"Невже моя мама вірить у Бога?"

"Я бавлюся його світлим кучерявим волоссям"

Коли 1939 року на Західну Україну прийшла радянська влада, тато був змушений втікати до Польщі. Незабаром до нього приїхала і мама з моїм братом Юрком. У жовтні 1940 року у Кракові народилася я. А вже 1941-го тато повернувся до Львова з легіоном "Нахтіґаль", а за ним приїхали й ми. 1940—1941 роки — це той єдиний час, коли ми жили родиною. Відтоді маю єдиний спогад про тата: я сиджу на вікні в кухні, він стоїть поруч, я бавлюся його світлим кучерявим волоссям. Мами не пам’ятала з вигляду. Але пригадувала, що коло плити стоїть жінка, обернена до мене спиною, хтось звертається до неї: "Наталко!". Ще пам’ятаю, як ми ховалися у підвалі, коли чули сигнал повітряної тривоги.

Року 1942 тато їхав потягом. Дорогою дізнався про арешти Ярослава Стецька, Степана Бандери й інших. Одразу подався у підпілля — вийшов на станції у Бродах і зник. Мама розказувала, що німці прийшли додому з обшуком. Повивертали кишені татових костюмів, але нічого не знайшли. Того ж дня маму арештували. Незабаром звільнили завдяки адвокатові Візансу, татовому знайомому. Саме Візанс порадив мамі змінити наші прізвища на її дівоче. Так із Шухевичів ми стали Березинськими. 

Згодом втекли на Старосамбірщину, де мешкали у священника. У пам’яті закарбувався спогад з Різдва. Ми з Юрком біжимо до прикрашеної ялинки, а під святковим столом лежить сіно — підготовка до Святої вечері. Священник мав господарку, ми ходили подивитися на кролів і кіз. Але спокій тривав недовго. Нас знайшли й відправили до в’язниці: спочатку у Старому Самборі, а тоді у Львові в тюрму на Лонцького. Мама була з нами в одній камері. Бабуся — в іншій, вона неперервно плакала й померла. Ми навіть не знаємо, де вона похована. Імовірно, десь на тюремному подвір’ї.

Нас забрали від мами. Пам’ятаю, як ми з Юрком їдемо поїздом у супроводі військових. Ті говорять щось до мене, я не відповідаю. Вони сміються, що я вже така доросла, а не вмію розмовляти. Припускаю, вони спілкувались російською. Спочатку нас привезли до Чорнобиля, потім на Донбас — у дитбудинок міста Сталіне. Ми весь час зі сніданку чи обіду виносили хліб. Юрко планував утікати й сушив сухарі в дорогу. І йому це вдалося. До Львова добирався на вагонах поїздів, лежачи пластом. Коли була перевірка, перебігав з одного вагона в інший. На станціях старався зіскочити й попити води чи щось поїсти. 

Знайти Юрка

Юрко пообіцяв повернутися по мене. Навесні наступного року він спробував це зробити. Увечері, коли діти вже лягали спати, здійнялася метушня, бо ніби хтось заглядає у вікна. Вранці вихователька спитала, чи не приходив до мене брат. Я відповіла, що ні. Через якийсь час ми гралися на подвір’ї, знову підійшла вихователька і сказала:

— Подивився, твого брата повели. 

Я побачила зі спини хлопця, якого через дорогу вели озброєні військові. 

Далі мене перевели в дитбудинок у Слов’янську. Там я пішла до російськомовної школи. Між собою діти говорили суржиком. Але в один момент ми вирішили, що треба розмовляти чистою російською — і почали викорінювати українські слова. 

Так минав рік за роком. Я зростала у проросійському середовищі, не знаючи практично нічого про свою родину. Пізніше з’ясувалося, що й метрика моя була підроблена. Цей документ я вперше взяла до рук, коли 15-річною готувалася до вступу в технікум. Прізвище Березинська було змінене на Березанська. Замість 1940 року народження — 1942. Також написано, що я росіянка й народилася в місті Сталіне. Про тата вказано, що називався Роман, про маму — нічого. 

Я склала собі легенду, що не маю батьків. Тато загинув на фронті, як і в більшости дітей, які жили разом зі мною у дитбудинку. Вирішила, що все погане, що було в моєму дитинстві, — через німців. Вони, певно, вбили й мою маму. Бо ж радянська влада — це щастя, як вона могла кинути жінку до в’язниці? Єдине, що знала точно, — що десь є Юрко. І мріяла, як виросту, знайти його. 

Говорили мало, більше плакали

У 1955 році я отримала листа від мами. Вона писала, що відбуває ув’язнення в мордовських таборах і дякує Богові, що нарешті знайшла мене. Я була вражена, що вона жива. Але перше, що подумала: невже моя мама вірить у Бога? Нас переконували, що в Бога вірять тільки неосвічені люди. Тож я гордо відписала, що є комсомолкою й атеїсткою. Пізніше мама розповіла, що страшенно плакала, читаючи той лист.

Невдовзі надійшов лист і від Юрка. Він теж відбував термін у Мордовії. Йому я також написала про комсомол. Юрко потім казав, що коли прочитав того листа, то дуже розізлився і жбурнув його на землю. Хлопці, що сиділи з ним, заспокоювали: а що ти хочеш, її ж із 5 років виховують у радянському дусі. 

У 1956 році мама, Юрко й мамина тета Наталка з чоловіком повернулися до Львова. Я вступила у Дніпропетровський будівельний технікум, почалося навчання. На перші зимові канікули поїхала до Львова, але рідних там не застала. Маму арештували за те, що не мала прописки, і відправили в чернігівську тюрму. Юрка забрали відбувати термін, який він через амністію не досидів. На щастя, я познайомилась з жінками, які сиділи з мамою в таборах. У них перебула ті канікули. А перші дні мешкала в тети Наталки. Від неї вперше почула прізвище Шухевич. А ще побачила газету, у якій ішлося про ОУН і УПА. 

Влітку мамині подруги вирішили нарешті познайомити нас. Вони спакували велику важку валізу-передачу й відправили мене з нею до Чернігова. Там я пішла до тюрми. 

Зайшовши до кімнати, я побачила наглядача і якусь жінку. Зрозуміла, що то — моя мама. Побачення тривало пів години. Говорили ми мало, більше плакали. Ми й далі листувалися, але мусили добирати слова. Усе заборонене викреслювали, якщо такого було багато — могли й викинути листа. У 1958 році маму амністували. Вона повернулася до Львова. Влітку приїхала я. Нарешті ми змогли зустрітися і наговоритися. 

Маму й далі переслідувати. Були випадки, що вона в когось ночувала, а над рання приходила міліція і питала у господарів, що тут робить непрописана людина. Погрожували вислати до Сибіру. Люди боялися приймати мою маму, та й вона не хотіла зайвий раз наражати когось на небезпеку. Так вона почала ходила в римо-католицький костел на площі Ринок. Священники час до часу дозволяли їй залишитися на ніч. Вона там годинами стояла навколішки, на колінах мала страшні мозолі. Врешті домовилася, щоб за гроші хтось її прописав. Продовжувала жити по знайомих, але вже без страху переслідувань. Я вступила в Політехнічний інститут у Львові — це був єдиний метод тут зачепитися. Після випуску вийшла заміж. Шлюб нам дав приватно греко-католицький священник. Чоловік працював архітектором у проєктному інституті. Нам вдалося отримати квартиру й забрати маму до себе. 

"Подумай про це"

Під час одних канікул у Львові мені зателефонували та сказали, що привезли Юрка, і він хоче мене побачити. Коли я заходила до кімнати, слідчий притримував двері рукою. Так вийшло, що я схилилася і пройшла йому під руку. На голові мала берета, який зачепився за руку, я його поправила. Пізніше Юрко сказав: 

— В мене було враження, що ти мені честь віддаєш. 

Поговорити нам дали дві години. Далі — знову тільки листи. Юрко мав дозвіл писати один лист на пів року. Тому викладав усе дуже змістовно. Нічого не згадував про тата чи УПА, але казав порівнювати те, як ми живемо, і те, що говорить нам влада, — мовляв, ті речі не збігаються. У Володимирській тюрмі була велика бібліотека, він мав можливість багато читати. Тож Юрко коротко переповідав, що відбувається у світі, де які революції. Це були не оцінки — просто факти. Та між рядками я читала: "Подумай про це". 

Юрко часто просив передати йому окуляри — щоразу сильніші. А 1980 року повідомив, що вже майже нічого не бачить. Його прооперували, та це не допомогло. Мав виразку шлунка. Терміни Юркові продовжували штучно. Звинувачували в "антирадянській пропаганді й агітації" — хоч він сидів у тюрмі й не міг чинити нічого подібного. Одного разу прислав нам плаща: мовляв, займає багато місця. Ми одразу зрозуміли, що тут щось не так. Мама розрізала плащ і побачила на бортовці текст. Юрко написав чіткий план, як він бачить відбудову України. 

Раз до нас прийшли з обшуком. Походили туди-сюди, навіть не чіпали книжок, у яких можна сховати все, що завгодно. Це був радше психологічний тиск. Мене регулярно викликали у КДБ. 

— Яка ви комсомолка? — питали. 

— Така, як і всі, — відповідала.

— Треба вступити в інститут — мусиш бути комсомолкою. 

І треба було ще щось — знову без комсомолу ніяк.

Юрко відсидів три довгі терміни по різних тюрмах і таборах. Вийшов на волю у 56 років. Діаспора допомогла йому купити квартиру у Львові. 

Не зганьбити прізвища

Про тата я знаю лише з розповідей мами та брата. Мама казала, що він мав дуже хороше почуття гумору, замолоду грав на фортепіано й у волейбол. Не слухав, коли йому радили берегти пальці для музики. 

— Наталко, ти знаєш, як я тебе люблю. Але Україну люблю більше, — говорив дружині. 

Юрко ж пригадував, як у Кракові разом із татом був на зустрічі з Ярославом Стецьком, Степаном Бандерою та іншими. Тоді йому було 6–7 років. 

— Романе, твій син буде революціонером, — сказав Стецько. 

— Не псуй мені дитини, — відказав тато. — Якщо ми відродимо українську державу, то що він боротиметься проти неї?

Коли тата вбили чекісти, слідчий привіз Юрка до якогось гаража. Там лежало тіло, накрите плащ-наметом. Юрко відкинув плаща і впізнав тата.

Вже у старшому віці я дізналася, якою надзвичайною людиною був мій тато. Він поставив усе на боротьбу за Україну й віддав їй своє життя. Таку жертовну та сильну людину можна тільки поважати. Тому все свідоме життя я переймалася одним — не зганьбити прізвища Шухевич. Коли Україна відновила Незалежність, це стало для мене великою несподіванкою. Я не вірила, що таке може статися. Юрко ж не надто радів. Він одразу сказав, що без крови свободи не здобувають. І раніше чи пізніше нам доведеться воювати.