"Неприпустимо ототожнювати російські страждання з українськими", — Джейд МакГлинн

— Чи змінився у країнах, які Ви аналізували, погляд на Росію, а також на ті держави, які раніше сприймали як частину її сфери впливу?

— Якщо говорити про погляди на Росію у Великій Британії і США, то є дві тенденції. З одного боку, Росію починають сприймати як імперську країну, погляд на неї став критичнішим. З іншого — зростає стурбованість, що російська культура стала невинною жертвою війни. Цей наратив використовують, щоб відвернути увагу від України та від геноциду проти українців, який має виразну культурну складову з обстрілами та руйнуванням культурних памʼяток, нищенням бібліотек, убивством письменників.

Окрім англосаксів, у деяких європейських країнах, наприклад, у Франції, не відбулося значних змін у їхньому історичному розумінні Росії. Натомість у Німеччині зміни глибокі, хоч і повільні.

Поза Європою я тепер вивчаю Глобальний Південь. Там Росія намагається використовувати дипломатію памʼяті, щоб покращити культурні звʼязки. Це часто передбачає згадку про антиколоніальну боротьбу тих країн та підтримку тієї боротьби з боку Радянського Союзу. Імперіалістом Росія називає США, що є дивним для багатьох у Європі, адже саме РФ явно є імперіалістичним агресором. 

У країнах Африки Росія активно використовує резонанс виправданих антиколоніальних настроїв, спрямованих проти Заходу. Утім резонанс — це лише один чинник. Є також питання платформи. Росія має набагато сильнішу платформу в Африці, ніж Україна. На жаль, багато країн Глобального Півдня сприймають російські наративи, які представляють Україну інструментом держав Заходу.

— Українська історикиня Олена Стяжкіна в інтервʼю Українському інституту національної памʼяті зазначила, що у світі серед науковців існує певне засліплення щодо Росії: західні вчені працюють над своєю колоніальною провиною, проте Росію історично не сприймають ані як імперську колоніальну державу, ані як сталінську нацистську державу, а як якесь унікальне явище, на яке потрібно зважати. Чи Ви поділяєте цю думку?

— Це справедливо щодо багатьох західних учених. Та я вважаю, що молоді науковці, які здійснювали свої польові дослідження в епоху Путіна, відрізняються від старшого покоління.

Важливо зрозуміти, як Росія стала такою терористичною державою, чому так багато росіян принаймні погодилися на це, якщо не підтримували. Це дуже болісне питання для багатьох русистів, на яке вони не хочуть відповідати. Але Захід повинен зрозуміти цю правду, інакше ми не ухвалимо правильних політичних рішень і не розумітимемо суті цієї війни.

Я була здивована кількістю старших науковців у Великій Британії, які, підтримуючи українців, усе ще повторюють застарілі наративи про Україну, які дублюють російські чи радянські міти. Русисти, які нічого не знають ані про українську історію, ані про політику, пишуть статті про те, як Україні потрібно зблизити "обидві сторони" у своїй країні, що половина країни хоче жити з Росією. Це також дуже небезпечно для авдиторії, тому що люди не завжди розуміють, що це експерти, які спеціалізуються на Росії, а не на Україні. Думаю, що ми повинні гучніше критикувати таких людей. Інакше це й далі пріоритезація російської точки зору.

— Які головні міти й наративи, що Росія активно поширює, досі мають вплив на Заході?

— Наратив, що Захід навмисне принижував Росію у 1990-х та порушив свої обіцянки щодо розширення НАТО. Він дуже поширений, особливо у США, і його використовують як причину, щоб припинити підтримувати Україну.

Але є інші міти, наприклад, що Росія виграла Другу світову війну одноосібно, без інших радянських республік, тому має привілеї.

А ще, що українська ідентичність є якимось чином екстремістською, повʼязаною із націоналізмом. Цей міт знайшов свою авдиторію на Заході, хоч це невелика авдиторія. Російська пропаганда любить називати українців бандерівцями, але термін "бандерівець" не поширений на Заході, більшість людей не знає, хто такий Бандера. Натомість історичні злочини деяких українських націоналістів під час Другої світової війни використовують, щоб критикувати українство та сучасну боротьбу України.

— Чи є окремі міти, повʼязані з історією Криму, які впливають на бачення долі півострова та на допомогу Україні в його деокупації?

— На Заході багато хто вірить, що Крим — історично російська територія, і це абсолютно нівелює кримських татар. Тут варто зауважити, що багато людей сприймають наративи Росії щодо історії, особливо про Крим, просто тому, що вони помітніші.

Ще існує плутанина щодо поняття "російськомовний". Є сприйняття, ніби російськомовний означає проросійський, чи навіть що російськомовні люди вважають себе частиною Росії.

Але ці уявлення не дорівнюють підтримці Росії. Хоч я усе ще вважаю, що вони можуть впливати на ставлення людей до можливости переговорів з Росією. І, звісно, це вплинуло на ставлення до анексії Криму в 2014 році.

<p>Джейд МакГлинн "Війна Росії"&nbsp;</p>

— Отже, Україну все ще не сприймають як країну, яка може бути багатомовною, мультикультурною та мультирелігійною, але при цьому мати стійку українську громадянську ідентичність?

— Люди мало що знають про Україну. Також інколи це повʼязано з нашим імперіалізмом. Наприклад, в Англії траплялися випадки, коли люди, які підтримують Україну, запитували в мене: певно, це дуже-дуже важко для російськомовних розуміти й перейти на українську? Вони думали, що українська — як ірландська для англійців, і для них це було повʼязано зі страхом, що, можливо, одного дня їм доведеться вчити ірландську мову. Так я почала помічати: коли російські наративи сприймає британське суспільство — це частково повʼязано зі спільним імперським досвідом.

— Нині триває дискусія про відповідальність за цю війну — чи вона лежить лише на російському керівництві, чи російське суспільство також відповідальне? 

— Це дуже важливе питання зокрема тому, що українці заслуговують на справедливість. Але також і важливе для політики Заходу щодо Росії та майбутніх відносин з Росією. На Заході цю війну більше сприймають як війну Путіна. Я написала книжку, яку назвала "Війна Росії" — це і є моє ставлення.

Уявлення про вину та відповідальність тільки Путіна повʼязане зі спрощеним уявленням про диктатуру. Так, Путін — диктатор, але це не позбавляє росіян волі.

Абсолютно неприпустимо ототожнювати російські страждання з українськими стражданнями, як іноді чинять у західних ЗМІ. На жаль, у західних столицях є представники російської опозиції, для яких цей наратив є корисним, він добре відтворюється в Росії, хоча самі вони, звісно, не в Росії. Зрештою, це буде їхня електоральна база, і вони активно просувають тезу, що це війна лише Путіна, що росіяни — теж жертви, навіть ще більші жертви, ніж українці. 

Ми бачимо, як навальністи навіть називають українців пропутінськими через те, що вони "цькують антипутінських росіян". Це, звісно, абсурдно й огидно. Але, на жаль, деяким російським опозиціонерам притаманна українофобія, майже обурення, що Україна має таке співчуття і підтримку, коли українська культура, на їхню думку, є провінційною. Бути антипутінським — не означає бути проукраїнським.

Російська опозиція не повинна втручатися в дебати щодо підтримки України. Є росіяни, які активно підтримують Україну, вони роблять це, підриваючи залізничні колії чи допомагаючи депортованим українцям виїхати з Росії, але вони роблять це тихо, не вимагаючи грошей, не пишучи довгих твітерних тредів про несправедливість щодо "великої російської культури".

Для людей на Заході, звісно, простіше думати, що проблема лише в Путіні, і ми можемо повернутися до нормального життя після його смерти. Така інтерпретація ігнорує те, що до 24 лютого 2022 року не було прийнятної норми. Війна почалася 2014-го, і відмова Заходу визнати це просто повторює ті самі помилки та слабкості, які спонукали Путіна думати, що він може знищити Україну. 

Як ми бачили у Вільнюсі на саміті НАТО, багато хто на Заході не хоче прийняти, чим є Росія і що вона хоче зробити в Україні. Що це геноцид, що це проблема не тільки для України, а й для Європи. Головно тому, що тоді нашим західним політиками доведеться зіткнутися із серйозними питаннями щодо реформування архітектури європейської безпеки та НАТО, із власними помилками в минулому. Але Захід давно повинен прийняти реальність — навіть не для України, а для себе.

— У своїй праці Ви пишете, що росіяни глибоко сприйняли той історичний наратив, який використовують, щоб виправдати війну проти України. 

— Важливо зрозуміти, як Росія стала державою, якою вона є сьогодні. Багато росіян погодилися з цим. Люди мають свободу волі, і росіяни або більшість росіян зробили певний вибір, який веде їх цією дорогою. Причини — різні. Пропаганда — так, одна з них. Але пропаганда у XXI столітті — це не тільки про платформи. Платформи потрібні, але також треба, щоб наративи викликали резонанс в авдиторії. 

Ідея, що Росія — велика держава, яка має не тільки право, а йь місію диктувати іншим країнам, як жити, що Росія — це особлива, навіть месіанська цивілізація, резонує. І резонує тому, що немає планів, немає амбіцій на майбутнє, є тільки обіцянка повторити те, що було доброго в минулому. 

Україна відіграє особливу роль у російській, особливо путінській історіографії. Чому Росія велика держава? Тому що це спадок Руси, тому що є Великоросія, Малоросія, БілоросіяДжейд МакГлинн мала на меті підкреслити російський наратив про "три Русі/Росії"— усі ці нісенітниці, про які Путін писав у своєму есеї. Суть у тому, що багато людей у РФ хочуть чути ці наративи. Важливо читати пропаганду, розуміти, що там написано. Але також важливо усвідомлюватии, чому люди хочуть слухати і сприймати цю пропаганду. 

На Заході мене питають: це, очевидно, тому, що вони не мають інших ресурсів, іншого вибору? По-перше, це не так. Навіть сьогодні 60 мільйонів росіян щодня користуються телеграмом, це доступ до всіх можливих каналів. Але серед 30 найпопулярніших каналів про політику 24 — дуже мілітаристські. 

Вважаю, що Захід повинен розуміти, чому росіяни зробили такий вибір. Тому що інакше ми не зробимо обґрунтованого політичного вибору та неправильно зрозуміємо суть цієї війни й не зробимо того, що повинні зробити і для нашої національної безпеки, і для України.