Февзі Мамутов: "Крим — це місце, куди нас завжди буде тягнути"

Народитися у Криму

Отже, я народився у Криму. Можна сказати, що на честь повернення нашої родини до Криму, тому що мої сестри і брати значно старші за мене. Моя найстарша сестра народилася 1972-го в депортації, а наймолодший я — 1991 року. 

Моя родина виїхала з Узбекистану 1990-го, коли нашому народові нарешті дозволили — яке страшне це слово в такому контексті — повернутися додому. Я народився у маленькому селі на півночі Криму, хоча мої батьки, діди-прадіди всі походять із Судака. Ми повернулися не на свою історичну малу батьківщину, а купили будинок у бідному селі серед степу, бо в Криму ціни на житло були захмарними. Але це, звісно, нікого не зупиняло. 

Мої батьки з чотирма дітьми покинули облаштоване життя, хорошу роботу, високу зарплату та переїхали з великого міста Бекабад до напів розваленого будинку в селі й почали життя спочатку. Мій батько в Узбекистані працював завідувачем універмагу, а тут почав розводити домашню худобу. Треба було виживати, годувати родину. Думаю, вони були щасливі, попри всі труднощі. Так чинили всі кримськотатарські родини. 

Народження дитини в Криму — це не лише про народження дитини, а й певний символізм. Це як мати право на цю землю, бажання бути причетним до цієї землі. Кримськотатарська мова у перекладі на українську буде "мова матері". А слово "Батьківщина" — це "земля матері", тобто земля, де тебе народила мама. Це місце, куди нас завжди буде тягнути. Моя бабуся часто повторювала: "Народжуйте дітей в Криму", але молодим я це не до кінця розумів. Уже пізніше нам із дружиною було важливо народити другого сина в Криму. Він не памʼятає Криму, хоча знає, що народився там. Бачить свою бабусю лише онлайн і питає: "Я колись побачу її справжньою?". 

Памʼятати — означає вижити 

Одна з моїх бабусь називалась Ава, у християн це аналог імені Єва. Її родина — із Судакського регіону. 18 травня 1944 року її разом з батьками й шістьома сестрами та братами депортували Вона була найстаршою, мала 17. До місця призначення живими доїхали тільки батьки й вона з сестрою. А після приїзду невдовзі померли батьки. 

Мої бабусі й дідусі багато розповідали про те, що було потім. Про те, як мусили терпіти постійні знущання, як їм до смерти Сталіна не дозволяли виходити за межі спецпоселень і розшукати своїх родичів. Як діти не змогли знайти своїх батьків і навпаки. Однак, попри все це, їм вдалося зберегти свою памʼять, мову, любов і повернутися додому.

Мій дідусь Решид воював і потрапив у полон до італійців. Був у їхньому концтаборі, а коли їх звільнили американські союзники, то довелося разом із другом іти додому пішки. Коли вони дісталися Угорщини, то заночували на якомусь винограднику. Там їх застав господар, який заговорив із ними ламаною кримськотатарською. Сказав, що заріже бика, і поки вони його не зʼїдять, то далі не підуть. Зʼясувалося, що до війни в Криму він навчався виноградарства. А коли мій дід дістався Криму, то родини там не застав. З нього зірвали погони й вислали до Узбекистану. Він так і не знайшов своїх найближчих, але знайшов двоюрідну сестру, яка дожила до повернення у Крим і померла в 102 роки. 

Моя друга бабуся мала незвичне імʼя. Родинна легенда розповідає, що після її народження батьки ніяк не могли придумати їй імʼя. Нарешті прийшов свекор, розгорнув Коран, тицьнув пальцем і сказав: "Ось вам слово, отак і називайте". Слово те було "Шемшубані". Ніхто не розумів його значення, але так і назвали.

Одного разу бабуся Шемшубані й дідусь Джеміль гостювали в нас. Мені тоді було років сім-вісім. Ми з дідом про щось балакали і я його запитав: "А хто був кращий, Ленін чи Сталін?" І дідусь мені відповів: "Та Сталін". Я шокований: "Як так? Як ти таке можеш казати?" І не відчув, що він жартує. Тут дід застосував один з улюблених аргументів поціновувачів тоталітаризму: "Сталін не знав, що нас депортували". Мене, як тепер кажуть, порвало: я зібрав дідусеві речі і поклав біля дверей. Кажу: "Не хочу з ними мати нічого спільного, дід казав, що Сталін не знав про депортацію". Тут усі почали мене заспокоювати, що то була перевірка, чи я добре знаю історію. А дід тихо мені сказав: "Якби Сталін був живий, і я міг до нього добратися, то, мабуть, живцем на шматки порізав би. Не тому, що я злий. А тому, що це було б заслужено". 

Історична памʼять передається нащадкам не лише у сімʼях освічених людей, науковців, істориків тощо. Як бачимо, вона добре спрацьовує і в родинах простих людей, які чудово розуміють, що таке добро і що таке зло. Може, навіть більше, бо якщо в тебе забрали абсолютно все, що ти мав, ти хочеш розказати про це своїм дітям, онукам, правнукам, бо ти живеш цією памʼяттю та хочеш, щоб і вони цим жили. Ти хочеш їх застерегти, навчити, передати їм це знання і пояснити своїм нащадкам, чому це так важливо. Може, це навіть одна із запорук виживання нації. 

Мій народ сьогодні перебуває на етапі передвимирання. І в руках України як держави — збереження моєї нації. Єдиний вихід для цього — деокупація Криму й надання йому статусу національної територіальної автономії. 

Як ми тепер — ті, яких фактично депортував уже у ХХІ столітті путінський режим, — виживаємо на материковій частині України? Як тваринка, яку кинули в банку з водою: вона борсається-борсається, аби не втонути. Тримається з останніх сил, тому що є надія і є розуміння, що ти маєш наступні покоління. Це як національна ідея, яка дуже потрібна нам, українцям, як політичній нації. 

Депортація ХХІ століття

Мій 2014 рік як спортсмена починався у відрядженні: того разу я був у Латвії на навчально-тренувальних зборах разом з українською збірною. До Києва повернувся у січні й одразу ж із друзями пішов на Майдан. Знайшли намет, де кримські татари готували плов, почали шукати бізнесменів, щоб допомагали людям із продуктами. Я тоді відчув такий дивовижний стан, що весь народ — там і я — частина цього, у центрі найважливіших подій. Потім я знову поїхав у справах, а десь у середині лютого повернувся додому в Севастополь. Приїхав до батьків на відпочинок і почав усюди ходити у своїй спортивній куртці національної збірної, із написом, тризубом. А в місті було повно російських військових частин. Мама дуже за мене переживала, але я казав: "Я у себе вдома, чого ти боїшся? Це моя форма, я за неї, тобто за Україну, щодня виступаю".  

24 лютого друзі покликали мене на мітинг у Сімферополі. Звичайно, погодився, але до кінця не усвідомлював всієї серйозности ситуації. Тобто мене завжди обурювало, що я живу в Україні й усюди бачу написи "Севастополь — Крим — Росія" або "Дім Москви". І от тепер стало відчутно, що всі ці написи не просто так, що нас реально оточив ворог, справжній ворог. Отаких, про яких мені трохи розказували дідусі й бабусі. 

Я був на мітингу 26 лютого, бачив море людей, море українських і кримськотатарських прапорів. Коли стало зрозуміло, що ми перемагаємо, то не хотіли розходитися. Але нам сказали, що все гаразд. Цілком можливо, що росіяни наступного дня відкрили би по нас вогонь. Хтозна. Я приїхав до батьків. Тато сказав мені, що нас обдурили. Я з ним сперечався весь вечір. А вранці ми побачили в новинах російський прапор над сімферопольськими будівлями. 

Потім я знову поїхав на збори за кордон і додому повернувся в березні. Заїхав потягом до Криму, і раптом він зупинився і простояв дві години. Такого ніколи не було. Документи перевіряли у всіх. Потім поїхали. У моєму вагоні було, може, 4–5 пасажирів. Я в купе — один. Коли потяг зупинився, до мене зайшов якийсь чоловʼяга: дуже брудний, смердючий, видно, що безперестанно вживає алкоголь і, судячи з усього, живе на вулиці. Одягнений був якось чудернацько: камуфляж, штани й куртка різних кольорів, на зашмарованому рукаві — "георгіївська стрічка". І пʼяним голосом вимагав показати паспорт. Казав, що він у якійсь "дружині". Ну а я молодий, спортсмен, дипломатія — не про мене, і відповів, щоби він валив подалі. Приїхав додому, а тато мені подібну історію розказав. 

Далі я мусив покинути дім. Молодим перспективним людям там більше не було місця, якщо ми не хотіли обслуговувати окупантів. Я ще прийшов у свою спортивну школу на тренування. Вдягнув футболку з написом Ukraine. І представники адміністрації цієї школи, які раніше розповідали мені, як пишаються моїми досягненнями, сказали, щоб я більше в цій футболці не приходив. Щоб обрав собі будь-яку з купи футболок із триколором. Я зібрав свої речі й пішов додому, а наступного дня поїхав до Києва. У вимушену депортацію зразка ХХІ століття. Добре, що хоч не в товарняку в пустелю.

Два уроки для народів

Наприкінці 2018-го, йдучи київською вулицею, я раптом відчув, що дуже мерзну. До кісток. Ми з дружиною Ленарою подумали й вирішили, що місто, де ми ніколи не були, але де тепло і є наше море, — це Одеса. Збиралися недовго й одного листопадового ранку вже були на одеському вокзалі з парою валіз. Не встиг я написати в інстаграмі, що перебираюся до Одеси, як мені відповів один кримський татарин, якого я жодного разу не бачив, що запропонував кілька днів пожити у нього. Ми так і зробили. 

Невдовзі винайняли квартиру. Потрібен був педіатр — пішли в поліклініку, а на дверях у лікаря висить табличка із кримськотатарським прізвищем. Познайомилися, я кажу, що нам потрібен юрист, вона дає візитівку — кримська татарка. Так почалися мої перші знайомства з місцевою кримськотатарською спільнотою. 

Під час коронавірусу ми з друзями готували гуманітарні набори для багатодітних родин, хворих. Знайшли в місті та області 75 кримськотатарських родин. Тепер я вже знаю, що їх — кілька сотень. Потім почав більше цікавитися громадською діяльністю, навчався, а далі створив громадську організацію. 

Ми розуміли, що потрібно розказувати про себе, про свої звичаї, мову, про нашу спорідненість з українцями, побільше давати інформації одеситам, щоб нас не сприймали як якийсь екзотичний народ. У 2020 році ми вперше організували автопробіг містом із кримськотатарськими прапорами. Тепер це уже звичний захід. Нам усі махали руками, усміхалися, деякі автомобілісти сигналили у відповідь. Того дня я почувався щасливим. А ввечері відкрив фейсбук і був вражений. Там були десятки коментарів про те, щоб ми їхали додому в Узбекистан, що Сталін нас мало вбивав, що треба доробити його справу. 

Ми майже потрапили в депресію. Я не звик до такого, зізнаюсь, бо я ж спортсмен, я звик, що мене люблять, хвалять. А коли ти підіймаєшся на пʼєдестал з медаллю, тобі аплодує вся твоя країна, бо ти – українець у політичному сенсі, ти — частинка цього народу й завжди нею був. Зрештою, я зрозумів, що не треба коментарі в соцмережах брати так близько до серця, але й роботи у нас насправді — чимало. Тому ми відтоді провели сотні заходів, спрямованих на популяризацію кримськотатарської культури. Відкрили мовні курси, які, до речі, досі працюють. Танцювальний гурток. А ще — спортивний клуб "Різа". На честь мого тата, який помер на моїх руках і якому я пообіцяв, що обовʼязково відкрию спортклуб. Це дитячий заклад, і до початку повномасштабної війни його вихованці встигли завоювати 12 медалей. Я вважав, що моє завдання як громадського діяча — інформувати, розповідати про свій народ, гуртувати й допомагати. 

23 лютого 2022 року ми з друзями були в нашому офісі й вирішили вранці взяти в місцевих ЖЕКів лопати та піти чистити найближчі підвали. На ранок лопат знайти не вдалося, та й прокинулися ми раніше, ніж планували. У нашій квартирі зібралося кілька родин: чоловіки йшли до військкоматів, лишали нам своїх дружин і дітей. Водночас ми таки облаштували перше бомбосховище. Почали приймати в Одесі родини, які виїжджали з окупованої Херсонщини. Потім почалася гуманітарна діяльність. Це стало нашим життям. 

Я ніколи не забуду одного випадку. Якось мені сказали, що треба евакуювати родину з Миколаєва. Я відповів, що завтра вдень евакуюємо. Нам треба було вивезти 13 людей, а вивезли 11, двоє нас не дочекалися — загинули. Тепер я намагаюся нічого не переносити на завтра. 

На запитання "Який урок кожен з народів міг би дати іншому?" я би відповів так: депортація змішала три субетноси кримських татар. І кожен із трьох субетносів мав спільну проблему — депортація і репатріація. Ми тепер не бачимо різниці між нашими субетносами. Тому українці повинні казати не "західна Україна", а "захід України". 

До ворога можна і треба застосовувати силу. Політика кримських татар дуже довго будувалася на ненасильстві, на мирному протесті. Це одна з філософій нашого руху. Але сьогодні українська нація вже долучила до себе кримських татар, кожен п’ятий батальйон має у своїх лавах кримських татар. Ми вчимося бути сильними.