Народна картина – це risorgimento 1920-х років

<p>Володимир Рак</p>

"Народні художники були неймовірно високого класу майстри"

– Пане Володимире, наскільки репрезентативну колекцію народного малярства має Музей Івана Гончара?

– Для того, щоб зрозуміти смак моря, не треба випити половину, досить однієї ложки. Так і кілька зразків народного малярства дають уявлення, що таке наша душа й естетика, – тільки треба  відібрати найцікавіші. Колекція Музею Івана Гончара може повноцінно представляти народну естетику того покоління, яке зникло приблизно у 1980-х роках.

З точки зору науки, самодіяльне – це те, що не опрацьоване традицією. А станкова народна картина – те, що спирається на традицію, на декоративне малювання як у Марії Примаченко, яка використала естетику розписів на стінах і на скринях, або  на академічну систему як у Білокур, просто її малювання наповнене народним світоглядом.

Нашу колекцію можна умовно розділити на три частини. Перша – твори, сперті на декоративну традицію малювання. Друга – художники, які спиралися на академічні систему, яку по-своєму інтерпретували Ксьонз, Ярмоленко і багато анонімних художників. Третя, і основна категорія – художники, які разом напрацювали певну систему, один в одного вчилися, які теж спиралися на іконопис, на декоративне малювання, але виробили власну естетику. 

Ми, українці маємо власну народну систему. Свою систему має Чехія, країни колишньої Югославії, хорвати  – у них до 15 регіональних шкіл. Хорвати мають народну традицію, яка спирається на професійну культуру: професійний художник Крсто Хегедушич вчив Івана Генералича і цілу низку художників тому, чому навчився у загребській Академії красних мистецтв і в Парижі. А ми з вами маємо безперервну національну традицію.

– Чи важко реставрувати народне малярство? Які особливості цієї справи? Адже багато художників не знали професійних основ – малювали без ґрунту, на непідготовленій основі, через це роботи могли псуватися, фарба облущується чи осипається.

– Народні художники виробляли такі речі, що нам і не снилося. Це були неймовірно високого класу майстри. Вони вчилися у професійних художників і освоювали академічну систему. Такий був Григорій Ксьонз із Миргорода, він малював краще за професійних  художників.

Під час війни німецький генерал побачив у когось портрет і здивувався: "Що це  за художник?". "Та це такий-то. Глухонімий", – відказують. "Везіть мене до нього", – каже генерал. Привезли, генерал зайшов у хату, поставив стільчик посередині і наказує: "Du musst mich zeichnen". Тобто "Ти повинен мене намалювати". Ксьонзу якось пояснили, він накидав його риси і попросив залишити китель, щоб домалювати без поспіху. Через кілька днів генерал забрав портрет. На другий день приїхала машина. А в багажнику – мішок зерна, борошна, сало. Кім Григорович Скалацький, колишній директор Полтавського художнього музею, відкрив Ксьонза у 1960-х роках. Тоді ще було багато свідків, друзів, односельців, які його знали.

Народні картини простіше реставрувати. Професійний художник робить тональний живопис – багато напівтонів, і треба мати гостре око і дуже великий досвід, щоби їх відтворити. А в народній – відкриті кольори. Там працював закон збереження енергії, головний закон праці селянина: найпростішими засобами передати найскладніші поняття й ідеї.

"Тоді рука була поєднана з мозком"

– Знавці українського народного малярства кажуть, що цей феномен має часові рамки. На Вашу думку, яка причина його появи?

– Народна картина як феномен виникла в 1920-х роках. Це період risorgimento (відродження, оновлення). Період масового вибуху духовного потенціалу, який  300 років стискався. До ХХ століття народне мистецтво було переважно канонічним: ікони, вишивки, окремі художники малювали картини. Але замовлення і попиту на них не було, не було масової традиції малювання.

У Полтаві  була група художників, яких об’єднав Дядя Митя, тобто Дмитро Перепелиця, представник полтавської школи кустарів. Він шукав людей, які вміли малювати, їх підучував, деякі учні навіть перевершували учителя, наприклад, Ганна Шабатура. Тоді надзвичайно були розвинені ремесла, рука була поєднана  з мозком: ми з вами цього вже не знаємо і не уявляємо. Тому переключитися з вишивки чи з ікон на станкову картину було нескладно, мінявся тільки медіум мистецтва.

Ще одна з причин цього феномену – радянська влада заборонила релігію, а іконописців було дуже багато. І вони переключилися на народну картину. Я навіть знаходив картини, по яких видно, що вони написані іконописцями: іконописна дівчина й іконописний хлопець стоять біля колодязя.

Ці художники спиралися й на декоративний розпис. В Україні була висока образотворча культура – скрині розмальовували, стіни, печі, витинанки робили. І цю культуру народні художники переносили на картини. Ярмарки були як виставкові зали. Це було велике свято.  На ярмарок їхали на розписаному возі, а гній вивозили на іншому – це мій дід із бабусею так розказували. 

– Мистецтво розвивається тоді, коли є замовник і споживач. У різні часи цим замовником були церква, держава, цехи, громади. Як з’явився попит на народне малярство?

– Замовник був, тому що у житті селян і жителів невеличких містечок були щоденні мистецькі практики – наприклад, усі співали. Cама духовна атмосфера живила душу людини, а душа потребує тонких енергій. Тому коли з’явилася ще одна форма мистецтва – картина, її одразу інтегрували в побут.

І бабуся, яка вивозила масло, сир, сметану на базар, могла собі дозволити картинку, яка коштувала приблизно три рублі. Знаю, що після війни один інвалід залишився із родиною у землянці. Він малював на склі і фанері: робив малюнок, жінка акуратно замальовувала обличчя білим, а діти обклеювали. Вони малювали цілий тиждень, а в неділю виносили на базар продавати. І він перший за тих дядьків, які були з руками-ногами, поставив собі хату – за гроші, зароблені на картинах.

Про канонічні сюжети

– У цьому жанрі побутують канонічні сюжети – хлопець із дівчиною біля колодязя, пейзаж із річкою і лебедями, село із церквою і хатами. Тобто художники не творили власні світи, вони перемальовували перевірене часом і попитом?

– Один із законів народної культури – закон варіативності. Адже вишивки робили за зразком, ікони малювали за певним каноном. І завданням майстра чи майстрині було вкласти в цей канон свою індивідуальність, зробити краще, або власне по-своєму.

Провідна ідея ХХІ століття – це свобода індивідуальності. А для художників із народу мета була – душевна рівновага. Мистецтво – це дуже тонкі енергії, які повинні відповідати  запитам культури свого  часу. Через те Пікассо точно відчув революційні цивілізаційні зміни – в науці, в культурі, і почав винаходити мову, яка відповідала епосі. Він створив нову пластичну мову, якою можна тепер розмовляти. Але ми й досі часто тримаємося ХІХ століття.

Погляньмо на сюжети. Ця робота створена за національними архетипами, які є глибоко в душі художника, де один із найважливіших законів – сталість життя. Сталість передається законами симетрії: хата ліворуч і хата праворуч, ліс з обох боків. Головні елементи – повітря, вода, вогонь (сонце заходить), земля – у нашій підсвідомості зчитується як сталість. Човен у народній культурі символізує долю. Є багато картин, коли пара сидить у човні, це означає, що вони знайшли один одного.

Вітряк працює і все перемелює. До речі, ви звернули увагу, що в народній естетиці немає драми? Там є таке правило: людина традиційного мислення повинна всі свої конфлікти і драматичні ситуації перемолоти в собі і видати борошно для всіх. Тобто не ділитися негативом.

***

Знову бачимо  воду, землю, небо. Знову симетрія, але симетрія динамічна. Журавель, дерева – ритм по вертикалі. А ось дороги – ритм по горизонталі. Поняття ритму пов’язане також із поняттям часу, це ідея вічності. Їхнє мислення міфологічне, тому вони створюють образ, який є в душі.

Ми бачимо урізаний криничний сюжет "парубок і дівчина біля криниці". Дівчина – це символ води і місяця, вона протистоїть сонячному началу чоловіка. Є церква і вітряк. Церква є не у всіх пейзажах, але зустрічається дуже часто. Дорога на цій картині як символ відрізку того шляху, який нам відміряно прожити.

**

За колоритом дана картина схожа на роботи Ганни Шабатури. Це Черкаська область, яка колись належала до Полтавщини, тому полтавська школа була поширена в цьому ареалі. У нас на Лохвиччині такі картини були. Знову симетрія, човен той самий, ідея парності.

– У цих картинах ми бачимо "наївний реалізм", тобто автори малювали знайомий світ і ніколи – вигаданого. Тільки Марія Примаченко вийшла за це коло побутового і створила свій національний бестіарій і інші сюжети. Тому її творчість не належить до явища народного малярства.

– Поль Сезанн сказав, що сутність роботи зводиться до кола, квадрата, трикутника. Коли ми подивимось на народну картину, то побачимо, що обличчя людини – просто овал. Ця естетика зводиться до філософських узагальнень.

Академічні художники малюють мить, ось цю конкретну ситуацію. А народний художник це заперечує, він вважає, що справжня реальність – це реальність нашої душі. Тому вони шукали ті формальні ознаки малювання, які відповідали їхній свідомості, звідси узагальнення, пошук ритму. Колір у народній картині не дуже важливий. Це не про нестачу фарб, це про якийсь внутрішній закон.

Марія Примаченко почала вигадувати те, чого вона не бачила, тому вона вибивається з цього кола. Сьогодні ми створюємо реальність інтелектуальну, а інтелект – це лише допоміжний механізм нашого духу, він не створює реальності, він створює системи.

В основі того, що ми називаємо наївом, лежить невимушеність передачі внутрішнього образу, оце вміння без інтелектуальних систем передати інформацію внутрішню, духовну. В цьому і є чар цих робіт. Вони сприймаються людьми переважно як невмілість, але самі ці деформації  читаються як інформація.

"Роботи Анастасії Рак – це терапія"

– Окрім того, що Ви реставруєте народне малярство в Музеї Івана Гончара, Ви зблизька бачили, як твориться це мистецтво. Ваша мама Анастасія Рак була знаною народною художницею. Як Ви класифікуєте джерела її творчості?

– Анастасія Рак малювала на основі народної традиції, бо виросла в центрі малювання. Вона щонеділі виїжджала на базар у Лохвицю з мамою. Та продавала масло, а донька бігла до картинок, до мальованих килимків.

У нашій родині художником був тато. Він знав академічну систему, вступав у ВНЗ, але не пройшов. Тато дивився на маму згори вниз: я – художник, а ти хто така? Я теж не звертав уваги на те, що мама час від часу малювала. У дитсадку, де працювала: оформляла там усі стінгазети, на шафках малювала, а в школі робила пісенники.

Коли я повернувся з Москви, то забрав маму до Києва. Одного разу вона приїхала до мене в майстерню на Лук’янівку, і я кажу їй: на фарби, намалюй, ти ж у нас художниця. І поки я чимось своїм займався, бачу, вона намалювала класну роботу, мистецьку річ. Краще за мене. Я – навчений, а вона просто “відкрила фонтан” – і малює. Причому вона передає через лінію одразу  сутність душі, а мені розум заважає. Колись приїхав мистецтвознавець, академік Олександр Федорук, ми з ним випили вина, я показав свої роботи і, між іншим, підсунув мамині. "Клас, – каже Федорук, – а є ще?".

Невдовзі мама покинула все і почала наздоганяти свою молодість. За два роки намалювала понад 200 сюжетів, я вже не кажу про варіації. І через пару років вперше показала свої роботи на ярмарку в Пирогові – хотіла подивитися, чи потрібні народу її картинки. А народ почав купувати. Ввечері каже: на гроші, біжи в гастроном за шампанським. І ми відзначили її успіх.

– Ваша мама малювала по пам’яті?

– Анастасія Рак малювала з фотографії. За весь час вона намалювала близько 1000 робіт, але багато порозходилися по людях. Вона малювала на полотні, а найбільше – на склі.

– Був у Вас дух професійного суперництва?

– Вона мене гнітила. Бо це геній поруч: я роблю, а в неї цікавіше. Я на роботі цілий день у стресі, якісь неприємності абощо, повертаюся додому повечеряв, питаю: "Мамо, ти сьогодні щось зробила?" – "Так, подивися там у кутку". Я ставлю роботу на мольберт і туди пірнаю, гуляю серед цих кольорів і ліній. Повертаюся до дійсності, і стресу як не було. Терапія.

У Парижі в 1999-2000 роках проходила величезна мамина виставка в Musée de l'Homme на площі Трокадеро: на 100 робіт, із каталогом. Про виставку я домовився сам, а потім її включили в офіційну програму Днів української культури у Франції. Анатолій Зленко тоді був послом, каже: "Щось про вашу виставку багато говорять, у чому її феномен?" Я запросив його, провів екскурсію, і тоді він запропонував: а ви не проти, якщо ми на вашій виставці відкриємо Дні української культури?

Моя концепція була показати безпосередньо те, що мама малювала: бандуриста – показуємо бандуру, свято на Великдень – ось вам писанки. Тобто виставка мала й етнографічну частину, і художню. Це культурологічний принцип побудови виставки, який на ті часи був досить новим. Коли журналісти запитали у французького посла, що йому найбільше сподобалось, він сказав: "Я як дипломат не можу когось виділити, щоб не образити. Але не можу не зауважити великий успіх виставки Анастасії Рак".

– Після того, як народним малярством зацікавилися колекціонери, воно виросло в ціні, й продавці прочесали всі горища в селах. Чи можна ще натрапити на перлини народного малярства десь на антикварному базарі чи на блошиному ринку, чи все вичерпано?

– Ще можна знайти гарні народні картини на базарі, але дуже рідко. Полтавщина вже вся прочесана. Десятки машин із гречкою, горілкою і пшоном проїхали селами: дають пляшку за роботу, а на Клубі колекціонерівЗібрання колекціонерів, продавців, антикварів, які відбуваються кожну останню суботу місяця у Міжнародному Виставковому Центрі на Броварському проспекті, 15. – Ред. продають за 500 доларів.

Роботи Панаса Ярмоленка і тоді дорогувато коштували на Клубі колекціонерів. А після того, як ми зробили виставку в Музеї Гончара, надрукували альбом, а Лідія Лихач зробила виставку у Москві, Ярмоленко із 500 гривень подорожчав до 1000 доларів. Мій знайомий бізнесмен кілька років тому купив роботу Ксьонза за 4000 доларів.

– Ви стверджуєте, що феномен народної картини закінчився?

– У 1980-х роках народна картина закінчилася. Поступово зникали люди, які мали міфологічне мислення, народну культуру почала захоплювати масова культура, ми її називаємо самодіяльною. Вона штучно насаджувалася державою. Ще в 1930-ті було створено багато самодіяльних шкіл: наймали професійного художника, який отримував платню, і він навчав академічній системі. У 1960-х роках їх  було особливо багато, коли у фронтовиків з’явився вільний час. Весь державний механізм був направлений на витіснення традиційної культури. Феномен народного малярства –  як хвиля, що вдарила об берег і пішла назад.