"Пограниччя – спільна батьківщина",– отець Стефан Батрух

<p>Отець Стефан Батрух</p>

– Отче, що є вашою батьківщиною? З малої і великої літери.

– Розуміння батьківщини не є для мене однозначним. В емоційному плані - це Білий Біру місті знаходиться одна із чотирьох шкіл у Польщі з викладанням українською мовою, де я провів дитинство. Краса тамтешньої природи міцно на мене вплинула. Уся наша сім’ярідним братом о. Стефана є кінобізнесмен та меценат Богдан Батру почуває емоційний зв'язок з Білим Бором. Там є могила нашої баби.

Відкривати іншу свою батьківщину на Закерзонні, звідки мої предки, я почав уже в свідомому віці. По-перше, це село батька Тисовець (повіт Лісько), – де він народився і звідки був вивезений. А потім вже село діда – Кінське біля Улюча. Історично, батьківщина – це Сяноцька земля.

– З чого почалося те, що ви вийшли за поріг церкви і почали суспільну діяльність?

–  Моє покликання формувалося довго. Коли я відчув, що не поміщаюся в стінах монастиря, вибрав священниче покликання. Коли хотів поширити власні знання, зайнявся науковим дослідженням і став доктором теології. З часом відчув, що не можу бути лише у душпастирстві, залишивши збоку суспільні справи. Хоча ще під час навчання в ліцеї у Колобжеґу я ангажувався у діяльність відділу Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ). Приміром, ми кожного літа виїздили до Свидника у Словаччині, де знайомилися із життям українсько-русинської громади на рідних землях. Були різні акції, пов’язані з активізацією молоді. Комуністи хотіли мені робити різні неприємності, але зі мною була якась щаслива доля. Уже пізніше я подав запит у архіви, чи був у списку спецслужб, але нічого там не відшукали.

– Коли ви почали служити в Любліні?

– Спершу я приїхав сюди на навчання до семінарії. У той час українське греко-католицьке середовище було мінімальне. Існував не надто активний гурток УСКТ. У ньому був професор Михайло Лесівукраїніст, автор досліджень про українські говірки у Польщі, була домівка, але інших акцій не проводили. І от я разом з іншими активними долучився до розвитку культури. Збирали греко-католиків на різдвяну кутю, почалися зародки видавництва "Свічадо" з Богданом Трояновським. Потім – молодіжні зустрічі на Лемківщині у Новиці, що відбуваються до сьогодні.

– Однією з проблем греко-католиків у Любліні була відсутність храму. Ви запропонували перенести дерев’яну церкву з Тарношина і розмістити її у місцевому скансені. Як народилася така ідея?

– На початку ми шукали, де могли би вести релігійно-душпастирське життя в самому Любліні. Нам лиш дозволили використовувати в певні години костел святого Йосафата по вулиці Зеленій. Але там були труднощі. На наші служби приходили старші поляки, які не були відкритими до східної традиції. А на побудову нового храму нас було надто замало.

І от за нової влади, у 1993-1994 роках, з’явилося опитування про потреби національних і релігійних меншин. У Любліні його організував представник воєводи, якого я знав особисто. Водночас наш нинішній диякон Петро Сивіцький повідомив, що є пропозиція від Музею люблінського села перенести на їхню територію якусь церкву. Так усе і почалося. Разом із представниками влади ми поїхали оглянути покинуті церкви, бо частина старих храмів діють як римо-католицькі костели. Були в Белжці, в Мицові, де дуже великі втрати фресок. Ми усвідомлювали, що потрібні великі кошти, щоби зберегти церкву правильним чином.

– Які ідеї промоції культури пограниччя ви втілювали відразу після перенесення Тарношинської церкви до Любліна?

– Той досвід допоміг мені під час порятунку церкви у Корчминінайстаріша, XVII ст., дерев’яна церква в Люблінському воєводстві. Якраз на той момент обговорювали, що робити із корчминським храмом. Відбулася зустріч за участі органів реставрації Люблінського воєводства, у якій я теж брав участь.

– Здається, тоді десь корпус храму завалився?

– Ні, тоді нею займалося Товариство порятунку церков з Варшави. З різних причин воно припинило діяльність. Тому церква була спершу розібрана, але всі реставраційні роботи недороблені. І на тій зустрічі я сказав, що готовий взятися за реставрацію цієї церкви. Почав частіше їздити до Корчмина. Паралельно у Любліні розвивалася ідея Польсько-українського колегіуму університетів. До міста приїхала велика кількість аспірантів, які мали бажання написати докторську дисертацію.

<p>Церква у Корчмині</p>

– Саме тому ви тоді заснували Фундацію духовної культури пограниччя.

– Мене у цьому переконав мій друг з Холма Маріуш Кавецький. Фундація надала можливості писати проекти, отримувати фінансову підтримку. Бо не всі організації хотіли передавати кошти на церковні структури. А Фундація була позаурядовою організацією.

– Хто надав гроші на реставрацію корчминської церкви, створення копії корчминської Богородиці та реставрацію оригіналу?

– Основну частину коштів виділило Міністерство культури Польщі. І на реставрацію церкви з Тарношина, привезеної до Любліна, і на реставрацію церкви в Корчмині. Також ми отримали кошти із закордонних фондів - з Німеччини, Америки. Іконостас, який походить із церкви в Тенетиськах (Тенятиськах), допомогла відреставрувати сім’я Лесівих. Корчминську Богородицю врятувала Марія Стирна-Навроцька, реставраторка з Кракова, у співпраці з Фондом святого Володимира. Вона віднайшла цю ікону, дуже понищену, всередині 1990-х років і упродовж п’яти років її реставрувала. Коли пішов поголос про відновлення ікони, Музей римо-католицької дієцезії у Замості намагався забрати її на "канонічну територію" ікони.

Тоді я виступив від імені церковної громади, яка перебрала на себе храм у Корчмині, звідки була ця ікона, і перенесла до Любліна церкву з Тарношина, що неподалік Корчмина. І що тарношинська церква буде найбільш природнім місцем для ікони. Так вдалося перевезти її до Любліна.

– Коли ви почали їздити на пограниччя, чи йшли вам назустріч? І як це виглядає зараз?

– Я не мав перешкод у спілкуванні з людьми, з місцевою владою. Але з часом дізнавався, що моя зі студентами присутність викликала неспокій. Ті побоювання були пов’язані із комуністичною пропагандою, яка створила дуже негативний образ українців. Мовляв, якщо вони тут з’являться, то хотітимуть відібрати цю територію, будуть агресивні до місцевих, будуть їм докоряти, що вони живуть не в своїх будинках. Українська символіка також викликала перестороги. Місцеві люди були позитивно налаштовані, але від окремих впливових людей з’являвся тиск, який породжував страх. Цей страх не був таким, що вони повністю від нас відвернулися, але просто не мали сміливості бути гостинними. У тому ж Корчмині був солтис, який нас підтримував, але ніколи не брав участі в наших Днях співробітництва. Боялися, бо тоді автоматично ставали би "поганими українцями". Староста Томашівського повіту ніколи не забороняв Дні співробітництва. Але він їздив до тодішнього Люблінського воєводи Анджея Куровського і просив не підтримувати цього заходу.

– Багато хто нарікає, що розуміння спільності пограниччя для поляків, українців та євреїв падає. Але є і протилежні приклади.

– Це все ініціативи окремих людей. Бо немає програми на регіональному рівні. Не кажучи вже про Варшаву чи Київ. Не існує сильного бажання лікувати рани, спричинені як польсько-українським конфліктом, так і поділом території комуністами. Це проблема як з польського боку, так і з українського.

– А є регіони подвійно депортовані, як Надбужанщина, нині частина Сокальського району. Спершу звідти в 1944-1946 та 1947 роках депортували українців, а потім в 1951-му при передачі території УРСР депортували поляків. Причому українцям, депортованим звідти в УРСР, не дозволяли потім вертатися.

– Думаю, що активність та організованість товариств примусово переселених українців є недостатньою. Чи йдеться про депортованих в бік радянської України, чи в рамках акції "Вісла" на понімецькі землі у Польщі. Вони поділені. На жаль, є мислення в категоріях "моє село", "мій дім", а не в ширшому контексті.

– Я пам’ятаю, коли на зустрічі, яка мала би стати екуменічною, православний єпископ Холмський і Люблінський Авель (Поплавський) сказав у вічі греко-католицьким семінаристам на «привітання»: «Ні пес, ні видра» [польський аналог прислів’я «Ні риба, ні м’ясо» - Р.К.]. Чому представники однієї конфесії можуть вважати себе кращими, а когось гіршими?

– Даний приклад треба розглядати у контексті позиції Польської автокефальної православної церкви. Юридично і канонічно вона є автокефальною, але в духовному сенсі – дуже проросійська. У своєму ставленні до українства та греко-католицизму вона є зневажливою, принижує.

– Попри це ви не боїтеся служити ані в Холмі у соборі. Ані на Південному Підляшші, де поминаєте пратулинських мучеників, це 13 мешканців-уініатів села Пратулин, розстріляних у 1874 році російськими солдатами за відмову передати церкву православному священику.

– Бо я не роблю цього проти когось чи зі злості. Я вважаю, що на цих теренах жили різні конфесії, панували різні ідентичності. Ця територія для них усіх була батьківщиною, і всі вони мають однакове право на неї.

– Ви співробітничали не один раз із режисером-документалістом Ґжеґожем Лінковським. Він зняв свої три "українські" фільми: "Парох Майданека" – про отця Омеляна Ковча, "Невигідний" – про відмову Яд Вашем надати митрополиту Шептицькому статус "Праведника світу", "Вибачити усе зло" – про спроби польсько-українського поєднання. Хто перший вийшов на контакт?

– Це вийшло у розмовах. Я пропонував зайнятися цими темами. Спершу не було точного бачення, як це зробити. Щоби вийшло цікаво, автентично. Але з часом почали народжуватися ідеї.

– Перший фільм спричинився до рішення встановити пам’ятник отцеаві Ковчу у Любліні. Чому ви хотіли, щоб він там був?

– Отця Ковча самі співв’язні назвали "парохом Майданека". Не я чи хтось інший вимислив цей титул. Він свідчить про авторитет, про активну та відверту позицію, співучасть у такому дуже екстремальному місці, яким був концтабір смерті Майданек. Це була непересічна особистість. Будучи в ув’язненні і маючи можливість звільнитися, Ковч від неї відмовився. Він володів кількома мовами: українською, польською, німецькою, італійською, бо вчився в Римі. У Майданеку це йому стало у нагоді.

– Омеляна Ковча можна назвати "людиною пограниччя"?

– Думаю, що так. Він народився у Космачі, що було також пограниччям. Душпастирський досвід здобував у Боснії, це теж було пограниччям. Перемишляни в Галичині це теж пограниччя – українсько-польсько-єврейське. Там проживали три етно-національні групи. Ковч усвідомлював, що ця земля є рідною для різних національностей. Проте так само був переконаний, що українці мають право на самостійність на цих землях. Що їхні права на розвиток своєї ідентичності, культури, мови, будування власної державності є природніми правами.

– По його дітях так само було помітне це розмаїття. Один з його синів – Сергій – став священиком на Пряшівщині.

– Так, і його дуже любили й поважали у Словаччині. Він зміг себе віднайти.

– У фільмі про Ковча є спільне богослуження римо- і греко-католицького священиків та рабина. Для вас це був новий експеримент?

– Я в тому не бачу нічого надзвичайного.

– Люблін часів мого навчання у аспірантурі у 2001-2005 роках радше ліберальне місто. Місто архієпископа Юзефа Жицінського, якого називали учнем Івана Павла ІІ. Які є тенденції зараз, чи важко бути у Любліні "іншим"?

– Для мене Люблін завжди був різноманітний. З одного боку, є чимало ініціатив, діє багато неурядових організацій, можна зустріти окремих дуже відритих і толерантних людей. З іншого, Люблін довгий час був осідком радикальних структур.

– Зараз навіть хочуть поставити пам’ятник ультранаціоналісту Роману Дмовському.

– Так, є такий план. Але варто усвідомлювати наступне. Деякі висловлювання – неправильні, образливі, шовіністичні – це у першу чергу віддзеркалення мислення тієї конкретної особи, а не цілого середовища. Тому коли зустрічаю, що хтось займає негативні позиції, то розцінюю, що це його особистий погляд. І не співпрацюю з такою людиною. Але є багато інших, які мають поміркованіші погляди. І з ними вже можна щось спільне робити.

– Чи є у вас рецепти для українців з України, передусім з пограничних областей, як говорити із поляками, щоби покращувати пам'ять про спільну культуру?

– Перш за все, говорити про пограниччя як спільну батьківщину. Що це було важливе місце як для українців, так і для поляків. І з одного, і з іншого боку кордону.

– Зараз українці ображаються через поруйновані пам’ятники у Польщі – Монастир, Грушовичі і так далі.

– Це правда. Але не всі хочуть бачити, що це зробили польські тітушки. Чомусь у цьому вбачається робота польських патріотів. І чомусь хочеться мати ті порозбивані пам’ятники, щоб оплакувати наш біль, наше приниження. У чому я особисто переконався?

Свого часу був знищений пам’ятник упівцям у селі Білосток, що біля Лісок на Томашівщині. А у самих Лісках було вбито понад сто мирних мешканців. І там є просто скромна таблиця, на якій польською розповідається про селян, які загинули у трагічних обставинах. І скільки я туди не їжджу, я не бачив, щоб хтось збезчестив цю могилу.

Натомість у Білостоку було відпустове місце, де від рук енкаведистів загинули українські повстанці. На початку 1990-х там поставили пам’ятник-інсталяцію, допомагали мешканці Варяжа на Сокальщині. Потім з’явився камінь з іменами та прізвищами тих, хто там загинув. І декілька літ тому польські тітушки це все понищили. Середовища ветеранів українського визвольного руху вирішили це просто так залишити і не чіпати. Натомість є така ініціатива з Івано-Франківська: уже три роки вони їздять відновлювати старі цвинтарі, допомагати при церкві. Відновили і цю понівечену могилу упівців. Ніхто їм у цьому не перешкоджав. Ніхто не прийшов знову розбити.

Мені здається, що емоції затемнюють реальний образ. Щоби говорити з поляками, треба позбавитися емоцій і заздалегідь прийнятих класифікацій. Треба дивитися ширше, вміти розпізнавати де провокації, дії тітушок чи замовлення, а де дійсно бажання польських патріотів попсувати українські символи.