Олена Зарецька: "Знання про Аллу Горську я збирала по крихтах"

Бути місточком

Для мене визначальним моментом стало знищення мозаїк Алли Горської у Маріуполі. Раніше здавалося, що історія Горської, як і вся історія шістдесятників, десь є та буде завжди. Аж раптом вона в нас на очах почала руйнуватися.

Ми всі проживаємо війну, бачимо знищення родин, будинків. У цих обставинах я почала бачити шістдесятників як рольові моделі. І Аллу Горську стала радше сприймати не як особистість в історії, а як свою родичку. Я вже не стою осторонь, я більше залучена.

Так, я маю свою життєву лінію, проте я завжди готова розповідати про родину. З іншого боку, чудово можу уявити інший сценарій, який обирає дуже багато нащадків: вони залишають речниками науковців чи мистецтвознавців, даючи їм право транслювати всі ці історії. І це теж абсолютно нормально.

Виставка "Боривітер", яка відбулася навесні 2024 року в Українському домі, показала, що людям легше зрозуміти та прийняти ту історію, яку розказують родичі. Вона стає неначе ближчою. І так я по-новому усвідомила цю роль — роль місточка, зв’язку поколінь.

Я готова бути місточком — це моя місія. Хочу, щоб якомога більше людей дізналися про цю частину історії мистецтв та історії України.

Раніше цим опікувався батько: поки був живий, збирав матеріали. Це до нього зверталися по інтерв'ю, це його запрошували на якісь відкриття чи спільні події. Відколи батька не стало, це роблю я. Може, не з першого дня воно було моїм свідомим вибором, але не можна було не погодитися, коли зверталися.

Спадщина

Дуже банальне порівняння, але родинна історія — це моя спадщина, як і квартира, картини, інші речі, наклад батькових книжок. Цю спадщину я поступово вчилася цінувати. Наприклад, коли помер батько, я помістиланаписала допис у фейсбуці, що одним із найкращих способів вшанувати його пам’ять — це взяти в мене його книжку "Художник Віктор Зарецький. Пошуки коріння", безкоштовно. Тоді відгукнулося дуже багато людей, я декілька тижнів ходила на "Нову пошту" надсилати книжки. Минуло трохи часу, і я переосмислила цю спадщину та наразі вже продаю батькові книжки: наприклад, під час виставки "Боривітер" в Українському домі продано майже весь наклад. Раніше в моєму коридорі лежали стоси цих книжок, а тепер не лежать.

Цей спадок — спадок шістдесятників — я сама для себе відкриваю. Тому мені легше чесно розповідати їхню історію. Раніше я вважала, що все насліддя радянської доби має піти під декомунізацію, а спадок шістдесятників має залишилася на сторінках підручників. 

Після повномасштабного вторгнення ставлення широкого загалу до покоління шістдесятників змінилося. І змінилося те, як я розповідаю цю історію.

Творення культури — це як творення країни

Їх вирізняє шалена та щира залюбленість у свою культуру та естетику. Вони починали з відкриття культури, а насправді відкрили для себе державність і національну ідею.

Шістдесятники — яскравий приклад того, що культура не може бути поза політикою. Вона може декларувати себе позаполітичною, але вона настільки яскрава частина життя, настільки впливає на людей, що творення культури — це як творення країни.

Наприклад, мозаїки, які створювали шістдесятники в Донецьку, Маріуполі, Краснодоні. Я їх ніколи не бачила, проте мені періодично пишуть люди, які росли серед цих мозаїк, які щодня проходили повз них. Вони діляться своїми теплими враженнями та спогадами: ті мозаїки ніби з’єднують їх із дитинством, з відчуттям батьківщини, з власною українською ідентичністю.

Я теж переживаю щось подібне, згадуючи, що з дитинства ходила в музеї і дивилась на квіти Ганни Собачко-Шостак і Марії Примаченко, а тепер саме ці квіти та візерунки я малюю під час телефонної розмови. Я навіть, може, і не хочу, але воно вилазить.

Саме цей візуальний код стратегічно заклали шістдесятники, аби ми його використовували та мали на що спертися, аби українське не залишилося тільки історією в історії.

Рольові моделі

Сьогодні шістдесятники для багатьох можуть бути джерелом поведінки й незламности, з якого можна черпати сили в непрості воєнні часи. Однак я знаю цю історію і з другого боку: Алла Горська була відважною, та її вбили, й у родині заклалася модель поведінки "не роби так — тоді виживеш". Саме цього прагнуть гнобителі, своїми злочинами закладаючи антирольову модель. Якби я не була частиною цією родини, то по-іншому сприймала би шістдесятників і наслідки їхніх дій. Наразі ж мені самій треба ніби пройти через власну внутрішню боротьбу.

Шістдесятники були свідомими своїх позицій, були готові відстоювати свій вибір. Та в кожному житті, у кожній родині були свої нюанси. Згадаймо відомий Лист 139, який підписували проти репресій культурних діячів. Після оприлюднення прийшла вказівка в заклади, де працювали митці-підписанти, з вимогою відкликати підписи, інакше, мовляв, будуть погані наслідки. У моїй родині Горська залишила підпис, а Зарецький забрав. Чому? Це був крок логічного підлаштування під ситуацію, бо в родині мав залишатися хтось, хто працюватиме й матиме офіційний статус.

Саме тому мене вражає історія Надійки Світличної, подруги Алли Горської. Їй запропонували відмовитися від показань, від своїх ідей — і уникнути ув’язнення. Вона не відмовилася і залишила дворічного сина — він ріс без неї всі роки її ув’язнення. Мені як матері, наприклад, дуже складно це спроєктувати на себе. Цю рольову модель може наслідувати хтось незаляканий, хтось із дуже сильним внутрішнім стрижнем.

Немає якихось спеціальних людей, які за тебе будуть щось виборювати й боротися. Намагаюся про це розповідати під час лекцій і звертати на це увагу молоді. Розумію, що купа людей так мислить зі школи, зі студентських років, але для мене це відкриття сталося досить нещодавно.

Сьогодні я розумію, що не всі можуть боротися. Та можна бути в цьому колі, бути частиною цієї спільноти, бути частиною цього гурту. Я тепер по-іншому дивлюся на пасіонарних особистостей, наперед уявляючи, хто з них стане рольовими моделями для наших дітей.

Родина травмувалася пережитою трагедією

Момент втрати Алли Горської я усвідомлюю тільки постфактум — і більше, наприклад, співчуваю батькові, як синові, який втратив матір.

З одного боку, маю відчуття провини, що мало робила для своїх родичів. З іншого, це, може, комплекс неповноцінности. З таким спадком складно. Наприклад, коли я два роки тому почала працювати з психотерапевткою і через 3–4 місяці роботи з нею згадала, хто мої рідні, фахівчиня пояснила, що робота з дітьми та онуками видатних людей — це окрема складна справа.

<p>Алла Горська "Автопортрет з сином", 1960 рік</p>

У моїй історії родина травмувалася пережитою трагедією, особливо мій батько, якому на момент вбивства Алли Горської було 16 років. Сьогодні я знаю його як дуже складну людину. Чимало його вчинків як батька та чоловіка не можу прийняти.

Та що більше я вникаю в історію самої Горської та її оточення, то краще розумію її як людину, як жінку, як матір. І більше намагаюся зрозуміти свого батька. Скажімо, він для мене завжди був досить емоційно холодним і не дуже показував свято життя. Раніше я списувала це на особливості його характеру. Сьогодні ж бачу, що йому просто боляче було з нами про це говорити. Писати книжки про батьків було легше, ніж рідним людям розказати про свої дитячі почуття.

Пам’ятаю, як на нього дивилися шістдесятники: з батьківським жалем, ставились, як до маленького хлопчика. Не знаю, як він — тоді вже дорослий дядько — це сприймав. Мої спогади про шістдесятників — це спогади про друзів моїх бабусі та дідуся, тобто всі вони для мене теж бабусі-дідусі, які опікувались мною як онучкою. Сьогодні я вже розумію, що зі мною маленькою не говорили про всі ті історії.

Дідусь — Віктор Зарецький — теж пережив величезне потрясіння. За один рік він втратив і дружину, і батька, і матір (ще до вбивства Алли Горської вона померла від онкології). Страшний рік.

Про дідуся маю дуже багато рефлексій. Часто думаю, що його психіку врятувало те, що він був дуже реалізований у творчості. І це відомий науково доведений спосіб впоратись із внутрішнім болем. Дідусь використав його сповна.

У руках він мав надпотужний інструмент власної творчости, де почувався дуже вільно. Він написав ті відомі портрети Горської — вони моторошні, страшні. Видно, що він творчістю постійно проживав її втрату.

Про погляди дідуся я знаю доволі добре завдяки батькові, який досить багато за ним записував. Також дідуся фільмували для документального кіно у 1980-х роках. Проте про свої переживання він там не говорить. Це такі інтимні теми, що їх радше наше покоління наважується озвучувати вголос.

Реконструювати пам’ять

Ніхто з рідних ніколи не розказував мені родинної історії. Не було таких розмов, де б ми сіли зручно і мені про все розповідають.

Яскраво згадую, як в останній рік перед смертю тата я з ним дуже зблизилася, бо за рік до того померла його дружина, а я стала наче його опікункою. Протягом того року ми дуже багато спілкувалися, і він просто завалював мене історіями. Проте там не було історії про його матір, і коли я окремо про неї щось розпитувала, він відповідав, що все написав у книжці, і я можу там усе прочитати.

Тому знання про Аллу Горську я збирала по крихтах, по маленьких намистинках. І досі продовжую збирати. Саме 2024 рік виявився потужним: у середині 2023-го я започаткувала Фонд Алли Горської та Віктора Зарецького, веду соціальні мережі, і за цей рік уся сімейна історія почала складатися у величезне цілісне полотно. Раніше це були окремі клаптики, а тепер пазл зібрано.

Але то були знання з книжок. А виставка "Боривітер" додала величезний емоційний масив, якого мені не вистачало. Про дідуся Віктора Зарецького вже склалася родинна мітотворчість, а про бабусю Аллу Горську збереглася традиція мовчати й не говорити навіть у сімейному колі. Тому веселі історії про старше покоління я можу хіба що реконструювати, змоделювати і вже своїм дітям розказувати.