"Очиститись — наш єдиний шанс вберегти себе", – Роман Лозинський про те, як проходить деколонізація

"Наші міста не можуть називатись іменами катів"

— Маємо три терміни — декомунізація, дерусифікація та деколонізація. Про що вони, в чому принципова різниця між ними?

— Це терміни зі спільним знаменником — очищення України від усього нав’язаного нам силою, маніпуляціями, пропагандою. Бо колоніальна політика часів Російської імперії, часів СРСР і сучасна пропаганда Російської Федерації намагалися реалізувати міф про те, що України немає, що ми — лише регіон Росії. Щонайменше 400 років нашу ідентичність намагались знищити, і це зафіксовано в історичних документах.

А от різниця в термінах позначає етап боротьби. Після Революції Гідності почалась декомунізація —– очищення від усіх символів Радянського Союзу. Потім — дерусифікація, з мовним законом і квотами. І нарешті, деколонізація — логічне продовження попередньої робити. Це очищення країни від найменувань, памʼятників у символічному просторі непритаманних Україні. 

— З тим, що ми були колонізовані Росією, часто не погоджуються українці, декотрі історики та політики "цивілізованого світу". Що вказує на те, що ми таки були колонією?

— Мабуть, краще казати, що ми були обʼєктом колоніальної політики Російської імперії. Про це свідчать мовоциди, етноциди, геноциди та чимало інших злочинів проти нашого народу, зокрема культурних. Вторгнення 2014 і 2022 року — прямий наслідок системної роботи Росії.

Як аргумент можу використати опитування групи "Рейтинг", проведене в квітні 2022 року. Тоді 76% громадян схвально висловилися про ініціативи з перейменування топонімів, повʼязаних з Росією. Тобто нашу роботу підтримує не "групка радикалів чи націоналістів", як каже ворожа пропаганда, а більшість українського народу. Вони хочуть боротись з меншовартістю, бо це необхідний крок, щоби далі будувати себе незалежними, економічно сильними тощо. Наші міста не можуть називатись іменами катів українського народу. Вони не повинні бути частиною нашої культури. За роботою в символічній сфері іде робота в енергетиці та політиці.

— На які важливі напрямки, окрім перейменувань, ми не звертаємо уваги?

— До прикладу, робота з українським військом і перехід на стандарти НАТО. Радянська армія цінувала не людське життя, а техніку й озброєння. Така доктрина відображена у її документах і алгоритмах дій, усе це зафіксовано на папері. Коли я брав участь у бойових діях, ми намагались насамперед вберегти життя людей. Це також робота в медіа — квотування, дубляж мистецьких продуктів. Робота з книговиданням і бібліотечними фондами, санкції проти російських юридичних осіб, починаючи від розробників соцмереж, закінчуючи розробниками сервісів типу "Яндекс карти". Також робота в освітній галузі — реформи у школах, університетах. Топоніміка — лиш маленька частина тієї роботи, яку нам треба зробити. Але найбільш видима.

Процес почався нещодавно і триватиме ще дуже довго. Росія все ще намагається повернути нас у свій культурний і політичний простір. Яскравий приклад — Грузія. Пройшло трохи понад 10 років, як російські танки стояли за кількадесят кілометрів від Тбілісі, а вони уже не надто опираються новому загарбанню. Варто очиститись раз і назавжди. Це — наш єдиний шанс вберегти себе.

"Лише у 2/3 населених пунктів рішення приймали самостійно і вчасно"

— Чи є сенс переймати досвід країн, котрі теж піддавались колоніальним впливам Росії та змогли пройти ці процеси швидше?

— Усі країни, що були сателітами або окуповані, мали різну інтенсивність російської імперської політики. Україна була ключовою державою в контексті економіки що в Російській імперії, що в СРСР. Нашу промисловість розбудовували спеціалісти світового рівня, від яких залежала життєздатність "машини". Це було зумовлено великою кількістю геологічних ресурсів, необхідних для провідних галузей в імперії. Їхня розробка потребувала економічних інвестицій. Це мотивувало імперський центр тримати Україну в орбіті свого впливу. Робити порівняльну табличку з країнами Балтії чи Вишеградської четвірки недоречно. Ще на початку 1990-х вони провели люстрацію радянського керівництва. Натомість у нас практикували багатовекторність і непослідовність у політичних прагненнях. До Революції Гідності більшість в українському парламенті формувала комуністична і проросійські партії. Тому ми були економічно, політично і культурно залежні від Росії. До 2013—2014 років в нас діяла поголовна русифікація. Після Революції Гідності й вторгнення українізація була аж надто лагідною, без простору для прийняття рішень, без політичної волі. Уже зараз, в новому законі про деколонізацію, прописані чіткі терміни й рівні прийняття рішень, вказуються відповідальні за процеси.

— Наприклад?

— Питання перейменувань вулиць чи міст — справа громад. На рішення й голосування є пів року. Якщо іде саботаж, рішення можуть приймати обласні адміністрації, в наших реаліях — військові. Якщо не можуть вони, справа за Верховною Радою.

327 населених пунктів перейменували однією постановою, збірною. Серед них Новомосковськ, Червоноград, Дружба на кордоні Сумщини з Росією. Громади саботували процеси, але нам вдалось це зробити, бо були запобіжники та чіткі дедлайни. Зі свіжого — наступного тижня в Верховній Раді будемо голосувати за перейменування Павлограда Дніпропетровської області, названого на честь імператорської сімʼї. Місцеві політики кажуть, що Павлоград — від апостола Павла, хоч на сайті міськради йдеться про російського царя.

— Виходить, децентралізація буксує цей процес. Як тоді бути з такими містами, як Одеса, Дніпро чи Харків, де деколонізація саботується місцевою владою?

— Не обовʼязково говорити про Одесу. Місто Червоноград, нині Шептицький на Львівщині — канонічний приклад того, як місцеві чиновники виступали проти перейменування. "Нас пробували перейменувати не раз. Переживемо й вас", — така їхня позиція. Місто назване на честь комуністично-більшовицької революції — це підтверджують історичні документи. Не від кольору крові чи калини, як казали окремі розумники. Ми на комітеті пропонували історичну назву Христинопіль. Натомість місцеві політики на одному з громадських голосувань вирішили залишити назву без змін, а потім самоусунулись. Коли ж парламент взяв на себе відповідальність, кричали, що змінили назву проти їх волі. Яка у вас воля? Ви самі ж нею знехтували.

Лише у 2/3 населених пунктів рішення приймали самостійно і вчасно. У третині випадків був саботаж або рішення не приймали узагалі.

— Яка основна причина такого протесту?

— Хтось готується до наступних виборів, які будуть невідомо коли. Хтось досі любить й чекає росіян. Хтось нічого не хоче робити. Щоб громади були пасивними, то їх часто обманюють та задурюють. Кажуть, що через перейменування доведеться роками міняти усі документи, що бізнеси втрачатимуть майно. Але це неправда: усі нові документи видаватимуть уже з новими назвами. Старі можна буде обміняти безплатно. Зрештою, заміна і підтвердження документів відбувається регулярно. Якщо ви вже так не хочете міняти документи — то не міняйте. Але у ваших дітей вони будуть нові, і вони вже не знатимуть Кірова, Котовського, Ватутіна чи Щорса, не житимуть у містах, названих на честь наших катів.

— Що робити, якщо громада вимагає зміни назв вулиць, міста, а місцеві чиновники не зважають на їх вимоги?

— Громади можуть звертатись напряму до народних депутатів чи до нашого комітету. Рух знизу — найцінніший. Ми розуміємо, що людям не байдуже, вони проявляють свою позицію і готові приймати рішення. Виконати роботу замість громади ми не можемо, але створити умови, аби чиновники почули їх нам під силу. Але треба розуміти — є законодавча рамка, яка має свої запобіжники. Перш за все, кінцеве рішення — за парламентом. Депутати голосують на підставі експертизи Інституту національної памʼяті, Національної комісії з питань стандартів державної мови тощо. Вони — стабілізатор, фільтр від заполітизованості та нефаховості. Було кілька випадків, коли громади хотіли міняти радянські назви на подібні, теж радянські. Цей процес вдалося зупинити.

«"П’ята колона" все ще чинить спротив. Але більшість — за нас»

— Чи дорого обходиться державі перейменування?

— Найперше, що стосується юридичних осіб, їм треба буде вносити зміни в реєстраційні документи. Це безплатна послуга, часові рамки — місяць. Щодо коштів для громад — десь ми їх уже найдемо. Маю дані щодо міста Горішні Плавні на Полтавщині, стара назва Комсомольськ, 53 тисячі жителів. На таблички, вивіски, заміну назв витратили 20 тисяч гривень. У Переяславі на Київщині, 27 тисяч жителів — 16 тисяч. Можна робити поправку на інфляцію і так далі, такі суми ми точно можемо собі дозволити витратити. Бо це інвестиція у нашу безпеку, історичну та культурну незалежність. Якби заміна цих табличок не мала значення, то цього б не робила Росія.

Щодо змін у прифронтових і окупованих громадах — ми не встановлювали терміни. В Сіверськодонецьку зараз точно не до нових табличок й печаток. А от у Шептицькому це можна зробити за кілька днів. Зараз думаємо встановити ці рамки в умовно безпечних регіонах від трьох до шести місяців.

— Назви юридичних осіб також підпадають під закон. Як впливатимете на них?

— Міністерство юстиції має давати приписи: спершу — про штрафи, потім — про блокування рахунків. В Одесі, до прикладу, дуже багато назв типу «Адвокатське обʼєднання "Імператорська сімʼя Катерини II"». Я коли дивився перелік — сміявся крізь сльози. Але важливий саме моніторинг таких справ. Тих, хто не змінить назви, дотиснемо через суд.

— У нас часто зʼявляються "Веселі", "Квіткові" та "Сонячні" вулиці. Чому це неправильно?

— Вулиці, сквери парки — символічний простір, і він має бути українізованим, нести наші значення та сенси. На жаль, механізму боротьби з цим ганебним явищем немає. Тут можуть впоратись лиш місцеві активісти. А робити ще один перелік, як вулиці називати не можна — недоцільно.

— Як щодо памʼятників радянської доби, поховань і стел з вічним вогнем? В законі про декомунізацію заборонено "працювати" з похованнями.

— З цим працюватимуть окремі фахівці. Але щодо ідеології Другої світової війни ми вже зробили великий поступ. Змінили принципову річ — зник наратив про Велику Вітчизняну війну і 1941 рік. Але українці теж були у складі радянської армії. Тому це питання вкрай тонке і потребує досліджень. Втім, меморіали радянським солдатам уже не підпадають під обмеження в законі про деколонізацію.

— Чи є опір деколонізації у Верховній Раді?

— Парламент дуже різношерстний. "Пʼята колона" все ще чинить спротив. В різних партіях таких депутатів назбирається до кількох десятків. Це ті самі люди, які не голосували про заборону московської церкви, вони ж і антивакцинатори. Але більшість — за нас. За перейменування 327 населених пунктів проголосували 281 народний обранець.

— За які назви міст доведеться ще поборотись?

— Буквально наступного тижня будемо голосувати за перейменування Южного на Порт-Анненталь, Южноукраїнська — на Гард, Павлограда — на Матвіїв, Синельникового — на Ріднопілля, Первомайська Миколаївської області — на Ольвіополь. Кожний населений пункт розглядається в окремій постанові, бо їх перейменування саботувалось чи не найбільше.

— Кіровоградська і Дніпропетровська області досі мають радянські назви, хоч їхні обласні центри вже давно перейменували — на Кропивницький і Дніпро відповідно. Чому так?

— Тут складніше, адже зміна назви області передбачає зміни до Конституції. Це має відбутись у різних сесіях, процес розтягнеться на мінімум півтора року, з поданням до Конституційного суду. Тим паче Конституцію не можна змінювати під час воєнного часу. Питання перезріло, і дуже прикро, що його не дотисли тоді.

— Чи йдеться про перейменування тимчасово окупованих населених пунктів?

— Авжеж, адже це — наші території. Кілька окупованих населених пунктів вже отримали нові або історичні назви. Наприклад, Сіверськодонецьк. Вже два роки уряд працює над перейменуваннями в Криму. Хоч ця територія з окремим адміністративним статусом і закон там передбачав іншу процедуру, та разом з Інститутом національної памʼяті, спільнотами кримських татар і українців у Криму ми готували окремий перелік населених пунктів, які потребують перейменувань. Після окупації влаштуємо ще одне коло обговорень.

— Проведемо деколонізацію у топонімії. Що далі?

— Далі треба робити себе непереможними. Аби повторне вторгнення не трапилось. Головне завдання — усе це зберегти й не допустити реваншу. Ми — не перше покоління, яке виборює собі незалежність. Але дуже сподіваюсь, що таки останнє.