“Наша остаточна перемога – це внутрішні зміни в Росії”, – Валерій Пекар

Для військового союзу Росії і Китаю немає підстав

В останні місяці західна преса часто порівнює Україну і Тайвань. Мовляв, “Україна для Росії ― як Тайвань для Китаю”. Та я б не робив таких порівнянь. Українці – це древня нація, коріння якої сягає півтори тисячі років. Це нація, яка свого часу уклала союз з Росією, і потім розчинилася в Російській імперії. Яка намагалася на початку ХХ століття здобути незалежність, і яка таки здобула її у 1991 році. Україна визнана всіма країнами світу і є однією з засновниць ООН. Що з цієї історії схоже на Тайвань? Нічого.

Такі порівняння – від нерозуміння України. І від намагання підібрати якусь схожу історію, відому західному суспільству. Але всі ці аналогії нічого не варті. Китай також не може взяти за взірець окупацію Росією Криму. Бо в історії відносин КНР і Тайваню, знову ж таки, нічого не нагадує ні Крим, ані Росію, ані російську анексію Криму.

Якщо у Тайванській протоці відбудеться ескалація – це ніяк не вплине на увагу США до війни в Україні. Америка є достатньо потужною державою у політичному, дипломатичному і військовому аспекті, щоб могти одночасно відстежувати два великих конфлікти. Зрозуміло, що події, які відбуваються на тихоокеанському рубежі, є для Америки важливими. Але так само для США важливо те, що відбувається на рубежі Європи. Американці не можуть забути про війну в Україні, тим паче, що поле битви тут – не лише Україна.

Китайсько-російського військового союзу боятися не варто. Для такої спілки немає підстав. Інтереси Китаю не співпадають з інтересами Росії в жодній точці. Єдине, що Китаю не дуже б хотілося – щоб порушився світовий баланс сили. І тому повний колапс Росії китайцям таки не вигідний.

Між геополітичними та геоекономічними інтересами Китаю є певна суперечність. З одного боку, ця держава прагне зміцнення своєї міжнародної позиції на противагу Західному світу. З іншого – хоче посилення економічної співпраці з країнами Заходу. І між цими двома речами є постійне протиріччя: якщо аж надто посилити вагу Китаю у геополітиці – це зашкодить китайській економіці; якщо збільшити співпрацю і залежність від західної економіки – це не додасть китайцям ваги у геополітиці. Саме тому Китай намагається завжди утримувати баланс і діяти обережно, без поспіху і різких рухів.

Згадайте відомий малюнок з інь і ян – для них завжди протилежності поєднані. Те, що зараз для цього балансу є загроза, означає тільки те, що китайська еліта зараз думає і визначається, що робити. Але це не значить, що Китай полізе у війну в Європі, чи підтримуватиме Росію. Чи навпаки – буде підтримувати Захід, якщо він буде дотискати Росію до колапсу. Китайці завжди планують на довгу перспективу.

Російські теми для українців мають стати не цікавими

Радянський Союз після смерті Сталіна протягнув так довго через високі ціни на нафту. Росію ж можуть у значній мірі позбавити нафтових і газових доходів. Вона не зазнає повного колапсу, лише скотиться до рівня економіки Ірану під час ембарго на нафту. Щось в Росії таки вироблятимуть. Хліб буде, хоча за ним будуть черги, рублі будуть, хоч і мало вартуватимуть, робочі місця якісь теж будуть. Та величезна кількість людей перейде на самозабезпечення. Тобто буде намагатися якимось чином заробити собі на життя за межею офіційної економіки. Таке вже бувало на початку 90-их. Люди виживатимуть.

<p>Черга за хлібом на Росії наприкінці 1980-х</p>

В Росії суб’єктом є тільки еліти. Там немає громадянського суспільства, схожого на наше. Їхні еліти – це депутати, чиновники, бізнесмени всіх рівнів. Умовно це 1% населення. Ті люди витратили кілька десятків років життя для того, щоб заробити певний рівень процвітання та особистих можливостей собі і своїм дітям у майбутньому. Що з ними зараз сталося? По-перше, вони все втратили через санкції. По-друге, те, що залишилося – втрачають через знецінення. По-третє – тих, які мають стосунок до держави, Путін просто пограбував, оголосивши про конфіскацію їхнього майна. Зрештою, закінчиться все тим, що їхніх дітей повернуть в Росію з усього світу. Питання у тому, наскільки російські еліти здатні проявити хоч якусь суб’єктність. Бо бунту чи революції знизу там бути не може. В Росії завжди революції відбувалися тільки згори, найчастіше у вигляді палацового перевороту.

Середнього класу в Росії немає. Тих, хто приблизно таким міг би бути, я б назвав гедоністами. Тобто людьми, які заробили певний рівень задоволення споживчих звичок, і зараз вони його позбавлені. Цей прошарок не є суб’єктом. Ці люди, зрозумівши, який нищівний вплив матимуть міжнародні санкції для їхнього добробуту і стилю життя, гуртуються навколо Путіна і кажуть приблизно таке: “Раніше я думав, що війна десь далеко, що вона мене не стосується. Звичайно я був проти війни. Хоч і розумів, що всяке може бути. Та політикою я не цікавлюся. Але тепер, коли я втратив все, то зрозумів, наскільки Путін був правий, коли казав, що весь світ проти нас. Тому ми мусимо оголосити війну всьому світу і перемогти в ній”. 

Вони здатні затягнути паски на дуже багато років. Зрештою, Північна Корея якось живе. Так, корейців убивають, вони голодують і страждають, але живуть. 

План 7Д – для остаточної перемоги

Найголовніший український меседж на Захід я би сформулював так – військова перемога Українських збройних сил, не є остаточною перемогою України. Коли останній російський солдат залишить останній квадратний метр української території, включаючи Крим і території Луганської і Донецької областей, – це буде перемогою військовою, але не кінцевою. Бо якщо Росія залишиться мілітаристською тоталітарною імперією під керівництвом Путіна, або когось з його посіпак, це означатиме, що вони з часом накопичать сили, вивчать помилки, зроблені під час нинішнього вторгнення, і знову кинуться на Україну. Саме тому дуже важливо, щоб Захід усвідомив: для нас остаточною перемогою із забезпеченням міжнародного миру, стабільності й безпеки будуть лише внутрішні зміни в Росії.

Виконання цих сімох пунктів вигідне Україні, Росії, Заходу і всьому світу.

Зрозуміло, що у Німеччині після Другої світової війни щось схоже робити було простіше, бо вона лежала в руїнах. Як таке зробити з Росією – це і є питання. І ключ до нього лежить у зміні російських лідерів.

Дуже важливо прожити цей рік у стані суспільного єднання і ненависті до агресора

Після того, як українська армія виб’є ворога за кордони України – подальшого нашого наступу, гадаю, не буде. По-перше, в нас немає на це ресурсів. Навіть Гітлер не мав ресурсів наступати на Росію. По-друге, тоді в очах Заходу ролі зміняться: ми станемо агресорами, а Росія – жертвою. По-третє, ми отримаємо консолідацію російського суспільства, війна стане для них “атєчєствєнной”.

У розмовах про перемогу я би не брався говорити про якісь терміни. Зараз у нас немає жодних моделей для таких прогнозів. Очевидно тільки те, що російська агресія захлинулася. Ми переходимо зі швидкого темпу, який був у минулі два тижні, коли щогодини щось змінювалося і всі жили на адреналіні, до повільного. Цей перехід буде дуже важкий психологічно. Тому, що ця фаза війни передбачає, що довго нічого не буде відбуватися. Моряки кажуть, що найбільше випробування – це не шторм, а тривалий штиль.

У шторм українці завжди можуть дати собі раду. Коли вся країна швидко підіймається на боротьбу з агресором і кожен працює на своєму фронті. А у штиль нам дуже важко. 

У цю фазу штилю почне працювати дипломатія. І це буде відбуватися непомітно для громадян. Після переговорних зустрічей дипломати казатимуть – ми ні до чого не домовилися, наступна зустріч завтра. І так триватиме тижнями. Ми не будемо знати, що відбувається за зачиненими дверима. Але це на краще, бо тут якраз той випадок, коли нам і не варто знати, щоб нічого не зірвати.

Скільки часу триватиме та повільна фаза – невідомо. Можемо хіба порахувати, коли в Путіна закінчаться резерви призовників чи військової техніки. Вони вже закінчуються. Але те, скільки часу буде тривати та тиха робота дипломатів, метою якої буде остаточна українська перемога, не можемо прогнозувати.

Нас буде від цього “затишшя” дуже сильно ковбасити. Майданівцям, або тим, хто воював в 2014-15 роках, коли війна була в активній фазі – це відчуття переходу від швидкого темпу до повільного – знайоме. Це страшна емоційна гойдалка, в якій, однак, треба навчитися жити. Нам потрібні будуть ті якості, яких у нас зазвичай немає. І я трохи за це переживаю. Але, думаю, що війна не вийде за рамки 2022 року.

Треба розуміти, що це марафон, а не спринт. Це означає, що треба розраховувати на повільніший темп і на більшу глибину. Бо жодна людина не може пробігти марафон у тому темпі, в якому біжить коротку дистанцію. Потрібна інша стратегія і тактика, інше дихання. Ми мусимо навчитися і цього. Звичайно, можна сказати, що все закінчиться через два дні, і це також може статися. Але я би все ж просив українців налаштуватися на те, що наступний період війни буде довгим. І навіть може здаватися, що нас зливають, що катастрофа і кінець, але це буде не так.

Насправді Третя світова війна вже почалася. Я нагадую слова Збігнєва Бжезінського, який казав, що Третя світова, якщо почнеться, то однією з точок буде Україна. Та вперше в українській історії ми є суб’єктом світової політики. Дуже важливо, не втратити цього.