Олексій Заєць: "Головне — зберегти цю спадщину. Я собі не уявляю життя, щоб не співати"

Щоб пісні жили

Олексій Заєць добре пам’ятає, як і де знайшов один із найкращих голосів рідної Макарівщини. Це була 94-річна Ганна Дзюба з села Небелиця. Востаннє він приїжджав до неї у квітні 2024 року. Тоді навмисно взяв диктофон, щоб записати давні пісні, які пані Ганна пам’ятала з дитинства. Серед інших вона заспівала йому давню пісню "Усі гори зеленіють, тільки одна гора чорна". Жінка хотіла, щоб ці пісні жили.

— Я цю бабусю писав 10 років тому. Вона народилась 1930-го, і я думав, що її вже немає. Коли мені розповіли, що вона жива, то я знову поїхав до неї. Вона сказала: "Я тебе чекала, я тобі не всі пісні переписала". Тричі до неї приїжджав. Коли востаннє приїхав, вона мені зошит із піснями передала, поспішала це зробити. А вже наступного тижня померла, — згадує Олексій.

Чоловікові 35 років, і вже понад 20 із них він збирає та зберігає народні пісні Полісся: шукає їх по селах. А ще керує двома хорами, тож розучує з ними ці пісні. Про себе говорить, що водночас є і зберігачем, і носієм традиції, яка невпинно зникає.

Хор із Калинівки

Село Калинівка розташоване за 30 кілометрів на захід від Києва. Під легким літнім дощем чоловік веде велосипед тихою дорогою. На багажнику везе свіжу світлу хлібину, довгу вишиту жіночу сорочку, а також фартух і спідницю.

Нещодавно співак і фольклорист Олексій Заєць дізнався, що його односелка пані Наталка вміє добре співати. І зрозумів, що її голос суттєво посилить хор "Снівниця", яким він керує багато років. Тому тепер іде до неї в гості, щоб переконати долучитися до колективу. Хлібину з собою везе неспроста. "Без хліба [в гості] не можна. Хліб — це закон", — пояснює Олексій.

Пані Наталка саме поралася у дворі, але не здивувалась гостям. Їй 65 років. Розповідає, що співає з дитинства й училась народних пісень від старших. Згодом її запрошували співати на весіллях, прийняли в колектив, із яким вона навіть виступала у столичному палаці "Україна". Та останні роки співала лише на застіллях і святах, коли просили знайомі.

Жінка без вагань погоджується долучитись до Олексієвого хору. Говорить, що тепер розучуватиме нові народні пісні, а можливо, ще й кине курити, щоб краще звучав голос та легше дихалось під час співу. Приймає від Олексія стрій і тут-таки приміряє його. "Як вийду на село, так мене ніхто і не впізнає", — каже пані Наталка й усміхається.

Подібно Олексій зібрав два хори народної пісні: "Снівниця" в Калинівці та "Барвінок" у рідній Фасовій Макарівського району. У кожному з них приблизно 10 співачок. Сталої кількости немає: співають то 9 жінок, то 10, то 12. Багатьом із них далеко за 70, і частину репертуару вони чули ще в дитинстві. Олексій слухав, як люди співають на застіллях, у церквах, в інших колективах і так знаходив учасниць хору. Іноді просто під час розмови впізнавав у жінок співочий голос і вже ввечері йшов у гості запрошувати до колективу.

— Де найкраще добирати голоси? Коли в церкву йдеш, коли співають побожні пісні усім храмом. І тоді чуєш, хто як. Отак я пані Марію забрав, — згадує Олексій про одну зі своїх хористок. — А іноді відчуваєш по голосу. Запитуєш, чи колись співала — і справді співала.

Щотижня Олексій збирає хор у сільському клубі в центрі Калинівки. Із-за дверей клубу ледь долинає суголосся 11 людей. Сидячи в колі та тримаючи тексти в руках, вони виводять давні пісні. Перша — "На Івана, на Петрівку там лаяли хлопці дівку", яку готують до майбутнього концерту. Голоси зливаються в один багатогранний потік. Та якщо дослухатися, то можна вирізнити тихі й голосні звуки, хриплуваті й чисті, низькі та високі.

— Не балакаєм, Люсю! — вдавано суворо говорить Олексій і просить жінок заспівати знову. У новій спробі каже пані Людмилі співати суттєво вище. Це миттю прикрашає суголосся, додає співові масштабу й обʼєму.

Чимало хористок співають давно. Хтось співав іще у школі, хтось — у клубах, церкві чи просто на городі під час праці. Спів переймали від батьків, а тепер передають його онукам.

Позаду жінок сидять двійнята, яким 8 років, і дивляться мультики на телефонах. Це онук і онучка пані Любові, однієї зі співачок. Діти іноді прогулюються залом, підходять до бабусі, знімають спів на телефон. Нерідко онук Руслан навіть співає разом із ними. "Усіх тут об’єднала пісня", — коментує Олексій.

У червні колектив розучує купальські пісні та петрівки, у яких багато любовних мотивів. Це давній пласт пісень, що їх Олексію ще в дитинстві наспівували його бабусі. Він починає співати першим і ледь помітно ногою відбиває ритм. А жінки підхоплюють після перших нот. Співають, зокрема, про Шума, про кривий танець і жнива.

Попри вік, ці жінки застали пізніший — радянський — пласт народних пісень. Передусім це були романси. Тому Олексій учив їх давніх народних пісень, які знайшов.

Поліський спів: звук, що малює у повітрі

Усе почалося зі школяра із зошитом, а продовжилось із касетним диктофоном. Саме так понад 20 років тому Олексій Заєць уперше документував спів бабусь зі свого села Фасова, що на Київщині. Передовсім — рідних бабусь, а згодом — і сусідок чи просто знайомих. Іноді прямісінько зі школи він ішов до них і просив щось заспівати.

Школярем і студентом він дослідив власне село. Тоді Олексій обійшов багато хат місцевих жителів, приїжджих із Полісся та переселенців, які осіли тут після Чорнобильської катастрофи. У кожній хаті слухав народний спів чиїхось бабусь і прабабусь, а також розпитував, як живуть ці люди. Пізнавав їхній побут і звичаї. Що старшим ставав, то більше їздив селами й хуторами рідного Макарівського району, а відтак і Васильківського та Обухівського.

Відтоді Олексій об’їздив майже 40 поліських сіл, де з диктофоном обійшов безліч хат. Записав сотні чумацьких, рекрутських та купальських пісень, колядок і давніх церковних псалмів, а разом із ними — унікальні голоси. До цих записів Олексій часто повертається, коли хор має вчити нові пісні. Згадує манеру співу, звіряє різні версії однієї пісні й обирає наймелодійнішу з них.

Збирати пісні доводилося по крупинках. Часто чоловік просто заїжджав у села й запитував у місцевих, хто з їхніх односельців співає. Тоді його вели до хат бабусь, яких Олексій записував, і вже вони радили йому знайомих співачок. Також обходив будинки для старших людей чи шукав місцеві хори.

Окрім диктофона, Олексій має із собою опитувальник, який використовують фольклористи. За ним він спершу запитує місцевих про календарні пісні, тоді – про ліричні, а відтак про пісні, про які почув у сусідньому селі. Згодом Олексій почав називати людей, із якими спілкується, інформантами. Деякі з них дуже западають у пам’ять. Найбільше чіпляє навіть не те, що співає людина, а як саме вона це робить. Нерідко шкірою ширились сироти, коли старенька бабуся, попри вік, мала сильний голос і співала давні церковні пісні.

Із часом він помітив, чим поліські пісні відрізняються від решти фольклору. Цей спів вирізняє орнаментика: багата мелодика, розмаїтість звуків і їх часта зміна. За відчуттями, поліський спів іде не чітко по нотах, а ніби малює звуком у повітрі.

Найцінніше — знаходити по селах календарно-обрядові пісні. Зазвичай вони найдавніші й можуть мати понад 200 років. Часто вони мають первісну мелодику, а тексти передають тодішній побут. У них зберігається пам’ять про старі рецепти, звичаї, вірування, а також війни, Голодомор, повоєнний голод.

За останні 10 років ці люди стрімко відходять і забирають із собою пісні, що їх знали. Часто Олексій просто не встигає доїхати до них. Саме тому намагається записати якомога більше старожилів.

— Це останні інформанти. Іще років п’ять, і воно все зникне. Найцінніші давні календарні, стрілецькі, козацькі пісні вже зникли. Залишаться лише однотипні колективи з однаковими піснями й шароварами, — стверджує він.

Зникання традиції

Говорячи про народний спів, Олексій упродовж зустрічі декілька разів у різній формі повторює: "Він зникає". Цей розпад почався ще в радянський час. Традиція поширення пісень перервалася на радянському поколінні. Так сталось і в його родині: бабусі ще багато співали, а батькам спів уже був нецікавий. Навіть коли пісня стала помітною частиною Олексієвого життя, вони не дуже зважали на це. Не заважали його заняттям, але й не заохочували. Та його мати Раїса колись зізналася: хотіла б, щоб Олексій більше часу проводив з однолітками, а не з бабусями.

За його відчуттям, фольклор і далі занепадає: зникають його носії, а молодь не продовжує їхньої традиції. Співак наводить приклад: раніше він також мав хор, де народні пісні співали переселенці з Чорнобильської зони. Із часом хору не стало, бо пішли з життя всі, хто до нього належав.

 — Чорнобильська культура зникла повністю. Вже нічого немає. Минуло всього 30 років: ті люди приїхали звідти зі своєю культурою, кухнею, діалектом. Це вже кінець, ніхто цих пісень більше не співатиме. Те саме чекає нас тут, — спокійно говорить Олексій. У його голосі відчувається смуток та водночас – прийняття незворотности.

Хоч від 2022 року з’явився інтерес до фольклору й виникла низка гуртів, він уже не стане частиною побуту. Візьмімо для прикладу вертеп: він залишається чимось разовим і періодичним, а його традиції не переходять у буденність.

 — Зайди в будь-яку школу, в будь-яке село, воно все вмирає. Ніхто не хоче співати. Про молодь узагалі мовчу. Так, тепер українська в моді. Але культурна спадщина не вернеться. От у чому біда.

"Люди просто сідали й співали"

Саме чорнобильська пісня та манера співу були одними з перших, які Олексій взагалі чув. Із дитинства він завжди був біля своїх бабусь: на застіллях, городах і вдома. Вони знали багато пісень і часто співали: пораючись по господарству, за столом, на свята чи просто відпочиваючи після праці.

—    Не було ж телефонів, люди просто сідали й співали, — пояснює фольклорист.

Маленький Олексій слухав, а на четвертий–п’ятий раз запам’ятовував пісню і записував у зошит. Найбільше пісень чув від своєї бабусі Марусі, яка народилась у Чорнобильському районі. Згодом сам приходив до бабусь і просив йому заспівати. Просто було цікаво. Тепер деякі з них співають у його хорі.

— Скільки я себе пам’ятаю, стільки й чув ці пісні.

Десь у п’ятому класі Олексій отримав у школі завдання: розпитати бабусь і принести від них колядку чи щедрівку. Так і зробив: записав, приніс і заспівав її. Учителям сподобався його голос, і Олексія почали просити співати на шкільних заходах та концертах. Після школи юнак вчився на кухаря, а потім вступив до Києва в Університет культури і мистецтв, вивчав музичний фольклор та співав у консерваторії.

Уже з другого курсу вишу Олексій практикував і очолив сільський клуб Людвинівки — частини рідної Фасової, де жили переселенці. Згадує, як 20 років тому прийняв клуб в аварійному стані. Стіни були пошарпані й навіть не було костюмів для виступів. Хлопець пошив їх самотужки. Уже 2018 року очолив клуб у Калинівці.

 — Головне — зберегти цю спадщину. Я собі не уявляю життя, щоб не співати.

Репетиції та життя

Останні сім років Олексій живе у Калинівці в будинку своєї двоюрідної бабусі. Хлів, де раніше жили свині, він переробив на прохолодну хатину. Тепер у ній багато вишитих рушників та ікон, по діагоналі від них — грубапіч. Пахне травами і м’ятою, які чоловік збирає сам. На стінах — фотографії батьків та інших рідних. Рід завжди його цікавив. Тому фотографії предків і згадки про них він збирав по всій країні. Деякі фото знайшов аж у Чопі у двоюрідної прабабусі.

На Олексієвому подвір’ї росте багато квітів, квітами розмальована і пічна грубка, висять ікони в деревʼяній альтанці. Олексій чекає на свій хор — цього дня вони мають репетицію у нього вдома. Для атмосфери він розвішує на подвір’ї довгі вишиті рушники. На мотузці біля них сохнуть дві лляні вишиті сорочки з повоєнного лляного полотна. Його ткала ще Олексієва бабуся. Утім вишив їх уже він сам.

Поволі сходяться жінки у світлих строях, вишиванках, фартухах і хустках. Заходять у двір із квітами, кошиками з готовими стравами, узваром та вином.

— Колядувати у вас можна? — голосно запитують.

— Та хай Бог милує, заморозки підуть! — жартує Олексій.

Невдовзі на лавках сідають 9 жінок. Спершу гомонять: про здоровʼя, рідні місця, урожай та огірки, які все не сходять; про домашні рецепти й минулий обстріл. Щоб розспіватися, поступово заводять ліричну пісню "Росте калинонька". Невдовзі в центрі сідає Олексій у строї, чоботях і солом’яному капелюсі. Когось просить пересісти, щоб не зливалися голоси.

— Ну що, давайте "Чорноморець", — каже Олексій. Ледь розтуляючи вуста, жінки виводять високі ноти. Олексій, співаючи, підказує: когось просить помовчати, співати тихіше чи гучніше.

Коли 2022 року на Київщині точилися бої, Олексій із хором пережили їх разом. Тоді росіяни були за 30 кілометрів від Калинівки й менш ніж за 10 — від його рідної Фасової, де живуть батьки. Олексій прийняв у себе вдома 15 людей, які виїхали з Києва й области. Разом зі своїми співачками варив казани борщу, картоплі, пік хліб і приготовану їжу передавав військовим. Щоб зберегти голоси Полісся, сховав один жорсткий диск із записами у батьків біля Макарова. Інший диск тримав у себе.

Одній із наймолодших учасниць хору майже 50 років. Пані Владислава пригадує, як вони повернулися до співу влітку 2022-го.

 — Пам’ятаю, що моєї бабусі не стало 10 травня. Я тоді казала, що не можу співати, бо ще 40 днів не минуло. І пам’ятаю, як потім подумки просила у неї вибачення: "Бабулю, я тебе люблю, але не можу вже не співати", — розповідає жінка. Її онукам — три і два роки, та вони вже переймають від неї пісні. Вона каже, що не має морального права не співати й не передати їм пісень.

Відтоді колектив не тільки готує їжу військовим, а й регулярно виступає для них, зокрема в госпіталях. Це чи не єдині виступи, які зараз має хор. Узимку вони навіть поїхали на схід із вертепом для військових. Багато бійців дивуються і тішаться, почувши такий багатий спів. Водночас і самим жінкам це додає наснаги та сил. Старше покоління живе цим.

— Це для нас віддушина. Олексій нам продовжив молодість. Якби не збирались, нудьгували б, — розповідає хористка пані Галина.

— Це стимул, що треба кудись іти. Буває, що сидиш удома, можеш і до дверей не дійти. А на репетицію треба —  то йдеш і все лихе забувається, — додає ще одна хористка пані Людмила.

Одразу декілька жінок зауважують, що онуки ними пишаються. А іноді навіть просять, щоб бабусі наспівали їм щось удома — так, як колись Олексій просив про це своїх бабусь. Робота з хором, учасниці якого є старшими людьми, — це постійна зустріч із втратою і постійне її прийняття. Єдине, що залишається, — відпускати людину з вдячністю.

— Це в мене як випускний клас. Ніби береш дітей на науку — і відпускаєш.