"Програвши, Петлюра все одно переміг", — Станіслав Кульчицький

— Що вас надихнуло написати книжку про Петлюру?

— Юрій Шаповал, куратор серії політичних біографій, запропонував мені написати про Петлюру, суперечливу постать, яка мала дуже багато друзів і недругів. Я погодився, бо вже писав політичні біографії. Першу — про голову Раднаркому Української Соціалістичної Радянської Республіки Християна Раковського, другу — про Винниченка. І от третя — про Симона Петлюру. Працював над книжкою під час пандемії, підготував її до друку, але харківська друкарня постраждала від бойових дій, тому поки що маю тільки сигнальний примірник, є електронна версія.

— У школі ви вчилися ще за Сталіна й були комуністом. Як протягом життя змінювалося ваше сприйняття Петлюри?

— Я мав кілька зсувів свідомости. Перший — після ХХ З’їзду КПРС. Тоді всі біди я списав на Сталіна, а Леніна, як і багато дисидентів, вважав чистим.

Другий зсув стався під час Перебудови, коли я уже був професором. Тоді у США скликали Комісію з питань Голоду в Україні, яку очолив Джеймс Мейс. В УРСР злякалися і при Центральному комітеті створили свою комісію, яка мала б довести, що ніякого голоду не було. Я працював у цій комісії і чітко для себе зрозумів, що Голодомор — це факт. Після цього в мене стався другий зсув свідомости. Я почав писати підручники, їздити архівами. І тоді, власне кажучи, від а до я вивчив Грушевського, Винниченка та Петлюру.

Третій зсув стався після Майдану 2014 року. Тоді я припинив спілкування з російськими істориками і зрозумів, що нам треба виповзати з імперського тіла, щоб залишитися самими собою.

Коли в радянські часи писав книжку про Раковського, то не міг оминути постать Петлюри: вони, так би мовити, безпосередньо воювали один з одним. Уже тоді я не вважав Петлюру ворогом, дивився на нього як на історичного діяча. Але цілісне уявлення про нього склав лише тепер, коли написав його біографію. У передмові до книжки йдеться про те, що сучасні політики не розв’яжуть успішно складних проблем державотворення, якщо ґрунтовно не вивчать політичної спадщини Петлюри.

— А які саме історичні уроки часів Петлюри актуальні сьогодні?

— Найголовніший — бути з демократичною Європою. Тільки це допоможе нам зберегти доволі хитку демократію в Україні.

Як тільки почалася Перша світова, українцям треба було визначитися, за кого вони: за Російську імперію чи за Німеччину й Австро-Угорщину. В останній жила значна частина українців — приблизно 8 мільйонів, і треба було щось декларувати. Багато хто прагнув, щоб перемогла Німеччина з Австро-Угорщиною, а Україна перейшла під їхнє крило конституційних монархій, що були кращими за російське самодержавство.

Петлюра у своєму журналі "Украинская жизнь" висловився на підтримку Росії. Багато хто сказав, мовляв, він — не патріот. Але якщо уважно вчитатися в його аргументацію, то він радіє, що самодержавна Росія потрапила в один табір із демократичними й розвиненими країнами Антанти. Петлюра розраховував, що якщо переможе ця коаліція, то раніше чи пізніше самодержавство по-іншому ставитиметься до України. На відміну від Винниченка, Петлюра завжди тяжів до Європи, навіть на початку Першої світової.

— А потім події розвивалися доволі карколомно.

— Справді, трапився парадокс. Грушевський був фігурою номер один. Він, по суті, повернув українцям історію. Петлюра дуже шанував його. Але коли після поразки українських змагань Грушевський повернувся в уже Радянську Україну, то одна з газет опублікувала його фотографію з підписом "Колишній петлюрівець Грушевський повернувся і успішно працює в Академії наук". Звісно, той період 1917–1921 років дав багато героїв українському народові й перший серед них, мабуть, Петлюра. Він став символом, з’явилося поняття "петлюрівець". Скільки ще таких похідних назв є в українській історії? Мазепинці, петлюрівці й бандерівці — більше нема.

І те, що тоді не вдалося, через 100 років відбувається на наших очах, хоча тепер з нами Європа й ми переконані в нашій перемозі. Однак дуже багато ще треба зробити для того, щоб, як я уже сказав, виповзти з імперського тіла.

— Ви прочитали багато спогадів про Петлюру. Чи можете змалювати його як людину?

— Петлюра був однолюбом. Одружився і до кінця життя прожив із дружиною, мав дочку. Всю енергію спрямовував на боротьбу. Одягався як солдат, носив шинель. Їв, що доведеться. Був дуже демократичний у спілкуванні зі своїми вояками, не боявся іти на передову, разом із бійцями штурмував завод "Арсенал". Попри великий досвід, завжди уважно дослухався до порад тих людей, яких вважав гідними. Дуже багато курив, часто підкурював одну цигарку від іншої. Здоров’ю це не встигло нашкодити, бо його вбили, коли мав 47.

— Які управлінські рішення Петлюри, на вашу думку, були особливо вдалими?

— Петлюра створив військо УНР — від перших гайдамацьких загонів і до справжньої армії, яка дала йому змогу тривалий час успішно діяти на фронтах.

Він був не тільки воєначальником — на його плечах трималася вся конструкція Незалежної України. Окремої української радянської республіки могло й не бути. Ленін завжди хотів, щоб Україна та Росія стали одним цілим. Однак тільки через те, що існувала Українська Народна Республіка, а селяни повставали, Ленін усвідомив, що без окремої, хай маріонеткової, республіки не обійтися. У конституції СРСР була норма, що окремі республіки мають право покинути Союз, чим ми і скористалися 1991 року. У цьому велика заслуга саме Петлюри.

— Якщо говорити про Петлюру й земельне питання, чи можна стверджувати, що він належно його не прокомунікував і програв село "червоним"?

— І Грушевський, і Петлюра були демократичними діячами. Вони не хотіли присвоювати приватної власности капіталістів і поміщиків: обидва дотрималися постулатів західноєвропейського соціалізму.

Ленін для своєї доктрини використав марксистську ідеологію як маскувальну. Вона передбачала підтримати настрої російських робітників і селян, які бажали привласнити заводи, фабрики й поміщицькі маєтки, — це гасла "чорного переділу". Він проводив експропріацію не на користь суспільства, як заповідали Маркс і Енгельс, а на користь держави. А партія позбавляла власности державу, яку створювали ради робітничих і селянських депутатів. Гасло "Фабрики — робітникам" означало, що фабрики передають не робітничим колективам, а державі. Селянам Ленін спочатку зробив поступку й гасло "Землю — селянам" він реалізував так, що саме вони розподілили між собою всі поміщицькі землі.

Українська Народна Республіка не поспішала передавати все селянам, землі віддавали за викуп та поступово: це налаштовувало людей проти влади і принесло популярність більшовикам. Коли Петлюра прогнав Скоропадського з Києва, у його розпорядженні було 120 тисяч військових. Це були селянські загони, які воювали проти німців та Скоропадського і згодом об’єдналися в армію УНР. Петлюра не міг контролювати своїх отаманів, і діячі на кшталт Зеленого та Григор’єва почали переходити до "червоних". Зі 120 тисяч залишилася небагато людей, але навіть з ними Петлюра зумів якийсь час воювати, поки не відступив до Польщі.

— Як ви сприймаєте історію Петра Болбочана, одного з найуспішніших воєначальників армії УНР, якого стратили у кризовий для держави період?

— Взаємини Петлюри та Болбочана доволі дискутивні. Можу сказати тільки одне: Петлюра дуже не хотів цього конфлікту, але Болбочан був зовсім недосвідчений у політичному розумінні і йшов своєю дорогою. В оточенні головного отамана Болбочан став ворогом номер один. Я ставлю себе на місце Петлюри й бачу, що він діяв досить обережно, не вдавався до поспішних рішень, як Винниченко, був справжнім державником. Там точилися всілякі інтриги, і Петлюра, як Понтій Пилат, умив руки. Болбочан мав величезні заслуги перед УНР, але поплатився життям. Це, звичайно, прикро, що Петлюра на таке погодився, але він був політиком, і не міг піти проти союзних партій.

— Як ви вважаєте, чи мав Петлюра шанс реалізувати успішний державний проєкт?

— Обставини складалися так, що все було проти нього. Я навіть колись написав такий невеликий нарис про Маннергейма, Пілсудського та Петлюру. Порівнював їхній інтелект, діяльність і заслуги. Важко сказати, хто з них був кращий, а хто гірший, але військові та цивільні обставини були за Пілсудського, за Маннергейма й завжди проти Петлюри. Його не підтримували навіть свої: чого вартий тільки Винниченко, Грушевський також не дуже його тримався, не кажучи вже прох інших.

Року 1920-го українці й поляки звільнили Київ. Але це був дуже нещасливий рік. По-перше, Петлюра бажав воювати, а Пілсудський хотів зупинитися і торгуватися з Москвою про східні кордони Польщі, що йому доволі успішно вдалося. По-друге, у штабі Петлюри були дуже досвідчені й хитрі агенти "червоних". У Москві знали все, що там планують і роблять. Коли українські загони десь атакували, їх там уже чекали. По-третє, засуха. Така ж сильна, як 1891-го і потім 1946 року. Влітку стало зрозуміло, що хліба не буде, а отже, усім було не до боротьби.

— Як ви сприймаєте союз Петлюра–Пілсудський?

— З погляду Пілсудського цей союз був дуже вигідний. З погляду Петлюри — вимушений. Адже співвідношення польсько-українських і більшовицьких сил — як Давида з Голіятом: 700 тисяч проти 5 мільйонів.

Але Давид переміг з дуже простої причини. Основа радянської армії — залізниця. Вона не працювала, бо не було вугілля, оскільки на шахтах бракувало хліба, а все тому, що селяни відмовилися давати хліб державі. Отак політика воєнного комунізму призвела до того, що цей самий Голіят виявився на глиняних ногах, і Давидові вдалося досягти деяких успіхів. У результаті Пілсудський виграв, а Петлюра програв.

— Яким був Петлюра на еміграції? Чи можна сказати, що він опустив руки після поразки?

— Він був дуже активним. Спочатку розгорнув діяльність у Польщі, але потім зрозумів, що поляки переживають, щоб більшовики не порушили Ризького миру, і тоді переїхав до Парижа, де перебувала значна частина української еміграції. Він намагався усіх об’єднати, серед інших і своїх колишніх службовців, які потрапили до Канади і Сполучених Штатів, працював на багатьох фронтах — дипломатичному, інформаційному та інших. Саме за цю активність більшовики його і вбили.