолом та бармиця до 4 кілограмів, стільки само щит та меч, або сокира. А ще ж наручі, наплічники, захист на ноги. Під кольчугу ми одягали штани, сорочку та стьобаний костюм.

Щоб костюми не псувались, ми покривали їх мастилом для заліза WD-40. Окремо вдома я одягав кольчугу поверх старої футболки і так ходив, займаючись побутовими справами: її кільця терлись одне об одне й очищались від іржі. Коли ми почали проводити показові бої, зокрема влітку, під Олеським замком, обладунки дуже страждали, бо не було належного зберігання та догляду. Ми тримали їх у підсобних приміщеннях замку в рюкзаках та торбах, бо щоразу возити їх з собою було незручно. Організатори нам зробили зауваження: сказали забирати додому й чистити, адже ті бої мали не надто привабливий вигляд. Власне оті показові бої давали можливість навіть підзаробити. Чверть ми віддавали на потребу клубу, який до 2012 року розрісся аж до 20 осіб.

У якийсь момент постало питання історичної достовірності. У "Чорній Галичі" було кілька учасників, які працювали в музеях. До прикладу, мій колега Тарас Рак був співробітником Львівського історичного музею. У нього можна було нажити якісь матеріали, схеми, креслення. Чимало інформації знаходили в інтернеті, але здебільшого вона була із російських джерел. У нас було з цим доволі скрутно та й археологічних знахідок XIII cтоліття мали небагато. Припускаю, якщо такі й були, то одразу їх везли до Росії, на "дослідження". В музеях здебільшого експонували обладунки лицарів Європи і лише поодинокі часів Галицько-Волинського князівства. Пригадую лиш одну кольчугу у львівському Арсеналі.

У 2013 році я захотів собі новий обладунок, пластинчастий. Доволі дороге задоволення, що складається з великої кількости залізних пластинок, нашитих на шкіряну основу, і рядами закриває тіло. Я уже замовив собі пластини та шкіру, одну частину — спину чи живіт — тільки-но нашив, аж почалася Революція Гідности, а тоді окупація Криму та вторгнення росіян. І я пішов до війська.

Навчитись справжнього бою

Я оновив свої дані у військкоматі одразу після окупації Криму, та попав аж під третю хвилю мобілізації. Повістка прийшла 20 серпня, а наступного дня поїхав на полігон. Оце чекання вбило мою мотивацію: бо на роботі справи йшли добре, у мене народилась дитина. Довелося усе кинути і йти до війська. Та я зробив те, що мав зробити кожен чоловік. У званні молодшого лейтенанта мене взяли в новостворений 3-й батальйон 80-ї десантно-штурмової бригади на посаду командира взводу. Згодом цей батальйон передали до 81-ї бригади.

На полігоні нас готували до боїв за Донецький аеропорт (ДАП). Навчали мене добре: стріляли ми зі всього, з чого могли, тренувались на БТРах тощо. Але от коли йшли в аеропорт, по техніці було порожньо. Спершу ми були голою піхотою, уже згодом нам дали артилерію, гармати Д-30 та міномети калібру 82 міліметри. На батальйон мали 10 БТРів, проте не використовували їх — вони були в поганому стані. Та й дорога до аеропорту була польовою, часто "плила", тож колісну техніку не використовували лише гусеничну і для перевезення піхоти. Одинадцятого листопада я був уже в Костянтинівці на Донеччині. У ДАП наш батальйон почав заходити у грудні.

Наш комбат десь пробив перші безпілотники, китайські, і мене навчили "літати". Ми були ледь не перші, хто в такий спосіб пробував проводити розвідку. Перший дрон розбили. Наступні вильоти були кращими. Та тоді військове керівництво не надто розуміло, що таке безпілотники і як їх можна використовувати.

Безпосередньо до аеропорту я так і не зайшов. Найближче був за 400 метрів, коли з нього виводили наших останніх сімох воїнів, які там затрималися. Потім нас перекинули в Авдіївку, де ми пробули аж до 8 травня 2015 року. Згодом нас вивели в пункт постійної дислокації, де ми тренувались, вчилися, вчили новобранців, і так аж поки я не демобілізувався.

Найважче в АТО мені було під час першої відпустки у 2015 році. Пішов у центр Львова — усе гуляє. Було якесь нерозуміння: як так, там же ж війна! Але згодом стало легше. Тож тільки-но я звільнився з армії, то одразу повернувся на роботу та до гобі. Насамперед доробив свій новий пластинчастий обладунок.

У вересні 2016 року я поїхав на фестиваль "Ту Стань!", який спершу презентував бойову культуру, а тоді розрісся до немислимих масштабів. На початку його програма була доволі стандартна: ранок починався реконструкцією масових боїв типу "стінка на стінку", після обіду відтворювали лицарські турніри 1 на 1, 5 на 5 воїнів.

Учасники фестивалю жили в туристичних наметах, а потім хтось пошив перше шатро. Одного разу хмельницький клуб "Шерухань" привіз зі собою монгольський табір. Ще через рік якийсь клуб відтворив європейський військовий табір часів Середньовіччя. Тоді й наш клуб "Чорна Галич" почав робити свій. Пошили шатро, замовили такі-сякі столи й лави, викували ліхтарі — двометрові стержні з "лампами", всередину яких клали ганчірки, вимочені в мастилі, — і так ми вже освітлювали свій табір. Купували казани та замовляти в майстрів посуд, спершу глиняний, а потім дерев’яний. Закупляли шкіри, ліжники.

І хоч спершу ми мали по одному бойовому костюму, згодом пошили ще — не лише лицарські обладунки, а й буденний одяг. З часом до клубу долучились жінки, а від 2015-го — й діти. І навіть їм середньовічні костюмчики шили. Фестиваль остаточно відійшов від бойової частини, натомість почав демонструвати побут жителів Середньовіччя. Учасники почали відтворювали ремесла: ткали, займались литвом, обробляли шкіри, ліпили посуд тощо.

Історична реконструкція в Україні спершу була кустарною, стихійною. А тількт-но Європа стала для нас доступною, її рівень різко зріс. "Чорну Галич" активно запрошували на фестивалі литовці, німці, французи. Ми навіть їздили до Ізраїлю та США. І з появою фестивалю "Битва націй"2010 рік, що спершу відбувався у Хотинській фортеці, географія учасників та напрацьовані зв’язки розширилися. А тільки-но кількість країн-учасниць зросла, то його почали проводити в різних країнах: Чехії, Іспанії, США.

На тих фестивалях ми були уже на дуже хорошому рівні. Нас тому й регулярно запрошували до Німеччини — щоби продемонструвати лицарів Галицько-Волинського князівства XIII cтоліття. А добір на ті фестивалі був суворий — разом із заявкою подавали фото учасників в обладунках. Лише після добору, у якому історичний компонент був дуже важливим, можна було отримати допуск.

Якщо говорити про реконструкцію бойової частини, то тепер вона переросла у спорт. Мені це не надто подобається. Я люблю лампові фестивалі, де противники залишаються на полі бою без травм, а відтак потисли руки й пива випили. Я не хочу спортом займатись, я хочу отримувати задоволення від гобі. Зокрема й тому, що воно доволі дороге. Тільки-но справа вийшла на достойний рівень, то одразу ж матчастина подорожчала.

За нові кольчуги я заплатив по 400 доларів, за шоломи — від 500, мечі від 300 до 500 доларів. Зібравши усе докупи, можна було би машину купити. У колекції маю кольчугу IX століття на вікінга, обладунок ламінарнийЗагальна назва обладунків з рухомо сполучених між собою твердих поперечних частин XIII століття, монгольську хатангуТип обладунку пластинчастого XIII століття, два шоломи — руський та монгольський, такі ж два щити, та два повні костюми. Хотів би зібрати повний костюм вікінга IX століття. Замовив уже й шолом, але майстер, який його робив, загинув, обороняючи Україну вже під час повномасштабного вторгнення.

Про лицарство та виконаний обов’язок

Під кінець 2021-го я розумів, що щось буде. З побратимами часів АТО обговорювали, що робитимемо, планували куди йти чи купувати зброю. 23 лютого 2022-го я подав у ТРО заяву, щоб долучитись. А наступного дня зрозумів, що ТРО уже не варіант. Закінчив поточні робочі завдання і пішов до військкомату. Відстояв чергу, пройшов медогляд, і мене відправили ночувати додому. Зранку повернувся, а мої документи ще й не шукали. Так-сяк домовився із працівниками військкомату, і тільки-но отримав усе на руки, набір закрили.

Обмінявшись контактами з командиром 80-ї окремої десантно-штурмової, я подався додому, а зранку мене нарешті викликали й ми з побратимами поїхали у Великі Трояни на Кіровоградщині, до центру комплектування. На місці нам видали форму, броню, каску та взуття, автомат, чотири магазини й вісім упаковок патронів. Й одразу відправили до Вознесенська на Миколаївщині. За пів години до того, як ми прибули, росіяни пробували штурмувати місто, але наші розбили велику колону ворога. Щойно приїхали — авіація відпрацювала поблизу нашого автобуса, почалась повторна спроба штурму, за 200 метрів, а щоб спинити колону російських танків, підірвали залізничний міст. А нас з автобуса не випускають. Звісно, того, хто забороняв виходити з автобуса, ми ледь не на руках винесли й поховались хто куди.

Мені знову дали посаду командира взводу, цього разу вогневої підтримки. Проте я жодного дня не виконував своїх обов’язків. У Вознесенську мій взвод забрали в розвідку. Тож до червня 2022-го я пробігав як командир групи розвідки батальйону. Нашим завданням було супроводжувати колони, виявляти засідки, йти першими, авіарозвідка. Ми дослідили геть усі території біля міста, бувало ходили пішки по 20–30 кілометрів у поля, але нічого, окрім покинутої техніки або трупів окупантів, не знаходили.

Згодом мене перекинули під Снігурівку. Там ми сформували групу розвідки з восьми осіб з пілотом, снайпером, водієм та піхотинцями. Виходили на завдання — розгортали контрольно спостережний пункт, вступали у стрілецькі бої, збирали інформацію. Потім я був на Дніпровщині, намагаючись звільнити Високопілля. У вільний час навчали новобранців працювати з безпілотниками. Тоді було якесь дивне затишшя, і ми намагались той час використати з користю. Згодом перейшли на Донеччину, де ледь не щодня вели напружені стрілецькі бої.

Був і на Харківщині під час контрнаступу. Там взяв у полон полковника, який сказав, що можу його катувати, але він нічого не розповість. А в мене й думок таких не було. Гадаю, це виховання ще з фестивалів історичної реконструкції: так, той російський полковник — мій противник, але бій закінчився, я взяв його в полон. Тоді декотрі побратими поруч таки хотіли якось поквитатись, але я забороняв. З тим полковником ми взяли ще двох російських типків. Їх ніхто не чіпав, і незабаром їх обміняли. Мені перекинули відео з російських медіа, яким вони розповідали, як їх били, та як із них знущались. Така от вона — російська доблесть і честь.

Я був ледь не по всій лінії фронту — на сході та півдні, бо десантники не відпочивають. Нещодавно змінив бригаду та посаду: втомився бути начальником штабу й нести відповідальність за людей. Я переживав за кожного свого хлопця. Тепер мені морально простіше.

Звісно, мені прикро, що ось уже чотири роки я тим і займаюсь, що воюю. Але не жалію, бо виконую свій обов’язок. Та тільки-но війна закінчиться — покину армію. Бо я не є військовою людиною, я йду до війська тоді, коли в нас проблеми.

За реконструкцією не скучаю, бо ніколи. Іноді на Pinterest зберігаю фото та малюнки обладунків, костюмів лицарів різних часів, які хотів би відтворити, коли повернусь з війни. А торік мої побратими подарували мені меча на день народження. Дуже хотілось би мені ще на фестивалях потусити.