"Покоління Василя Кука досі не проговорене", – Аліна Понипаляк

<p>Василь Кук</p>

– Аліно, як і чому Ви зацікавилися Василем Куком настільки, що аж написали книжку?

– Особа Василя Кука мене зацікавила насамперед тому, що була недосліджена. Тому я присвятила йому свою дисертацію в КНУ ім. Тараса Шевченка. На основі того дослідження і вийшла книга.

Кук особливо цікавий тим, що на його прикладі можна показати всю історію України ХХ століття. Його покоління досі не проговорене. А це люди, які народилися в час Австро-Угорщини, жили під польською окупацією, пізнали буремні події Другої світової війни, потрапили в полон до совєтів і дожили до відновлення Незалежности України. Власне, такою і є історія життя Василя Кука. І тому дивно, що ця людина не була описана навіть в науковій літературі. Порівняно з такими командирами УПА, як Роман Шухевич, Дмитро Клячківський чи Василь Івахів, Василь Кук був білою плямою. Тому мені хотілося докласти цей пазл нашої історії.

Моя дисертація, яку я захистила 2019-го, стосувалася лише періоду до 1954 року, до моменту, коли Кука схопили. Але коли почала досліджувати його біографію глибше, то зрозуміла, що хочу розповісти про цю особистість у науково-популярному стилі. Щоб це була книга доступною мовою для всіх, хто цікавиться українською історією ХХ століття. І щоб це була не суто біографістика, а зріз того покоління: історія перших і других визвольних змагань, дві світові війни – масштабний огляд життя країни упродовж століття.

– Як вдалося написати не підручник і не ще більшу наукову працю?

– Я старалася брати приклад з американських істориків. До прикладу, Тімоті Снайдера чи Венді Лавер. Хотіла зробили щось схоже: показати, що історія, як наука, може бути популярною. Я належу до нового покоління українських істориків. Тих, які відходять від совєцького наукового стилю, коли обов’язково треба було писати складною академічною мовою. Тому і не вийшов підручник.

– У книзі є багато художніх вставок. Звідки для них черпали інформацію?

– Ці вставки ґрунтуються на документах. У справах дуже часто є розповіді від першої особи, у яких розказано, наприклад, про дитинство. Якщо читач міг подумати, що це вигадка, то це не так – усе з документальних джерел. Наприкінці книги в цьому можна пересвідчитися. Це розбавило розповіді рідних, а також людей, які безпосередньо знали Кука, які були з ним у підпіллі або ж знали його побіжно. Наприклад, 2015 року я познайомилася із Любомиром Полюгою, помічником Романа Шухевича, і він багато мені розповів про Василя Кука.

– Які переломні точки в біографії Василя Кука Ви б виокремили? Що його формувало та визначало долю?

– Перший такий момент – це страта двох його братів. Справи Ілярія й Ілька Куків я знайшла у Львівському історичному архіві. Вони написані польською мовою від руки. Тоді в’язнів страчували, вішаючи на подвір’ї тюрми на Лонцького. Але для Ілярія зробили виняток – його страчували в камері. У стелю встромили гака, який під час виконання вироку не витримав, і Кук упав. За правилами тогочасної Польщі, після такого його б мали залишити живим, бо двічі не страчували. Але для Іларія вдруге зробили виняток. Саме вбивство братів стало точкою неповернення для Василя. Він зрозумів, що поляки не дадуть українцям життя.

Другий момент – коли не вдалося проголосити Акту відновлення Української Держави в Києві. 30 червня 1941 року це завдання провалили30 червня 1941 року у Львові з ініціативи Організації українських націоналістів проголосили Акт відновлення Української Держави. У Києві, через опір німців, цього зробити не вдалося. – В. М.. Після цього Кука послали на Східну Україну. Вважаю, що йому не так довірили організувати підпілля і очолити його на сході України, як покарали цим. Мовляв, ти не зміг впоратися у Києві, то їдь на схід і піднімай це все. 

У книзі є такий розділ “Покарання сходом”. Але це покарання обернулося йому на благо, бо знайшов там багато побратимів. Частина з них після того, як совєти вдруге окупували Україну, 1943-го, відступила разом із Куком на Волинь. 

Ну, і на сході Кук знайшов своє кохання. Це була молода студентка Уляна Крюченко. Походила з розкуркуленої родини, вчилася в технічному інституті. Вони побралися у Дніпрі.

– Наскільки в роботі над книгою Вам помічними були інтерв’ю, які давав Кук вже в часи Незалежности?

– Вони були помічними тоді, коли я описувала 2000-ні, зокрема Помаранчеву революцію. Дуже допоміг його син Юрій, бо надав особисті батькові записи, фото, роздуми. Користала також зі щоденників Кука, які є у тюрмі на Лонцького. Він писав їх від 1960-х до 1990-х років. Записував на совєцькому відривному календарі. Щоправда, це не звичні щоденники, бо там шифрування ОУН. Але дещо мені вдалося розшифрувати.

У 1990-х він намагався активно говорити про ОУН, їздив областями України й розповідав про боротьбу. Популяризував історію – як би зараз сказали – у той час, коли це ще не було мейнстримом.

– За Вашими спостереженнями, яким був Кук: задоволеним від відновлення Незалежности чи, радше, розчарованим тим, як повільно й хаотично вже самостійна Україна розвивалася?

– Не був ані захопленим, ані розчарованим, бо тверезо сприймав реальність. Єдине, що його захопило – це Майдан 2004 року. Тоді в інтерв’ю “5 каналу” він сказав відому фразу, що Україна вже ніколи не повернеться до СРСР. Бо такі побоювання тоді були.

– Чому так довго історики не бралися досліджувати особи Василя Кука?

– Перші розвідки про повстанців, наприклад, про Романа Шухевича, почалися з діаспори, адже тільки там можна було про це писати. А Василя Кука діаспоряни підозрювали у зрадництві. Через цю непевність про нього якщо і писали, то хіба що побіжно. Так само і після відновлення Незалежности, чи й після смерти Кука, його не дуже чіпали.

В архівах СБУ є справа Василя Кука, з якої знаємо його псевдо “Барсук”. Радянські спецслужби назвали його так, бо довго не могли впіймати. Навіть не знали: був він високий чи низький, брюнет чи білявий, якого кольору мав очі тощо. Зокрема через це він і так довго уникав полону. Кук, до речі, критикував Шухевича за нехтування правил конспірації. Той, як відомо, при спробі взяти його в полон, живим не дався. І от якраз той образ повстанця, який не може дістатися ворогові живим, і прикладали до Кука. У діаспорі побутувала думка, що він мусив застрелити себе, свою дружину, але не датися в полон. Через те, що Кук цього не зробив, його і засуджували. І ніхто потім не розумів, як він прожив решту 50 років.

У 1976 році його хотіли розстріляти. Про це казав ще Щербицький, мовляв, Кук не виконує тих завдань, які йому ставив НКВС. Тому постійно ходив по лезу ножа. Мав правило – на допитах говорити лише про мертвих і ніколи не згадувати живих. Щоб не наражати на небезпеку родичів своїх побратимів, називав тільки псевда. Половину Західної України вивезли на Сибір, бо люди на допитах згадували їхні прізвища.

– Наскільки те, що його вважали зрадником, мало під собою підстави? 

– Я не мала на меті виправдовувати Кука й казати – дивіться, це наш герой! Це совєцька школа – ставити пам’ятник і молитися до нього або ж паплюжити й називати зрадником. Мета моєї книжки – показати правду. Вийшло чи ні – може розсудити читач.

Його вважали зрадником, бо від його імені по радіо була прочитана промова про те, що нібито тут вже є Україна й досить боротися із совєцькою владою. Це звернення було розраховане на українців за кордономУ 1960 році Василь Кук нібито написав так званий “Відкритий Лист В. Кука до Ярослава Стецька, Миколи Лебедя, Степана Ленкавського, Дарії Ребет, Івана Гриньоха та до всіх українців, що живуть за кордоном!”. У листі він визнавав радянську владу в Україні, зрікався засад та методів боротьби ОУН і УПА й засуджував їх, а також закликав екзильні українські організації, які вели національно-визвольну боротьбу, до її припинення та визнання СРСР. – В. М.. Але, по-перше, у тексті було написано не "нашого народу", а "вашого". Напевно той чекіст, який писав документ, або погано знав українську, або просто не звернув на те уваги. А по-друге, тією заявою Кук міг сподіватися, що збереже життя багатьом українцям. 

Після того, як Кука 1954 року взяли в полон, збройне підпілля УПА продовжило існувати. Совєти думали, що якщо взяли їхнього командира, то всі швидко розбіжаться і не буде ніякої повстанської армії. Але люди навіть після того, як рух обезголовили, боролися ще впродовж шести років. Підпілля підтримувала діаспора, і людськими ресурсами також, засилаючи в Україну агентів, які передавали літературу та кошти. Було таке поняття “Україна воююча”. І те повідомлення Кука по радіо дало підстави припинити перекидати в Україну молодих хлопців і дівчат.

– У Вашій книжці є цілком кінематографічна історія про сина Василя Кука, Юрія, – як його забрали в дитячий будинок і виховували зразковим совєцьким громадянином. Які в батька з сином були взаємини?

– Так, сина забрали в п’ятирічному віці й відправили до дитячого будинку в Донецьку, у якому розповідали, що його батько – герой СРСР. Коли повернули в 13 років, то, зрозуміло, спочатку стосунки були дуже складними. У дитбудинку син Кука перебував під прізвищем Чоботар. Йому вигадали історію героїчного батька, який загинув під час війни на полях Греції за “правое дело”.

І раптом його привели до батька, який не герой, а той страшний бандеровец, який воював проти СРСР. Як сам Юрій Кук розповідав: “Я виявився Павліком Морозовим”. Із часом стосунки налагодилися. Василь водив сина в театри і привчав читати книжки.

У Юрія залишилися дуже теплі спогади про батька. Розповідав мені про його смерть: як йому стало зле, то попросив склянку води, і коли син пішов на кухню, тато відійшов. 

У радянські роки жили в тісній квартирі, нашпигованій прослушкою. Коли пан Василь хотів нормально поговорити, то мусив виходити з дому. Таке життя було, фактично, тюрмою. Йому не давали займатися наукою. Він закінчив історичний факультет Київського державного університету Шевченка, але працювати науковцем не міг.

Коли була в Києві перша презентація книги, то був і Юрій Кук, я його запросила. Потім казав мені, що прочитав книжку за одну ніч і мав відчуття, що поговорив зі своїм татом. Мені було дуже важливо це почути.

– Чи можете виокремити риси Василя Кука, завдяки яким він був би ефективним в сучасній українській армії?

– Кук був дуже вправний конспіролог і розвідник. На його працях можна вчитися і сьогодні. У своїх працях він навчає, як боротися на окупованій території. Є відома праця “Тотальний опір” майора швейцарської армії Фон Баха, у якій йдеться про те, як цивільне населення може боротися з окупантами. Але така праця є і в нас, її написав ще в 1940-х Василь Кук. Він керувався власною філософією – завжди пам’ятати хто він і звідки. Мені здається, пам’ять про це допомогла йому не зламатися упродовж життя.