Мирослав Шкандрій: "Цей націоналізм — про бажання України бути незалежною"

Два погляди на УПА

Імідж Української повстанської армії у світі різний та неоднозначний. До того ж він змінюється не тільки для загальної публіки, а й для науковців.

Перше питання, що виникає, — про яку УПА йдеться? Про УПА до 1943-го чи УПА, яку визнала Українська головна визвольна рада 1944 року? Чи, може, про УПА, яка існувала на Закерзонні в останні роки та після війни? Думаю, на Заході мало знають про цю різницю і не дуже хочуть вникати. Хоча я би сказав, що і в Україні так само.

Є протилежні табори. Один створює міти. І це зрозуміло, бо під час війни треба мати героїв. Другий — фактично зосереджується на Організації українських націоналістів. Він намагається показати, що ОУН до Другої світової війни була тоталітарним рухом, а на її початку — пов’язана з Голокостом або з етнічною чисткою поляків на Волині. Історик, залежно від підходу — наукового, ідеологічного, політичного, — зосереджується, як правило, лише на одному з них.

Такий розподіл насправді існував завжди. Не тільки на Заході, а й також між українцями. Бо на Захід виїхало багато людей із Великої України — Київщини, Полтавщини. Вони не завжди сприймали ідеологію ОУН та не всі були прихильниками УПА. Тому між українцями, які прибули з різних областей однієї країни, точилися суперечки. І погляд був роздвоєний.

Із часом бачення українського повстанського руху спростилося. Згідно з ним, усі, хто боровся проти Червоної армії та радянської влади, належали до національно-визвольного руху. Такий погляд на ОУН та УПА підтримували після відновлення Україною незалежности 1991 року. Це поволі почало змінювати погляд і на Заході. На противагу з’явилися історики, які глибше досліджували УПА, зокрема її діяльність під час війни. Так розгорнулася дискусія про Волинь 1943 року та причетність УПА до Голокосту. Обидві теми до сьогодні дуже впливають на сприйняття Української повстанської армії і сприяють негативному поглядові на УПА.

Тому я схильний думати, що всі закиди та неприємні моменти в історії потрібно досліджувати. Треба дискутувати і про 1943 рік, і про Голокост.

Світла та  тіні

Щоб врівноважити два погляди, варто розрізняти деякі етапи розвитку українського націоналізму.

З одного боку, Організація українських націоналістів та Українська повстанська армія мали за собою гріхи. Після Другої світової колишні члени ОУН самі писали та видавали книжки про світла й тіні цього руху. Люди, які були у проводі ОУН і згодом відкололися, також звертали увагу на тіні. Треба пам’ятати, що після розколу мельниківці та бандерівці воювали між собою і вбивали оунівців, які не належали до їхньої партії. Особливо бандерівці.

В історії українських повстанців є прикрі моменти, які треба знати. Але є і чимало героїчних, які слід виокремлювати. До прикладу, рух, що розгорнувся наприкінці війни на Закерзонні, на історично українських землях, які сьогодні є територією Польщі. Дуже багато молодих людей приєдналися до УПА не тому, що читали оунівські та упівські книжки або брошури, а тільки тому, що боронили свої землі від ворога, а себе та свої сім’ї — від депортації. Цей рух існував аж до 1947 року. І його представників до сьогодні вважають героями.

Розкол та вибір героїв

На формування думки про українців та українських діячів за кордоном, безумовно, впливає діаспора. Проте треба усвідомлювати, що українська діаспора дуже неоднорідна. І так званий бандерівський рух у діаспорі — також. Багато провідників ОУН(б) на Заході перейшли на позиції УГВР.

Звичайно, залишалися люди, які були лояльні до одного вождя. Для них демократія та парламент — це про людське око. Ці нереформовані елементи ОУН(б) мали незначний вплив, і на Заході до них не ставилися позитивно. І українці також. Їх вважали партією, яка допускала до себе людей, які підпорядковувалися винятково їхній ідеології.

Але були й ті, які стали фактично демократами та вважали, що орієнтуватися варто на західні суспільства та держави. Ця друга група була дуже впливовою. Вона випускала пресу, видавала книжки. Саме цей рух, я думаю, на Заході створив позитивний погляд про УПА зокрема й національно-визвольний рух загалом.

Тут є розбіжність із сучасною Україною. Бо в сучасній Україні слово "Бандера" означає щось зовсім інакше — те, що, на мою думку, майже не пов’язане з реальною ОУН(б). Я бачу намагання робити з цього руху героїв та покривати чимало гріхів... Під час війни важливо знаходити в історії героїв.

В ОУН і в УПА говорили, що без збройного спротиву не буде незалежної України. Саме тому їх сьогодні вважають попередниками ідеї збройної боротьби. Але не лише вони, а й учасники визвольних змагань 1919—1920-х років, той же Симон Петлюра, теж розуміли, що треба мати військо. Те саме говорили й особи, які пішли в дивізію "Галичина" 1943 року — без війська не буде незалежної України. Це усвідомлювали й люди, які боролися з радянською владою та не були дотичні до УПА.

Якщо героїзувати історичні постаті бездумно, то це шкодить Україні. Важливо те, що ви вкладаєте в гасла та пісні, важливо те, що для вас насправді означає Бандера. Чи святкуєте ви тоталітаризм, славите ОУН, що 1941-го вбивала провідників Сціборського й Сеника, активістів, які не хотіли підпорядковуватися Бандері? Якщо ви знаєте це і підтримуєте, то це шкідливо.

Російський вплив

Тривалий час Росія демонізувала український визвольний рух і УПА також. Однак від початку повномасштабної війни цей вплив вичерпався. Ніхто більше не слухає закиди про "денацифікацію", "фашистів".

Люди на Заході почали серйозно цікавитися Україною: що це за народ, чому раніше про нього не знали, яка в нього історія, звідки така солідарність. Вони розглядають українську історію XX століття і глибше, історики вже пишуть книжки. Усе більше розмовляють про Україну. І на питання націоналізму у світі починають дивитися зовсім інакше.

В історії України були національні рухи, які зверталися до фольклору, народу, мови, які мали ідейну окремішність — і це вважали націоналізмом. Націоналізм існував під час визвольних змагань, але їхні учасники були здебільшого соціалістами та соціал-демократами. Навіть українці в більшовицьких партіях часто виступали за незалежну Україну. І їх теж називали націоналістами.

На Заході почали розуміти: цей націоналізм — про бажання України бути незалежною. Але натомість нам теж слід мати відповіді на конкретні історичні питання та не покривати окремих гріхів.

Про історичні аналогії

Історики проводять аналогії поміж УПА та іншими визвольними рухами. Приміром, Олександр Мотиль вважає, що повстанців можна порівнювати з усіма антиколоніальними борцями. Наприклад, із палестинським та ірландським рухами, які боролися за незалежність. Майже всі рухи поневолених народів є подібними. І в літературі їх здебільшого визначають як ліві. Навіть якщо вони мали праву ідеологію, то насправді були визвольними.

Історик Олександр Зайцев висунув ідею, що найближча аналогія — це хорватський усташизм. Тому що цей рух  більшою мірою пов’язаний із селом, аніж з містом. Він називав ОУН до війни протофашистським рухом, який потім почав змінюватися.

ОУН і УПА мали в собі цей елемент антиколоніального, антиімперського спротиву. Однак у ньому були різні люди, світлі й темні сторони. Добре, що сьогодні досліджують усі ці аспекти.

Діалог із Польщею

Діалог про складні питання потрібен не тільки після війни, а й тепер. Очевидно, що Україна зі свого боку вже це робить. Тривають дискусії та виходять книжки.

У Польщі є чимало людей, які бачать, що історія протистояння поляків та українців на Волині — питання дуже важке. Тут не йдеться тільки про те, що хтось убивав іншого. Є багато складних моментів, які потребують дослідження.

Треба розмовляти не лише з Польщею, а й із західними науковцями. Україна має бути присутня на відповідних дискусіях та відповідати, подаючи факти. Треба досліджувати й архіви, які є в Україні, Польщі, Ізраїлі, Північній Америці. Дуже часто ваш погляд залежить від джерел. Якщо ви заходите в польські архіви й бачите лише одну точку зору, ваше ставлення може бути упередженим. Якщо ви досліджуєте Голокост і використовуєте джерела, що створили єврейські громади, то теж матимете однобічне бачення. І так само з джерелами в Україні. Є зафіксовані розмови, допити упівців, є теки зі справами. Щоб розуміти ці джерела, одного погляду може бути замало. Треба вивчати все, складати розрізнені частини, думати й створювати загальну картину.