"Під час війни ми закриваємо максимум інформації задля безпеки фондів", — Катерина Чуєва

— Пані Катерино, багато українських музеїв зараз не працюють, музейні фонди у сховищах і готові до евакуації. Розкажіть, наскільки це складні процеси: планування логістики при евакуації музею, умови зберігання на новому місці.

— Це, мабуть, один із найскладніших процесів у музейній справі на сьогодні. Україна дуже багата на культурну спадщину: ми маємо близько 12 мільйонів одиниць музейних фондів. І це тільки рухомі об’єкти. Самотужки з цим впоратися не можуть ні сама інституція, ні органи місцевої чи державної влади. Такі процеси потребують швидкої координації дій і дуже відповідального ставлення. Крім того, такі масштабні переміщення складно реалізувати із дотриманням відповідних умов, потрібних для збереженості колекції надалі. 

Переміщення інституцій у нас почалося вже з 2014 року. На вільну територію переїхали, наприклад, Донецький обласний краєзнавчий музей і Донецький обласний художній музеї. На жаль, їх перемістили лише інституційно, забрати свої колекції вони не змогли. На вільній території перебувала лише частина їхніх матеріалів.

Цей досвід, безумовно, аналізували. Але масштаб бойових дій, з яким Україна зіткнулася після 24 лютого, був настільки великим, що усі досвіди і плани, які були до того, треба було коригувати. Через російські ракети, вся країна перетворилася на одну велику небезпечну територію. Крім того, протягом останніх 30 років культурна сфера залишалася однією з найостанніших серед пріоритетів державної політики. Це позначилося на ресурсі, який мають наші культурні інституції, і способи, у які можуть діяти люди, відповідальні за музейні колекції. На щастя, музеї отримали значну міжнародну підтримку.

— Якою є ця міжнародна підтримка?

— Дуже значною. Завдяки їй українські музеї можуть готувати колекції до переміщення, убезпечувати їх, думати, як пережити зиму. Така допомога надходила від багатьох країн: переважно європейських, із США й Канади.

З музейниками, які виїхали з окупованої території, працюють декілька ініціатив:  наприклад, Музейний кризовий центр і Штаб порятунку спадщини. Вони надають фінансову допомогу, насамперед, з країн ЄС. Це пакувальні матеріали, генератори для архівів і бібліотек, приладдя для сканування й оцифровування колекцій. Наші колеги з Польщі облаштували хаб, який усе приймав, сортував і вже потім окремими вантажами направляв в Україну. Бо якби кожна інституція самотужки займалася логістикою, перетином кордону і доставкою, то було би значно довше і складніше.

Важливим, наприклад, є спеціальний пакувальний матеріал, адже ми не можемо замотати картину в звичайну плівку. Не можемо транспортувати в звичайному ящику, для цього треба спеціальний бокс, виготовлений за відповідними стандартами, і так далі. На щастя, була можливість доставляти ці речі в усі регіони, наприклад, під час найскладніших тижнів у Чернігові. Допомога й надалі продовжує надходити. Як музейниця, я безмежно вдячна всім, хто це уможливив.

— Чи були спроби підрахувати збитки, яких завдала Росія вже з 24 лютого?

— Це великий блок складних питань. Адже Незалежна Україна ніколи не стикалася з таким масштабом руйнувань об’єктів культурної спадщини. Цю роботу ми ділимо на два напрямки. Перший — фіксація руйнувань і пошкоджень, щоб потім виробити програми реставрації та консервації нерухомих об’єктів. Другий — фіксація військових злочинів. Зараз ми завершуємо нарешті вироблення алгоритмів для такої роботи.

Міністерство веде список пошкоджень і руйнувань різних типів об’єктів культурної спадщини. Уся інформація у ньому — перевірена. Далі з ним починають працювати фахівці: архітектори й правоохоронці виїжджають на місця, складають відповідну документацію, затверджену за певними стандартами.

Інколи є проблема в тому, що українці хочуть все якнайшвидше поприбирати і причепурити. Через це є загрози, що деякі пошкодження не встигнемо зафіксувати. Тому намагаємося прискорювати ті процедури.

— Що з реєстром національних пам’яток?

— Ми маємо два великі списки. Перший — це перелік пам’яток, які були взяті на облік, як пам’ятки ще в радянський час. Другий — державний реєстр нерухомої спадщини — вже з часів відновленої Незалежності. Це якщо говорити тільки про нерухому спадщину. Зараз триває процес перевірки радянських списків і перенесення їх у нові. Всі об’єкти в задекларованому обліку. Це була дуже велика робота, зокрема, через те, що в усіх обласних музеях не всі ці обліки вели у цифровій формі. Частина з них була просто на папері. Зараз ці списки треба верифікувати. Це кропітка робота, яка займе ще багато часу.

Ми працюємо, щоби реєстр національних пам’яток був в електронній формі, залінкований з іншими різними реєстрами, які стосуються питань землі, будівництва тощо. Це вперше у моїй професійній кар’єрі відбувається такий складний і масштабний процес. Сподіваюся, що все вдасться.

— Тобто факти вивезення музейного майна росіянами з окупованих регіонів можна буде відстежувати через звіряння з цим реєстром?

— Це вже друга частина реєстру, яка стосується рухомої спадщини. Це те, що зберігається у державних, міських, комунальних музеях чи музеях університетів та інших організацій. З цією спадщиною треба працювати окремо. В Україні й досі чинна вимога вести інвентарний облік предметів у рукописній формі. В електронній формі їх, здебільшого, немає. Тому все, що є у музеях, відповідальних за державну частину фонду, — а таких близько 2000, — буде оцифровано. Цифровий реєстр, справді, дасть змогу одразу бачити, якщо щось знищать чи викрадуть.

— Виходить, що ми досі часто не знаємо, які скарби є у наших музеях.

— Так, це правда. Під час війни про це складно говорити, бо ми, навпаки, закриваємо максимум інформації задля безпеки фондів. Але загалом українська Конституція гарантує право доступу до культурної спадщини. Музейні колекції є унікальним ресурсом, який може розвивати суспільство, навчати його критично мислити. Для цього і важливий доступ до культурної спадщини. У мирний час, я сподіваюся, міністерство культури на цьому і сконцентрується. Цифровізація є одним із інструментів такого доступу до колекцій.