"На тлі ігнору держави": як висвітлюють історію дисидентства

Bad boy

Журналістка Дарія Гірна з дитинства пам’ятає родинні розмови про злочини комунізму. Серед рідних Дарії були репресовані. Однак тоді вона все ж не уявляла, наскільки системним і подвижницьким був спротив української інтелігенції у 1960-х роках.

У тему дисидентства Дарія занурилася  глибше, коли навчалася в Українському католицькому університеті. Керівник Школи журналістики Ігор Балинський запропонував їй створити фільм про співзасновника Української Гельсінської групи, віцеректора УКУ Мирослава Мариновича.

– Я почала читати про нього, і для мене ця тема стала відкриттям. Виявилося, є цілий пласт людей, які писали вірші, прозу, збирали факти порушень прав людини, говорили правду про комуністичну владу й лише за свої слова відбували багаторічні терміни в таборах та в’язницях, – пригадує медійниця.

Дарію вразило, що віцеректор університету, абсолютний авторитет для університетської спільноти, за радянських часів відбув десятирічне покарання як “особливо небезпечний злочинець”.

Згодом журналістка познайомилася із другом Мирослава Мариновича – Миколою Матусевичем. Вони були наймолодшими серед засновників Української Гельсінської групи – першої в УРСР правозахисної організації.

― У спогадах дисидентів Матусевич виступав як людина-оркестр, душа компанії, такий bad boy, який закохував у себе жінок із першого погляду. Його історія мене заінтригувала. Мені було цікаво, чому чоловік з такою яскравою героїчною біографією після відновлення Незалежности майже ніде не з’являвся, чому з ним практично не спілкуються медіа. І коли я його розшукала у Василькові, то була дуже здивована: він живе дуже скромно, на мінімальну пенсію, – зізнається Дарія.

Матусевич і Гірна потоваришували.

– Я приїжджала до нього в гості як до місця сили. Саме тоді починався мій професійний шлях у Києві. Мені довелося зіштовхнутися з багатьма викликами дорослого життя – у столиці, далеко від дому. Спілкування з людиною, яка змогла відмовитися від усього й гідно пройти дуже важкі випробування, мені дуже допомагало, – ділиться журналістка.

Дарія брала зі собою камеру, записувала Матусевича. Весь знятий матеріал складала "в шухляду". Але розуміла: "Ця тема завжди супроводжувала мене як тема, за яку потрібно раніше чи пізніше взятися".

Нині Дарія Гірна працює над проєктом "Обличчя Незалежності" ― відеоісторіями про дисидентів і дисиденток.

"Я був звичайною радянською людиною"

Вахтанг Кіпіані досліджує тему дисидентства ще з 1990-х. Пригадує, тоді був сплеск інтересу до дисидентів: вони нарешті отримали змогу формувати свій образ і говорити про все вголос. До того ж нація відчувала потребу в самовизначенні й шукала відповіді на запитання "Ким ми є?". Зі слів Кіпіані, те саме відбулося після 2014 року, коли інтерес до теми дисидентства спалахнув знову.

Кіпіані виріс у Миколаєві. Вперше дізнався про дисидентів із радянських наклепницьких книжок. Потім – із самвидаву та західних радіостанцій: "Радіо Свобода", "Радіо Ватикану", "Голос Америки".

– Я не мав антирадянських поглядів. Був звичайною радянською людиною, – зізнається Вахтанг.

У листопаді 1989 року в Києві перепоховали Василя Стуса9 листопада 1989 року на Байковому цвинтарі перепоховали політв’язнів радянського комуністичного режиму – Василя Стуса, Юрія Литвина та Олексу Тихого. Приятелі, які побували на церемонії, схвильовано розповідали про побачене.

Згодом Вахтанг Кіпіані прочитав книжку "Українські силуети" Михайла Хейфеця. Тепер, через десятки років, називає її однією з найважливіших у своєму житті. Він познайомився із колишнім повстанцем Петром Саранчуком, який частину терміну відбував зі Стусом у Мордовії, заприятелював із Василем Овсієнком, який став головним літописцем українського дисидентства.

Вахтанг Кіпіані повертався до теми дисидентів, працюючи в різних медіа. Згодом заснував інтернет-видання "Історична правда", розпочав телевізійний проєкт із такою самою назвою.

Два роки тому Кіпіані видав книгу "Справа Василя Стуса". Видання стало бестселером завдяки позову Віктора Медведчука зі спробою заборонити фрагменти тексту.

Цього року до книгарень надійшла нова книга Кіпіані – збірник інтерв’ю "Дисиденти".

Вірити у світло

Микола Матусевич став першим співрозмовником-дисидентом для журналістки Христини Коціри, яка підготувала для "Локальної історії" серію портретів-інтерв’ю із колишніми політв’язнями у рамках спецпроєкту "Дисиденти".

― Я люблю таких людей ― інших, які в складні моменти йдуть не за натовпом, а проти нього. Мені цікава їхня мотивація, звідки в них стержень, чому вони не піддалися психології натовпу, – пояснює Христина.

– Я зателефонувала панові Матусевичу, а він запропонував наступного ж дня приїхати з Даркою [Гірною] рвати малину, – пригадує журналістка.

Тоді Христина не змогла прийняти пропозиції Матусевича, бо мусила домовитися із фотографом. Приїхала згодом. Каже, що розмова відбувалась так, ніби вони давно знайомі. Коціра переживала, чи панові Миколі сподобається результат – стаття у журналі. Матусевич був утішений: жартував, що головне для нього – фото собаки на шпальті.

Відтоді Христина кілька разів приїжджала до Матусевича. Вона підтримує дружні стосунки з паном Миколою. Спілкуються "по-батьківськи", каже журналістка.

Згодом у Христини Коціри та редакції виник задум опублікувати й інші репортажі з дисидентами. І врешті це розрослося у спецпроєкт "Локальної історії".

Журналістка каже, що спілкування з кожним складалося по-різному. Миколу Матусевича називає "буддою", який у бідності усміхається і показує, що "гідність може жити в курнику". Василь Овсієнко ― людина-пам’ять. Він присвятив себе зберіганню спогадів про інших дисидентів і досі ніби не повернувся з таборів, бо далі береже все в пам’яті й біографіях. Степан Хмара ― бунтар, він порвав із минулим і хоче перебувати у вирі сучасних політичних і суспільних процесів. Розмова з Мустафою Джемілєвим була домашньою ― він втілює незламну силу, але водночас схожий на люблячого батька. Натомість Михайло Якубівський, який зазнав тортур у психіатричній лікарні, наповнений ненавистю. Морально найскладніша розмова була з паном Якубівським. А Мирослав Маринович – це "вселенська любов, світло і віра".

– Він пройшов табори і бачив темну сторону. Але розповідав про світле – наприклад, як голодним падав з ніг, а кримінальні злочинці віддали йому останній шматок хліба. Він зміг показати, що в найгіршій ситуації у людині є світло.

"Я бачив найкращих людей"

Іторик з Карлового університету в Празі Радомир Мокрик готує книжку про шістдесятників. Він працює у жанрі глибокого інтерв’ю, багато часу проводить в архівах: Музеї-архіві шістдесятництва у Києві, Архіві-музеї літератури й мистецтва, архіві СБУ, Центральному державному архіві громадських об'єднань України. Каже, що йому трапляються документи, які десятиліттями не розгортали – а ці матеріали дають можливість не тільки дізнатися деталі, а й уявити контекст.

У юності Радомир захопився поезією шістдесятників – Ліни Костенко, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського. Та імпульсом пірнути в тему дисидентства стало знайомство з Євгеном Сверстюком десять років тому. Мокрикові було 25 років. Він уже мав досвід написання наукових робіт про дисидентів. Однак саме зустріч із паном Сверстюком допомогла йому збагнути глибину явища.

<p>Радомир Мокрик з Євгеном Сверстюком</p>

― Ми багато спілкувалися. Спільно працювали над перевиданням книги "Блудні сини України". Це було фантастично. На відстані часу я розумію, наскільки мені пощастило. Я бачив найкращих людей, і не тільки їхнього покоління. Під час Майдану я в нього вдома грівся, – пригадує Радомир.

Мокрик погоджується, що дисидентське коло може справляти враження відособленого чи навіть забронзовілого середовища – якщо орієнтуватися на історію, котра зображає їх корифеями. Та це хибно: за підручниковими корифеями сховані люди. Коли бачиш дисидентів як людей – глибше розумієш їхній біль.

― Ліна Костенко використовує слово "когорта" ― це переплетена певною мірою спільнота.  Ця мережа, в певному сенсі, функціонує до сьогодні. Це іронічні та самоіронічні люди. Спілкування комфортне, з історіями та жартами, – розповідає Радомир Мокрик. Торік він став науковим редактором для спецпроєкту "Дисиденти" в "Локальній історії".

"Ця тема – мінне поле"

Автори та авторки розповідають, що підготовка матеріалів про дисидентів вимагала від них ретельно вивчити тему. Найглибші й найщиріші розповіді виходили тоді, коли журналісткам і журналістам вдавалося налагодити довірливі стосунки з героєм.

За літо Дарія Гірна мала 18 відряджень і записала 41 інтерв’ю. Перед поїздками зіштовхнулася із проблемою: важко встановити місце проживання дисидентів. І взагалі невідомо, скільки їх іще серед нас. Контакти змогла знайти через правозахисника Бориса Захарова й інших дисидентів.

― Я взяла високий темп, оскільки дуже боялася не встигнути до когось: дисиденти ― люди переважно поважного віку. Знімали в різних локаціях – від сільських хат до офісів знайомих, з різним світлом, простором, звуком на фоні. Часто в кадр залітали мухи, було чутно гуркіт машин, нявкали коти, – пригадує Гірна.

Для деяких героїв то було перше фільмування у житті. Часом вони реагували зворушливо: "Ну, якщо грим, значить, все дуже серйозно...".

Розмова з дисидентами має деякі особливості. Хоч готуватися до неї треба так само, як і до звичайних інтерв’ю, ― вивчати історію конкретної людини, знати, де можуть ховатися болісні моменти й де варто працювати делікатно.

― Треба брати до уваги, що багато дисидентів у досить поважному віці. На це варто зважати, і важливо розуміти делікатність ситуацій, їхніх історій, ― каже Радомир Мокрик.

Христина Коціра перед своїми інтерв’ю читала багато книжок, публікацій. Під час розмови з героями намагалася якнайглибше розкрити людину.

― Особливої етики роботи з цими героями немає ― етика повинна бути зі всіма. Проте тут є величезна повага. Я просто розмовляла з людьми і ставила їм запитання. Мене вони цікавили саме як люди із думками, терзаннями, становленням ― і навіть не в контексті боротьби, – розповіла Коціра.

Дарія Гірна підтверджує, що обізнаність у темі й деталях біографії викликає довіру до журналіста. Водночас вона застерігає, що робота з джерелами потребує великої пильности.

― Часом я надто захоплювалася, вивчаючи чиюсь кримінальну справу. Якось уточнювала якусь особисту деталь зі свідчень проти Миколи Матусевича. Спитала його, чи він справді зробив те, що написано у справах слідства. Його це дуже зачепило і ми тривалий час не спілкувалися. Потім пояснив, що йому було боляче, що я серйозно аналізую матеріали КДБ, – розповідає Гірна.

Кілька кроків назад

Вахтанг Кіпіані каже, що робота над темою дисидентства не є надзвичайно складною, проте потребує розуміння контексту конкретного історичного періоду.

– Із примітивним уявленням про той час неможливо зрозуміти етики, логіки й політики дисидентів, – зазначає дослідник. – Часто я чую від націоналістів, що дисиденти були комсомольцями. Так, були, але це був єдиний ліфт, щоб потрапити в політику. Тобто єдиний інструмент, щоб змінити життя і вплинути на систему.

Як приклад Вахтанг Кіпіані подає історію Левка Лук’яненка. Він розповідав, що навмисно вступив у Компартію у 1950-х і попросився на Західну Україну, бо там іще тривала збройна боротьба учасників національно-визвольного руху. Там Лук’яненко почав і свій шлях спротиву.

Вахтанг Кіпіані радить "робити кілька кроків назад", щоб розуміти бекграунд дисидентського руху. Частина його учасників дійсно була продуктом радянської системи.

– Вони щось пропонували системі, скаржилися, бо хотіли її покращити. А система натомість не дослухалась до них, казала, що вони ніхто і нічого не вирішують. Людина ставала більш затятою, писала заяви, іноді й на Захід, а потім потрапляла до в’язниці. Людину просто штовхали в дисидентство, – пояснює головний редактор "Історичної правди".

Кіпіані називає СРСР "країною лукавих політик". На словах декларували розквіт української культури, а насправді в Одесі, Скадовську, Харкові тощо закривали українські школи.

Радомир Мокрик погоджується: оцінка подій півстолітньої давнини вимагає знання контексту.

― Судити на теплому дивані про тих, хто був під слідством КДБ – просто. Але неправильно. Треба розуміти контекст. Часто під час спілкування виринають не опубліковані раніше речі, які можуть, наприклад, зруйнувати міт особистости, – зазначає дослідник.

Образа за не таку Україну

Книжка Радомира Мокрика охоплює 1956-1964 роки – період “відлиги”. Зосередження на короткому часовому проміжку зумовлене прагненням зробити дослідження ґрунтовним.

Мокрик вважає, що дослідженням досить часто бракує людяности й погляду на час через призму людей. Він розповідає про історії, як Василь Симоненко возив Миколі Вінграновському картоплю, як збиралися на божевільні вечірки у Сергія Параджанова чи на тусівки в Алли Горської або Івана Світличного.

― Моя робота ― це спроба показати молодих людей, які у двадцять з лишком років увійшли в радянську систему й побачили, що вона не працює. Це була молода богемна тусівка. Вона давала прекрасний культурний продукт, що перейшов у дисидентську площину.

Після відновлення Незалежности вкрай мало вчорашніх дисидентів знайшли собі місце в офіційних структурах. Мокрик наводить у приклад протилежну ситуацію, у Чехії. Там президентом став Вацлав Гавел. Тож логіка й етос правозахисту й дисидентства стали присутніми на політичному рівні. Радомир додає, що в Чехії і академічні дослідження, і загалом ставлення до дисидентів є значно шанобливішим, ніж в Україні. Натомість у нас відчувається розрив поколінь, є багато "білих плям".

― У мене склалося враження, що на зламі 1990-х з’явився тренд до критики шістдесятників та дисидентів. Нібито дисиденти недопрацювали і не таку Україну нам підготували. Але якраз вони й намагалися змінити ситуацію і урухомлювати національно-культурні процеси. У контексті свого часу вони робили важливі й ризикові речі. Не всі лишилися задоволені спадком, але це не проблема шістдесятників, – висновує Мокрик.

Радомир із жалем констатує, що навіть пізніше до дисидентів ставилися із неналежною пошаною. Приклад – скандал навколо критики роману Ліни Костенко "Записки українського самашедшого", через який вона скасувала перше після довгої мовчанки турне.

– Немає розуміння важливости цих людей, делікатности у спілкуванні. Це дуже погано, бо історична тяглість є вкрай важливою, у них багато чого варто було б навчитися і перейняти, – вважає Мокрик.

Радомир Мокрик зауважує, що справи з висвітленням дисидентського руху поліпшились торік. Втім і раніше цю тему досліджували. Наприклад, іще 1995-го вийшла книга "Незгодні" Григорія Касьянова; багато публікацій вийшло на "Історичній правді". Проте вся ця робота все ж неспівмірна до масштабного феномену дисидентства.

Мокрик наголошує: тема дисидентства надзвичайно актуальна для теперішніх викликів, адже основними методами діяльности були руйнування інформаційного вакууму і протидія пропаганді.

― Це інтелектуальний подвиг когорти серед покоління. Їх об’єднували віра у свій інтелект і критичне мислення, пошук правди, емпатія, солідарність на різних рівнях. З відносно лояльних радянських громадян часів пізнього сталінізму вони проходили власний шлях до дисидентства. Вони боролися з несправедливістю так, як уявляли це у свої 20–30 років, і починали розуміти, що із системою щось не так, – резюмує Мокрик.

Гра в довгу

Україні бракує тематичного кіно про дисидентів, вважає Вахтанг Кіпіані. Кілька років тому вийшов "Заборонений" про Василя Стуса. Та цього замало.

– Було б добре, якби держава в цьому питанні займала проактивну позицію. Художніх фільмів замало. А якби, наприклад, про дисидентів зняв телесеріал центральний телеканал, то й книжки купувало би більше людей, – вважає журналіст.

З-поміж сучасних способів висвітлення теми Кіпіані виокремлює два мультимедійні проєкти – "Обличчя Незалежності" Дарії Гірної та "Дисиденти" Христини Коціри.

– Сучасна розмова про дисидентів має відбуватися не тільки в консервативних жанрах, – наголошує він.

Дарія Гірна зізнається, що втілити проєкт було непросто – пошуки спонсора, запуск YouTube-платформи, продюсування, фільмування, монтування.

– За день до публікації перших історій я не знаходила собі місця. Дуже переживала, що це буде провал. Розуміла, що це не тема, яка збирає багатотисячні перегляди, водночас була впевнена, що мушу її зробити попри все. Це гра в довгу, контент для наступних поколінь, – розповідає вона.

― Мої знімання тривали на тлі повного, багаторічного ігнору держави до теми дисидентів, у ситуації, коли ці люди залишалися невідомими, їх не визнавало суспільство, – додає Дарія.

<p>Володимир Сеньків. Учасник "Росохацької групи"</p>

Ще одна річ, котра вразила журналістку, – нужденні умови, у яких живуть дисиденти. Ті злидні – це ще одне свідчення, наскільки про цих людей забули. Одна з історій закінчилася гепі-ендом. Васильківська міська рада за зверненням Гірної погодилася допомогти Матусевичу в скрутному побутовому становищі.

― Коли постійно бити в одну точку, щось таки зміниться. Я знаю, що про це більше говорять тепер у владних кабінетах і що запустився законодавчий процес щодо підвищення цим людям пенсій. Інше питання, що зараз акцент не на прикладі дисидентів, а на їхньому соціальному забезпеченні. Як на мене, це сумно, – зазначає Гірна.

Згідно з висновком Христини Коціри, темою дисидентів усе ж цікавиться обмежене коло людей. Основний виклик – надати цій темі належного звучання. Саме це свідчитиме про те, що Україна засвоїла спадок дисидентського руху й належно вшанувала його подвиг.

Радомир Мокрик погоджується: основне, що дисиденти хотіли сказати, вони вже сказали. Тепер час їх почути.

― Ці люди не рвуться в інформаційний простір, вони вже багато зробили і все довели своїм життям. Але вони недооцінені й несправедливо маргіналізовані. Вони боролися за те, щоб ця держава постала й була. І не їхня справа після цього всього достукуватися до суспільства. Це суспільство має їх почути.