"На нулі солдат має інше сприйняття часу. Воно не історичне, а екзистенційне"

13:24, 29 березня 2023

білько

Дмитро Білько належить до числа науковців, які рік тому відклали усі свої справи і взяли до рук зброю. Пан Дмитро так і каже — плин історії для нього застиг, зупинився на гострому вістрі фронтового будня. Історії не видно. Зсередини велика історична подія сприймається зовсім інакше. 

Білько — краєзнавець та культуролог, науковий співробітник та вчений секретар Донецького обласного краєзнавчого музею, музейний куратор. Серед його найсвіжіших кураторських проєктів — "Ген непокори: хроніки українського спротиву на Донеччині від першої половини ХХ століття до 1991 року" та "Марко Залізняк: щоденник фотоаматора". Із лютого 2022 року Дмитро Білько (позивний "Філософ") — солдат однієї з бригад Територіальної оборони ЗСУ на Донеччині. 

У перерві між бойовими чергуваннями Дмитро Білько розповів "Локальній історії" про досвід перебування всередині війни, граничну потребу у рефлексії, зустріч із абсолютним злом і універсальну ідентичність Донбасу. 

1_dsc_0378

Єлизавета Гончарова

журналістка, письменниця

Про причетність до історії

З моєї теперішньої перспективи як солдата, історія — це те, що буде сказане потім. Зрештою, ми всі тією чи іншою мірою перебуваємо зараз "на нулі", всередині події, у її відправній точці. Тож нам потрібен простір для рефлексії, певного озирання на цю подію.

306189232_5320039631398942_2380300759380446715_n

Дмитро Білько

Фото: facebook.com/dmytro.bilko

Саме з цієї рефлексивної відстані й починається історія як наука, бо вона говорить про минуле як ціле. Відтак певні історичні моделі стають частиною публічного дискурсу, спільного знання і впливають на формування ідентичності. 

Але водночас слід розрізняти саму подію та історичну оповідь. Адже оповідь завжди є опосередкованою і обумовленою, так би мовити, певним культурним кодом. Важливо, аби ми ставилися до цього критично й розуміли всю умовність "історичних конструкцій".

Паралелі з минулим

Зараз існує ризик обмежитися пропагандистськими сурогатами у паралелях між нашим теперішнім та знаннями з підручника історії чи кінофільмів, скажімо, про Другу світову. Цим, на жаль, часто-густо хибують наші ЗМІ. Мене, приміром, дуже дратує порівняння Донецького аеропорту, а тепер Бахмута, з "другим Сталінградом". Ці пропагандистські кліше геть недоречні.

Тут я поділяю думку Ярослава Грицака, який закликає "подолати минуле". Це означає — здолати жадання жити історією і залишатися у полоні історичних наративів. 

Власне, Росія і прямує цим шляхом, і вбачає у таких спекуляціях достатній аргумент для того, аби руйнувати світ. Замість того, аби змінюватися самим, росіяни нищать все навколо. 

Я далекий від думки, що нам слід робити щось подібне, щоб перемогти це зло.

Про ворога

Коли я пішов на фронт, то геть не думав про історію як таку. Я думав про теперішнє, про несправедливість і руйнування, які несе вся ця машина війни на чолі самі знаєте з ким. Я думав радше про очевидність зла, яке з метафізичної глибини виринуло на поверхню й ладне проковтнути усіх нас і все. А це для мене особисто означало б — мій дім, моїх батьків, друзів, мову.

Ми віч-на-віч зіткнулися з тим, що психоаналітик Жак Лакан назвав би "реальним", себто світом смерті й небуття, тим, що нічим не прикрите. Перед нами — зухвале зло, спрямоване на нас як спільноту. Для нас ворогом не передбачено нічого, крім знищення.

312795726_5441761105893460_8523364621984853600_n
Фото: facebook.com/dmytro.bilko
філософ
Фото: facebook.com/dmytro.bilko

Коли ми говоримо про історію у найширшому сенсі, то, навпаки, виходимо з площини культурного досвіду. Там, знову ж таки, можливі рефлексія і смисли — а, відповідно, відстань для вільного міркування окремої особи, де час і простір підвладні нашому розумінню. Там, де теперішнє не обмежене ним самим, де реальне вже сублімоване творчістю й солідарністю.

У такому сенсі наша війна є війною за історію, точніше, за те, щоби наша історія тривала в часі та просторі разом із нами. Будемо ми — буде й історія, нами оповідана.

Подих історії на фронті

"На нулі" солдат має зовсім інше сприйняття часу. Воно не історичне, а суто екзистенційне. Це час без оповіді. У цій точці час компресується до хвилин та секунд. 

У солдата немає широкого часового горизонту. За великим рахунком, у нього немає ані минулого, ані майбутнього. У нього є лише тут і зараз, разом із такими, як він, солдатами.

Цей досвід дуже травматичний. З нього важко виходити, оскільки він заважає потім повернутися до світу культури, де все здається умовним та несправжнім. 

278448808_4918261378243438_6549024356002782008_n
Фото: facebook.com/dmytro.bilko

Культура живе у вимірі символічного континууму "і мертвих, і живих, і ненароджених". Вона, власне, й існує заради того, щоб створити своєрідні фільтри, які убезпечують від падіння у жахіття "реального". 

Важливо пам’ятати, що травматичне несприйняття культури є хибною моделлю поведінки. І це ще слід буде подолати, аби опанувати себе наново у мирнім часі всім нам. І тут важливо, аби ми як суспільство плекали цілком конкретні закони людяності й демократії, а не лише абстрактні "закони історії", якими можна крутити направо й наліво.

Чи війна змінює ідентичність?

Психологи кажуть: ідентичність — річ доволі мінлива. Але не всі її шари легко змінюються. Наприклад, найбільш архаїчні структури психіки, засновані на дихотомії "свій-чужий". 

Грузинський філософ Мераб Мамардашвілі колись зауважив, що в тоталітарних суспільствах зміни такої ідентичності (на рівні архаїки, — Ред.) дорівнюють знищенню її носія. Яке б зло не творили нацисти, більшість злочинців, засуджених на Нюрнберзькому процесі, так і не відреклися від своїх поглядів. Деякі більшовики навіть у сталінських таборах залишилися переконаними комуністами. Вочевидь, ідеологічні настанови злилися зі структурою їхньої особистості настільки міцно, що втрата ідеології відчувалася ними за катастрофу самої особистості. Ймовірно, саме тому вони були гарними виконавцями волі фюрера та партії, уособленням так званого "банального зла".

278598334_4918008034935439_2272787170763088333_n (1)
Фото: facebook.com/dmytro.bilko

Наша сучасна війна, здавалося б, мала ґрунтовно змінити свідомість людей. І справді, багато мешканців Донеччини через очевидність скоєного росіянами зла усвідомили себе українцями. Але попри всі обставини, залишаються люди, для яких нічого не змінилося у полюсах приналежності. І, як виявилося, це також не залежить від освіти, віку та отриманого досвіду…

Вочевидь, без усвідомлення приналежності до "русского міра" у них руйнується вся картина світу. Цілком можливо, що у них, крім цієї архаїчної структури, нічого й не було. Себто, їм було цього цілком достатньо, аби залишатися собою.

Таких людей не багато, але вони є. Жодні аргументи на них не впливають, жодні факти не переконують. І саме це шокує, тому часто ця проблема гіперболізується та ототожнюється з усіма мешканцями Донбасу. Хоча це геть не так. 

Я не знаю, що з тим робити. Але, гадаю, час остаточно розставить усі крапки над "ї". Хто був ладен змінитися, змінився. Решту має зробити послідовна культурна політика наших інституцій.

Ген непокори

Перед війною я відкрив для себе нову ідентичність музейного куратора. У цій ролі брав участь у кількох доволі великих проєктах за підтримки Українського культурного фонду — "Ген непокори: хроніки українського спротиву на Донеччині від першої половини ХХ століття до 1991 року", "Марко Залізняк: щоденник фотоаматора" тощо. 

143467539_3577572125645710_4131500004304453288_n (1)

Дмитро Білько під час екскурсії у Донецькому обласному краєзнавчому музеї

Фото: facebook.com/dmytro.bilko

Як куратор у "Гені непокори" я намагався говорити про українську ідентичність на Донеччині. Але не з позицій етнічних чи етнографічних, як часто у нас робилося — а розповідаючи про спротив соціальній і водночас національній несправедливості. Тоді мені здавалося, що нас на Донеччині об’єднує не "ґрунт і кров", а певне відчуття цінності свободи й гідності, брак яких завжди тут гостро відчувався. Тож я почав шукати факти спротиву. І їх знайшлося чимало. Мені вдалося здійснити маленькі відкриття раніше невідомих героїв, які кинули виклик цілій радянській системі. Їхні трагічні історії склали плетиво цілої експозиційної оповіді.

Я вірю, що ми передовсім люди, а вже тоді етнічні спільноти, які єднаються у нації на підставах певних цінностей. Гадаю, що донеччан найліпше може єднати радше непокора соціальному злу імперій, які розцінюють людину як технологічний ресурс. Скажімо так, я намагався сказати, що "своїми" тут є всі ті, хто плекає прагнення свободи та справедливості, хто не хоче ярма. А "чужими" — ті, хто несе практики упокорення й насильства. 

122982584_3342634862472772_2024495384778829129_n

Експозиція у Донецькому обласному краєзнавчому музеї

Фото: facebook.com/dmytro.bilko

Для мене українці — це передусім люди свободи. Ми можемо бути українцями різного походження, різних етносів. Як на мене, війна лише підтверджує цю тезу, бо зі мною у ТрО воюють етнічні українці, росіяни, євреї, поляки, німці.

Творчість на війні

Іноді випадає щось писати навіть на бойових позиціях. Раніше я вів щоденник, записував різні думки. Проте після кількох [бойових] виходів щоденники втрачалися, і я було кинув цим займатися. Потім знову почав.

Один із досвідів творчості на війні починався із запису в щоденнику — то був есей "Війна — афект — фотографія". Він навіяний довоєнним досвідом кураторства експозиції про фотоаматора Марка Залізняка у Покровському історичному музеї, а також власним досвідом участі у воєнних діях. 

Я говорю про фотографію на війні як інструмент передачі афекту. Мені цікава візуальна культура — але я геть не люблю фотографувати й фотографуватися. Здається, моя психіка навмисно будує межі примноженню цього досвіду у всесвіті, тому я мало фотографую та селфлюся.

Зі мною служить професійний фотограф, для якого світлини є способом художнього висловлювання. Він — справжній митець, який не полишає робити фото й на фронті. Якщо чесно, я хотів би колись стати куратором його персональної виставки. А може, хтось зробить це вже зараз.

Гадаю, саме творчість врятує нас на цій страшній війні й надасть сил перемагати.

Схожі матеріали

Pekar Valerij.jpg

“Наша остаточна перемога – це внутрішні зміни в Росії”, – Валерій Пекар

600

"Просто бути музикантом нині — замало", — Сергій Федорчук

горбачов 600х400

Мистецтвознавець Дмитро Горбачов: "випадковий" хранитель українського авангарду

Bielieskov 600.jpg

“Якщо порівнювати з нацистсько-радянською війною, то поки що ми в 1941-42 році”, – Микола Бєлєсков

СЕО_600х400.jpg

Ігор Юхновський: “Найскладніші задачі я розв’язував українською мовою”

Plohij 600_400.jpg

“З історичної перспективи Україна вже перемогла”, – Сергій Плохій

пен 600х400

"Боротьба за справедливість веде нас уперед": Оксана Луцишина в розмові з Арундаті Рой

600

"Мені соромно, що знала про Відень і Краків більше, ніж про Донецьк і Бахмут", — Тетяна Пилипець

Jurij Prohasko 600.jpg

“Кожне покоління українців має травму від росіян”, – психоаналітик Юрко Прохасько