Руслан Забілий: "Мотивація воювати в українців така ж, як і в 1940-х роках — виживання нації"

— Ви історик, який досліджує боротьбу українських повстанців. Коли самі йшли на війну, чи стояли у вас перед очима картини повстанських тем минулого? Чи міркували про приклад, який вони демонстрували? 

— Так, я думав про цю тему, намагався шукати якісь аналогії. Точніше — деякі картини з мого побуту і моїх побратимів виринали. Мій досвід у чомусь перегукувався із життям повстанців у певних ситуаціях. Тому для мене, як історика, це безцінний досвід. Насамперед для того, щоб глибше розуміти, що таке війна сучасна, і що таке війна в минулому. Цікаво дивитися через свій досвід науковця на мотивацію людей, чому вони воюють.

Хочу зауважити, що я мобілізувався не зі стерильного середовища, в якому не мали жодного уявлення і знань про ЗСУ. Два роки до того, так як і свідомі повстанці колись, я готувався. З друзями був в одному з батальйонів львівської бригади ТРО. Будь-яку нагоду використовував, щоб поїхати на полігон і навчитися користуватися зброєю. Тому не тільки морально й психологічно, але маючи практичні навички користування АК, РПК, ПК, "Вулканом", знаючи мінно-вибухову справу і такмед, ази роботи в стрілецькій парі, я був готовий до мобілізації. Це база і основа. Тож коли прийшов час, я не вагався.

— Упівці, вочевидь, не могли просто поїхати на полігон у вільний час повчитися стріляти. Які вишколи вони проходили?

— Вишколи й ознайомлення зі зброєю серед молоді, звичайно, практикували. У 1940-х роках збирали членів ОУН на підпільні стрілецькі вишколи (більше теорії і менше практики зі зрозумілих причин). А вже коли розпочалася німецько-радянська війна, дуже швидко перейшли й до практики. І ця практика мала реальний, тоді здебільшого ситуативний, але прикладний характер. У 1943 році на Волині й у Галичині з’явилися повноцінні, хоч і підпільні, висловлюючись сучасною мовою, призовні пункти УПА. В той час було дуже багато мотивованих людей, які майже не вміли користуватися зброєю і не мали відповідного рівня військового вишколу. Тому ті, хто мав за плечима військову службу, байдуже в якій армії, чеській, угорській, німецькій, польській чи радянській, і мали офіцерський чи сержантський ранг, для повстанців були на вагу золота. 

— Ви проходили базову військову підготовку?

— Ми багато тренувалися і проходили навчання по специфіці нашої роботи. Але окрім того, звичайно, що ми тренувалися зі стрілецькою зброєю. Наполегливо й багато. Нас також навчали картографії, мінно-вибуховій техніці, дуже багато занять були з тактичної медицини. Це знання, які зараз стають у пригоді на фронті. Навчався по спеціальному ВОСу, це був ще один навчальний курс, який я пройшов. І вже в своєму підрозділі, за два роки служби і виконання завдань у зоні бойових дій, я виріс від солдата до сержанта.

— Чи був в УПА аналог сучасної БЗВП? 

— Був, але та підготовка, звичайно, не була такою, як тепер. Тому що повстанська армія була не регулярною, а партизанського типу. Це армія, яку творили ентузіасти і за підтримки населення. УПА не мала якогось державного підґрунтя й відповідних інструментів для реалізації своєї ідеї, тому ресурси були дуже скромні. Але були люди — найбільший і найдорожчий капітал. Активно підготовку повстанців почали практикувати з 1943 року. На Волині та у Галичині створювали підстаршинські та старшинські школи, що готували, за сучасною аналогією, сержантів і  офіцерів.

Як і сьогодні, були стрілецькі курси, на яких готували рядовий склад. Кожна сотня, якщо для цього були можливості і ресурс, обов’язково проходила стрілецький вишкіл і злагодження. Ті програми були дуже насичені і їх ретельно відпрацьовували. А вже маючи базову підготовку, повстанські сотні й курені дуже швидко підкріплювали їх і реальним бойовим досвідом.

Окрім того, що була проблема із забезпеченням, постачанням, інструкторські кадри, як військовики колишніх регулярних армій, часом дуже складно намагалися збагнути суть повстанської армії. Бо це була нерегулярна армія, з іншими завданнями та тактикою. Все це потребувало особливих підходів.

— Чого ще навчали на упівських вишколах?

— Навчали, насамперед, володінню зброєю. Хоч стріляли мало, бо економили набої. Оскільки свого постачання, з цілком зрозумілих причин, не було. Запас  боєприпасів був трофейним, тому економили.

— Звідки брали набої, окрім трофейних?

— По території України двічі прокотилася Друга світова війна. Тому, наприклад, у 1944 році організовували цілі акції із залученням цивільного населення для збирання боєприпасів, озброєння і військового майна після боїв Червоної армії і Вермахту. Збирали, сортували, передавали у мережу підпільних складів (магазинів) та зброярень. Інше джерело постачання, хоч воно й було доволі скромне, — це залишки у сховках після Першої світової війни. Особливо на Гуцульщині, де багато гуцулів мали ще австрійську зброю і боєприпаси до неї. З угорською армією у 1944-му проводили обмін зброї й боєприпасів на продукти. Такі акції підпілля підтримувало й стимулювало, залучаючи цивільне населення.

Тобто шляхи отримання зброї й набоїв були дуже різними. Нападали на склади, здобували в боях із нацистами. Таким чином робили собі запас. Але хоч завжди використовували ощадливо, запас, наприклад, німецької зброї, вичерпався наприкінці 1945 року. Тому повільно почали переходити виключно на зразки радянської зброї.

— З чого саме стріляла УПА? 

— УПА стріляла з усього, що могло стріляти. Бувало, що на фото тих часів потрапляли досить екзотичні зразки озброєння. Наприклад, на Коломийщині, в одному з підрозділів УПА повстанець воював із японською гвинтівкою Арісака початку ХХ століття. Є припущення, що та гвинтівка потрапила спочатку в російську армію після війни 1904—1905 років, а потім опинилася на фронтах Першої світової, коли в Галичині перебувала російська армія. Згодом потрапила до цивільних, а звідти в УПА.

Окрім зброєзнавства на вишколах УПА також обов’язково займалися картографією, або теренознавством, як тоді говорили. Тому що кожен вояк мав добре орієнтуватися й знати місцевість не тільки в тому районі, в якому він може діяти, але й у сусідніх. Вивчали також саперну справу. Окрім того, наскільки це було можливо, вивчали медицину. Були й спеціальні курси, наприклад, радистів. 1943-го на Волині діяла ціла школа радистів.

Якщо в повстанському підрозділі були колишні артилеристи з Червоної армії, то їх активно задіювали. Наприклад, у курені "Скажені", а це один із найсильніших повстанських куренів на Івано-Франківщині, був підрозділ мінометників. Це українці, колишні червоноармійці, які прийшли в УПА і навчали своїх повстанців ремеслу артилерії.

Намагалися використовувати будь-яку нагоду для того, щоб навчатися. Особливо вивчали тактику, як би зараз сказали, малих бойових груп. Дуже багато уваги приділяли веденню бою у лісі, на пересіченій місцевості, при складних погодних умовах. Багато часу присвячували вивченню наступу, відступу, обороні. Весь курс, який проходив стрілець, тривав 360 годин навчальної програми. Командири рою навчалися 400 годин. Командир сотні, тобто офіцер, — до 800 годин навчальної програми.

Тобто підготовка повстанця вже сформованої сотні, готової до бою, включаючи злагодження, була не менше трьох-чотирьох тижнів. У старшинських школах — від трьох місяців до півроку.

— Як тоді виглядало те, що сьогодні називаємо рекрутингом?

— У 1943 році була спроба проведення мобілізації до лав УПА серед цивільного населення. Цей досвід показав, що мобілізовані таким чином є низькомотивованими. Це розцінювали як примус. Сформовані таким чином кілька підрозділів мали низький рівень боєздатності. Тому УПА відмовилася від досвіду проведення мобілізації. І надалі формували повстанські сотні тільки на добровільній основі. Мобілізацію могла проводити тільки держава, але держави тоді українці не мали. Її треба було здобути.

Відбирали людей доволі прискіпливо. Не тільки з огляду на стан здоров’я. У бойові підрозділи, як і загалом в УПА, не брали людей, які себе скомпрометували якимось чином перед цивільним населенням, наприклад, були бандитами, хуліганами, злодіями чи п’яницями. 

Основним мотиватором для людей йти в УПА, була Росія, Радянський Союз, Червона армія, НКВД, тобто — ворог, який був нещадним до українців. А особливо на Західній України. Чим є радянська влада українці зрозуміли в дуже короткий період з 1939 по 1941 рік. Тоді радянська влада, утверджуючи себе на заході України, розгорнула масштабні репресії, насаджуючи колгоспи, проводила масові репресії, чистки, виселення, депортації. Українці розуміли, що можуть зберегти себе й свої родини лише зі зброєю в руках.

Відповідну пропагандистську роботу серед цивільного населення проводила організація українських націоналістів. Не тільки бандерівці, але й мельниківці. Тому мотивації тоді в людей не бракувало. У 1945-му в ліс було готове піти більше населення, ніж командування УПА могло забезпечити озброєнням, одягом, продуктами й боєприпасами.

— Що означала добровільна основа: те, що УПА не потребувала значних людських ресурсів чи, справді, мотивація населення була настільки велика?

— Йдеться саме про мотивацію. І мова про роботу з цивільним населенням підпільних структур, зокрема мережі ОУН. Багато людей залучали з середовища організації українських націоналістів, або тих, хто симпатизували українському визвольному руху й підтримували його. 

Мені здається, що мотивація в 2022 році була такою ж, як і в 1940-х роках. У 2024 році дещо змінилася ситуація. Але тоді й зараз мова йде про виживання українців, як нації. Ми ведемо війну з тим самим ворогом, який у рази сильніший від нас. Звичайно, що зараз засоби, озброєння, технічне оснащення значно відрізняється. Та сьогодні ми маємо значні переваги — українська державність з інституціями й армією, яка гідно чинить опір. Більше того, навіть спромоглася в 2022 році звільнити частину території. Є люди, які усвідомлюють й ідентифікують себе українцями та громадянами цієї держави, вони розуміють, що потрібно захищати свою країну, свої сім’ї і родини. Звісно, працює потужна російська пропаганда, нікуди не ділися й ті, хто стали чи потенційно можуть стати колаборантами.

— Літні упівці на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну згадували зі сльозами на очах, як мріяли про свою армію з авіацією і танками, яка б могла протистояти російській. Для них було щастям дочекатися й побачити, як українська армія спалює російські колони.

— Так, це має велике значення для тих людей, які брали активну участь у визвольній боротьбі. На жаль, з кожним роком їх залишається дедалі менше. У повстанців були плани — мати власну артилерію. Адже іноді вони використовували якісь трофейні гармати. Є поодинокі згадки про трофейні, окремі екземпляри якихось танків. Але це відігравало, радше, пропагандистську роль, аніж реальну силу на полі бою. Очевидно, що складна техніка потребувала відповідних фахівців, обслуговування, запчастин, а цього не було. Крім того, в повстанській армії робили акцент на швидкість, маневреність і легкість. Наявність важкого озброєння сповільнювало б рух підрозділів.

Хоча ще в 1943-му використовували обози, але з 1944-го почали переходити на основний транспорт повстанця — ноги. Аби в будь-яких умовах можна було виконувати завдання, без важких вантажів. Повстанці дуже швидко стали достойними противниками і, фактично, професійними вояками, з якими в рази сильніший противник боровся майже 10 років.

— Чи можна порівняти з початком повномасштабного вторгнення, коли наші, порівняно невеликими, значно мобільнішими за ворожі, групами, розбивали колони росіян, а потім швидко відходили?

— Можна шукати в цьому аналогії. Тому що, упівці розробили дуже багато прийомів і способів ведення бойових дій із у рази переважаючим і сильнішим противником. Наприклад, вигадали чимало прийомів проведення засідок, вони були майстрами в цій справі. Повстанці вправно використовували рельєф і погодні умови. Вони дуже часто діяли в таких обставинах, у яких не наважувався противник.

Характерною для повстанської армії, була свобода дій командирів нижньої і середньої ланки, як і в ЗСУ. Коли в УПА командири вищого рівня ставили бойові завдання, то командири сотні, роти або чоти самі планували й вирішували, як їм краще їх виконувати. Тому що вони знали територію, кількість людей у підрозділі, якість їхнього озброєння тощо.

Ще одна паралель — це українська мова. Наприклад, оперативні групи чекістів, які полювали за повстанцями наприкінці 1940-х — на початку 1950-х років, часто комплектували з українців або росіян, які знали українську мову. Вони діяли вже в агентурно-бойових групах під виглядом українських повстанців.

Важливий ідентифікатор повстанців був у тому, що вони носили комбінований одяг. Наприклад, кітель німецький, а галіфе радянський, або навпаки. Чи самі шили собі уніформу. Але однотипної ніколи не було. Це був один із ідентифікаторів свій — чужий.

— Що ви зрозуміли про ті епізоди минулого, які вивчали як науковець, уже з власного досвіду війни?

— Це питання доволі непросте. Кожна війна має своє обличчя і характер. Ця війна також має дуже багато індивідуальних рис. Наприклад, надзвичайна жорстокість ворога щодо не тільки військових, але й до цивільного населення. Також абсолютно неприйнятне в цивілізованому світі ставлення до полонених і тотальне знищення населених пунктів. Я бачив села вщент розбиті російською артилерією і авіацією. Просто тому, що це українські села. Життя туди вже ніколи не повернеться.

Ще одна особливість — використання тотальної зброї, артилерії, тільки тому, що її є багато. Не дивлячись на цивільну інфраструктуру. Велику роль в цій війні відіграють нові засоби — безпілотні літальні апарати й засоби радіоелектронної боротьби. Дедалі важливішу роль відіграють технології і дія малими автономними бойовими групами. Окрім того, характерна й особлива риса цієї війни — це те, що вона буде найбільш задокументована. Це не тільки інтерв’ю, спогади та документи. Це те, що ми бачимо на камерах бійців, які тут і зараз ведуть бій. Технічні сучасні засоби фактично дають можливість спостерігати за полем бою онлайн.