“Сармати потіснили скіфів, ставши їхньою елітою”, – Олександр Симоненко

Сарматські царі і протодержава

– Хрестоматійне датування сарматської культури в Україні – це IІІ століття до нашої ери – ІІІ століття нашої ери. Однак останнім часом цю хронологію звужено.

– Треба зважати на те, що сарматська культура дуже поширена у просторі. Сарматські пам’ятки є від Зауралля аж до Угорщини, тому хронологія пам’яток трохи різна. На Приураллі сармати відомі з ІІІ століття до нашої ери, а на територію України вони дійшли у ІІ столітті до нашої ери.

Я умовно розділив ранньосарматські пам’ятки Північного Причорномор’я на два періоди: ІІ – І століття до нашої ери і І – середина ІІ століття нашої ери. Сарматські племена роксоланів жили в наших степах аж до середини ІІ століття нової ери. Вони залишили поховання головою на північ, які впускали в більш ранні кургани. У І столітті нашої ери прийшли інші групи сарматських племен – аорси й алани.

– Де батьківщина сарматів?

– Найімовірніше, степи Західного Сибіру та Внутрішня Азія. Племена роксоланів пройшли через Поволжя, Подоння і дійшли до території сучасної України.

– Античні історики поділяли Сарматію на Азійську та Європейську. Наскільки це коректно?

– Це терміни Клавдія Птоломея. Як і будь-який античний вчений, він проводив межу між Азією та Європою по Танаїсу, тобто по Дону. Тому ми вважаємо, що азійська Сарматія – за цією річкою на схід. А коли говоримо просто Сарматія, то йдеться про весь сарматський світ.

– Яким було сарматське суспільство? Завдяки Геродоту ми можемо уявити Скіфію. Сармати також були  кочівниками. Наскільки їхній лад був схожим на скіфський?

– Про сарматів ми знаємо трохи менше. Вони не мали свого Геродота. Але були Пліній Старший і Тацит, відповідальніші та критичніші за Геродота, який був таким собі байкарем. Пліній навіть загинув як істинний вчений, досліджуючи виверження вулкана Везувій. Є також кілька інших грецькомовних та латиномовних джерел.

Грецькі й римські автори писали, що сармати поділялися на племена, які очолювали царі: роксолани, алани, сіраки, язиги. А Страбон прив’язав їх до конкретних територій. За ним, приміром, сіраки кочували по Кубані, а роксолани жили між Доном і Дніпром. Але важко сказати, чи були це племена в науковому розумінні. Найімовірніше – роди або племінні чи військові союзи.

З іншого боку, якщо були царі, то існувала якась протодержавна структура. Нині деякі дослідники схиляються до того, що сармати мали кочову імперію. Звісно, не в географічному, а у структурному плані. Такі імперії очолював військовий лідер, і не обов’язково його влада була спадковою. Кочова імперія трималася на цьому лідері й розпадалася після його смерти. Тобто об’єднання було нетривке, але міцне. Однак я уникаю називати Сарматію кочовою імперією. Я не прихильник застосовувати цей термін до всіх кочовиків, і не схоже, що вона була в сарматів.

Потіснили скіфів, ставши їхньою елітою

– Відносини цього кочового суспільства із землеробськими племенами на півночі були складними?

– Між цими двома цивілізаціями простежуються конфлікти. У могилах І століття до нашої ери в курганах Херсонщини ми знаходили останки, найімовірніше, бранок Зарубинецької культури, яких ховали за сарматським звичаєм. Однак там само були знайдені зарубинецькі кераміка та фібули. А на зарубинецьких городищах – кілька сарматських стріл, тобто їх атакували. Зарубинецька культура – це землероби з нинішньої Центральної та Північної України.

Звідки взялася ця протидія кочовиків і землеробів? Кочове скотарство не здатне дати стабільний надприбутковий продукт, швидке збагачення. Худоба гине, хворіє, її можуть забрати вороги чи з’їсти вовки. В азійських степах була ще така біда, як джут. Це коли сніг підтане, а потім раптово вдаряє мороз, утворюючи льодяну кірку, яку коні не можуть пробити. Кочовики не заготовляли сіна, а пускали вперед коней, які могли піднімати сніг і вишуковувати траву. За ними вже пускали корів й овець. А коли коні не могли пробити льодової кірки, то вимирало 50 % поголів’я. Такі джути повторювалися кожні п’ять-сім років. Проте не відомо, чи були джути на Причорномор’ї в часи сарматів. Найімовірніше, тут клімат був м’якший.

Словом, для заможного життя кочовикам не вистачало власних ресурсів, і вони вдавалися до зовнішньої експлуатації. Для цього вони мали головне – військову перевагу. Їхньою найтвердішою валютою була сталь меча. Землеробів вони завжди перемагали.

– Завжди? Адже землероби, вочевидь, зводили захисні городища й думали, як захищатися.

– Тенденція до переваги кочовиків зберігалася. Зовнішня експлуатація мала кілька етапів. Спочатку демонстрували силу – спалили частину городища, взяли майно та бранців. І так кілька разів. Далі – уклали домовленість, за якою нападів не буде, якщо землероби платитимуть данину тим, чого не мали кочовики. Тобто, по суті, рекет.

І навпаки, землероби не мали багато того, чого їм могли надати скотарі. Наприклад, з кіньми їх познайомили сусіди-скотарі. Навіть за часів Київської Руси княжа кіннота складалася з кочовиків, яких київські князі оселили в Пороссі на сучасній Черкащині. Літописи називали їх "свої погани".

– Сарматська доба настала після скіфської. Як відбувалася ця зміна і як різні кочові народи взаємодіяли?

– Це дуже цікаве запитання. Традиційно вважали, що скіфська культура зникла, бо скіфів вигнали сармати. Так писали античні автори. Але згодом виявилося, що немає скіфських поховань пізніше IV століття до нашої ери. А сармати на Причорномор’ї з’явилися тільки у ІІ столітті. Тобто між скіфами та сарматами – лакуна в 100 років. Археологи навіть послуговуються терміном "проблема третього століття".

Однак пізніше скіфські кургани ІІІ століття знайшли біля Тирасполя. Тобто скіфи просто зсунулися на захід, на територію сучасної Молдови. Хто їх туди зсунув? Я виявив, що речі з кількох ритуальних скарбів того часу належали племенам меотів. Вони жили на Північно-Західному Кавказі з VII до I століття до нашої ери. Тож вірогідно, що вони разом із кубанськими сіраками і зсунули скіфську спільноту. Окрім того, вони очолили скіфів і стали їхньою політичною елітою. У тираспольських курганах кераміка – гетська, тобто місцева, прикраси – скіфські, а вся зброя – сарматського вигляду.

В Ольвії знайдено мармуровий документ "Декрет на честь Протогена". Там йдеться про якихось людей, що загрожували Ольвії наприкінці ІІІ – на початку ІІ століття до нашої ери. Їх називають савдарати, фісамати, саї та згадано царя останніх, Сайтафарна. Все це східносарматські назви. Найімовірніше, це й були "тираспольські" скіфи, яких очолювали північнокавказькі ватажки.

Є також теорія, що все ІІІ століття до нашої ери було катастрофічним у плані екології – посухи чергувалися із суворими зимами. Окрім того, я припускаю, що політичним поштовхом до занепаду Скіфської держави міг бути, скажімо, кінець царської династії чи заколот. Тут якраз напали меото-сіраки зі сходу, і ця соломинка зламала хребет "скіфському верблюду".

– У греків є міт про походження сарматів від скіфів та амазонок. Чи має вона історичну основу?

– На створення цього міту наштовхнула різниця між становищем жінки у грецькому та кочовому світі. Грецькі жінки практично не мали прав і були повністю залежні від чоловіків. Тому коли греки побачили скіфських чи сарматських жінок, які їздили верхи й вільно поводилися, то зніяковіли. Одразу знайшли цьому пояснення, що це нащадки амазонок. Тим більше, якісь дівчата могли дійсно мати зброю. На Причорномор’ї знайдено поховання жінок зі зброєю. Однак виникає питання, чи були вони повноцінними воїтельками. 

Прообраз ранньосередньовічного лицарства

– Сармати розпорошилися з Причорномор’я під час великого переселення народів. Як це відбувалося?

– Є археологічні матеріали, які підказують найбільш обґрунтовані гіпотези. Перший удар сарматам завдали готи в середині ІІІ століття нової ери. Сарматська людність, найімовірніше, увійшла в готське об’єднання. Черняхівська культура, яку ідентифікують з готами, дуже насичена сарматськими елементами. А наприкінці IV століття готам, у складі яких були і сармати, завдали нищівної поразки гуни. Тоді сармати звалися аланами. І вже з гунами вони посунули на захід.

– Наскільки сильно простежуються сліди сарматів у Західній Європі?

– Сліди аланів ми бачимо у Франції та Північній Італії. Там багато топонімів, до назви яких входить корінь "алан" або "сармат". Місто Алансон – типовий приклад. Або ім’я Ален.

Сармати поступово створили еліту місцевого суспільства і стали прообразом ранньосередньовічного європейського лицарства. Вони служили в римському війську, після демобілізації отримували шмат землі й осідали на території Римської імперії. Лицар французькою мовою буде шевальє, тобто вершник. Іспанською – кабальєро, те саме. Німецькою – ріттер, також вершник. Сарматські надгробні плити є навіть у Британії. А частина сарматів разом із вандалами потрапила до Північної Африки. У тамтешній могилах знаходять їхні фібули і зброю.

Окрім того, вважають, що предки догів та догоподібних порід походять від сарматських бойових собак. Принаймні на скіфських вазах, де зображено полювання на великих хижаків-котячих, є догоподібні собаки. Римляни таких собак використовували в бою і у гладіаторських виставах. А виводили їх, найімовірніше, як мисливських, щоб полювати на велику дичину – левів, леопардів.

– Тобто до Західної Європи вони потрапили із сарматами?

– Принаймні на південь. У кількох європейських мовах догів називають словами з коренем "алан": італійською – алано, латинською – каніс аланус. Англійською дог буде ґрейт ден, тобто великий данець, то вірогідно, що на північ предків догів завезли нормани.

– Чи вплинули сармати на етногенез українців?

– Сарматів тут майже не лишилося. Після гунів ще прийшли авари й вичистили всі степи. Після V століття ані антропологічних, ані культурних слідів сарматів не простежується. Слов’яни з’являються у VI–VII століттях. Українці беруть свій початок від людности Княжої доби. Ми – нащадки тих, хто вижив після монгольської навали.

– Є думка, що нащадки сарматів вплинули на союз слов’янських племен сіверян. Це зокрема пояснює доволі велику кількість людей степового антропологічного типу на півночі України, де мешкали сіверяни.

– Я не знаю такої думки. На півночі простежується вплив татар, як кажуть антропологи.

– Уявімо, ми потрапляємо до музею, у якому немає написів. Як ідентифікувати, що певна річ належала сарматам? Скіфів впізнаємо за звіриним стилем. А сарматів?

– Насамперед вимагаємо книгу скарг і записуємо, що написів немає – жарт, звичайно. Далі дивимося на особливості. У сарматів вістря стріл залізні, трилопатеві й черешкові, тобто такі, що вбивали в ратище. У скіфів же наконечники бронзові, литі і втульчасті, тобто ратище в них вставляли. Скіфські мечі – короткі, з Т-подібним навершям. Сарматські – довші і з кільцевим навершям.

У скіфів – грецькі чорнолакові посудини. А у сарматів – червонолаковий римський посуд.

Окрім того, характерна ознака сарматів – фібули, застібки на одежі. У скіфів фібул мало, і вони інші. У сарматів дзеркала – це маленькі підвісочки, які можна прилаштувати до пояса. У скіфів же дзеркала великі.

–  У ранньомодерний час знать вигадувала собі мітичні генеалогії, щоб закцентувати на своїй відмінності від простолюду. Польська та українська шляхта вважала своїми предками сарматів. Сарматський міт використовували також козаки. Апелює до сарматів і козацький літопис Самійла Величка. Чому з усіх народів обрали саме їх?

– Пояснення просте. У Середні віки європейці, і поляки зокрема, ознайомилися із творами римських авторів. І ось польська шляхта дізналася, що на їхніх землях жили сармати. Що про них писали історики? Завзяті вершники, які любили пити й гуляти – точно як шляхта. І тоді письменник й історик Ян Длугош на основі єдности території започаткував теорію сарматизму. За нею, якщо тут колись жили сармати, нинішня шляхта є їхніми нащадками. Український ідеолог сарматизму Станіслав Оріховський навіть взяв собі друге ім’я Роксолан. Існувало поняття сарматського костюма, як його собі уявляла шляхта: шаровари, кунтуші, вирізні рукави. Сармати, звісно, такого не носили.

– А що носили сармати?

– Є лише кілька їхніх зображень. Рештки вбрання могли зберегтися лише в багатих могилах. А непограбовані можна на пальцях перелічити. Однак ця тема розроблена. Вважають, що костюм нагадував скіфський – вузькі штані з короткими чобітьми, коротка куртка. На шляхетський сарматський костюм це ніяк не було схоже. За винятком хутра. Шляхта доповнила сарматський костюм барсовими шкурами. Сармати також вірогідно носили хутро. Тоді на території нинішніх українських степів водилися барси, леопарди. А леви були навіть у києворуський час. У літописах вони названі "лютий звір". А рись і тепер тут живе.