Микола Посівнич: "У 1930-х роках за націоналістичну діяльність засудили понад 20 тисяч українців"

Революційне підпілля. Політика УВО–ОУН

Після поразки національно-визвольних змагань перед колишніми очільниками армій УНР та УГА постало питання, що ж робити далі. Чимало інтернованих опинилося в Польщі та на еміграції, зокрема у Чехословаччині. Там за сприяння Томаша Масарика була утворена численна українська громада. Відтак 1920-го колишні вояки прийняли рішення створити Військову Організацію, згодом більш відому як Українська Військова Організація, щоб зберегти офіцерські кадри й у будь-який момент відновити власну армію. Ще не було відомо, як складатиметься світова кон’юнктура. 

Та внаслідок підписання Ризького мирного договору між польським та радянським урядами Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся дісталося Польщі, а Східна Волинь – радянській Росії. Тоталітарні режими встановлювали і в Румунії, і в Польщі, а в Радянському Союзі взагалі панувала карально-репресивна системна машина, завдяки якій до середини 1920-х ліквідували всі підпільні осередки. Зважаючи на це, УВО не хотіла визнавати поразки у війні з Польщею і вирішила продовжувати підпільну боротьбу за державність. Формально військові підпорядковувалися і Євгенові Петрушевичу, і Симонові Петлюрі. Оскільки між галичанами та наддніпрянцями були певні суперечності, то вважали, що ці дві непересічні особистості зможуть об’єднати їх.

Згодом, коли УВО очолив Євген Коновалець, то він почав розробляти ідеологічну платформу й залучив до цієї роботи публіциста та редактора Дмитра Донцова, який видавав "Літературно-науковий вістник" за сприяння і кошти полковника. Командант УВО робив ставку на молоде покоління, що виховували у Пласті і яке не брало участи в українсько-польській війні. Тому більшість колишніх офіцерів та старшин викладала в українських гімназіях, зокрема хлопців навчали полковник Іван Чмола та Роман Дашкевич, а дівчат – Олена Степанівна. 

УВО виступала проти польської окупаційної системи й була авангардом боротьби. Однак її підпирали новостворені молодіжні націоналістичні групи, тому потрібно було створити з цього середовища одну організацію, яка могла б на політичному рівні представляти український націоналістичний рух і діяти від його імені. Тож коли в середині 1920-х постала гостра потреба в політичній програмі, виникла Організація Українських Націоналістів. УВО–ОУН мали здійснити національну революцію у загальнонаціональних масштабах. Взагалі ОУН спочатку планували як легальну організацію, яка мала брати участь у виборах, а УВО мала бути в підпіллі. Однак концепція у процесі змінилася.

<p>Юліан Головінський ("Дубик"), один із засновників УВО, крайовий провідник ОУН. Організатор низки бойових акцій українських націоналістів. У вересні 1930 року заарештований і без суду розстріляний польською поліцією</p>

Лідери, ідеологи, натхненники

Найбільшим натхненником і архітектором націоналістичного підпілля був полковник Євген Коновалець, який зібрав колишніх комбатантів, побратимів, що воювали разом із ним у корпусі січових стрільців. Це і Андрій Мельник, і Ярослав Чиж, і Юліан Головінський, і Микола Сціборський, і Омелян Сеник, і Роман Сушко та багато інших. Пізніше долучилось чимало сотників, офіцерів, старшин з УГА і УНР, рекрутованих до Чехословаччини та Франції. Виникли стрілецькі громади у США, Канаді, які спершу стали базою для УВО як підпільної організації, а пізніше і для ОУН, яка залучила молоде покоління. Це і Романа Шухевича, Степана Бандеру, Олексу Гасина, які пізніше стали командирами та провідниками ОУН і УПА. Вони хотіли активно протидіяти польській окупаційній системі. І завдяки дипломатичному хистові полковника Євгена Коновальця впродовж п’яти років об’єднання УВО–ОУН мало успіх.

Євген Коновалець вважав, що організація повинна мати чіткі погляди стосовно формування української державної структури чи доктрини розвитку української держави, її конституції та інших моментів, які 1929-го написали та підготували найбільші інтелектуали у своїй сфері. Серед яких був і Володимир Мартинець, редактор "Розбудови нації", Юліан Вассиян, Степан Ленкавський, Степан Охримович, Микола Сціборський.

<p>Зиновій Книш ("Ренс"), з 18 років бойовик УВО, згодом ОУН. У 1920-1930-х роках був тричі заарештований і ув'язнений польською владою</p>

Старі vs Молоді революціонери

Перший Конгрес українських націоналістів відбувся 1929-го у Відні. Тоді зібралися найпрогресивніші люди, які змогли створити цікаву програму розвитку українського організованого націоналізму. Бо до того це була стихійна маса, а не чинна структура. Приблизно 300 чи 400 осіб активно продовжили національно-визвольну боротьбу на нових військово-політичних умовах. Метою ОУН було створення Незалежної Соборної Української Національної Держави й усунення всіх окупантів з українських земель.

Коли створювали ОУН, то відбувся поділ між старшим і молодшим поколіннями, тобто між ветеранами національно-визвольної боротьби 1917–1920-х років та молоддю, пізніше відомою як бандерівці. Останні ще не нюхали пороху, а відразу працювали в революційних умовах. Це молоде покоління вимагало нового чину. Їхнє золоте правило – "Хто главує, той працює", тобто не за минулі заслуги, а за теперішні. Навіть Є. Коновалець у своїх листах писав: “Якщо ми не будемо працювати з молоддю, то рано чи пізно вона поставить нас перед доконаним фактом, що їй не потрібні такі керівники, які сидять закордоном і реально не впливають на діяльність”. І справді, керівників, делегованих з еміграції, молодь не прийняла. Лише на початку 1930-х провідник Юліан Головінський зумів об’єднати УВО–ОУН в одне ціле, але зробивши основну ставку на молодь, тобто на Степана Охримовича, Степана Бандеру, Івана Габрусевича, Степана Ленкавського, Дмитра Грицая та інших. Ці хлопці, у той час ще студенти Львівської політехніки та університету, мали свою візію боротьби: концепцію перманентної революції, тобто постійної революції, що здійснює натиск на ворожі структури.

Як таких класичних виборів провідників не було, просто визнавали чийсь авторитет. Великий вплив на формування організації мали Олекса Гасин, Дмитро Грицай, Роман Шухевич, Михайло Колодзінський, Зенон Коссак, Ярослав Старух, Ярослав Стецько, Микола Дужий, який був секретарем "Просвіти" і працював у легальному секторі. Дмитро Мирон-"Орлик" разом зі Я. Старухом та С. Ленкавським виробили націоналістичні постулати (Декалог, Прикмети і Правила), без яких не можна було діяти. Також працювали над ідеологією, без якої ОУН успішно не могла функціонувати як організація.

Портрет типового українського націоналіста

Здебільшого – це вихідці зі священничих родин, студенти або учні старших класів гімназій, які хотіли навчатися, але їм не давали такої можливости, ставили підніжки. В умовах економічної кризи, безробіття та соціальної і національної дискримінації молоді українці не могли здобути хорошої освіти чи перспективної роботи. У Другій Речі Посполитій для українців, які хотіли чогось досягти, було два варіанти: або асимілюватися, або шукати щастя в Америці. Таким чином соціальне невдоволення зростало з року в рік. Тоді в середовищі ОУН визрівала потреба чину.

Перші саботажні акції

Ще УВО на початку 1920-х організувала першу саботажну акцію. Це бойкот перепису, виборів до сейму, відбувалися підпали, зрізання телеграфічних стовпів. Був убитий Микола Твердохліб, який хотів стати депутатом польського сейму. Тобто відбулося багато актів, які долучили до активної революційної діяльности молодь. У 1921–1923-х Рада Амбасадорів прийняла рішення щодо входження України під мандат Польщі з широкими правами автономії. На жаль, польська та чехословацька влади не виконали взятих на себе зобов’язань і це обурило молодь. Настала і соціальна, і економічна криза, а також політична дискримінація. Це загострило почуття національної гідности в молоді.

До того ж через реформу Станіслава Собінського та Владислава Грабського навчання у школах відбувалось польською. Насаджували думки про те, що українці не мають власної історії, королів, гетьманів, місць поховань (наприклад, як Вавель). І все це разом стало причиною для акцій саботажу, замахів, підпалів, побиття шиб у польських установах, зняття прапорів, портретів. Запроваджувався свій культ героїв в УВО та ОУН, усі збиралися на вшанування січових стрільців, масове насипання символічних могил на честь борців за волю України. Як казав Степан Бандера, відбувалася боротьба за душу української дитини. Більшість командирів та провідників ОУН середньої ланки у 1919–1924 роках були дітьми, які зі шкільної лави бачили, як вшановували польських королів, маршалка Пілсудського, натомість і вони ж були свідками того, як забороняли відзначати Шевченківські дні. Так польська шовіністична політика виховала ціле покоління, яке нам відоме як "бандерівці". Це діти, які вчилися у польських гімназіях і яких потім не брали на роботу, свідомо цькували, називаючи "русінами". Та водночас приклад польських та угорських революціонерів показував, як треба боротися за незалежну державу. Ті ж колишні польські бойовики, які в очах австро-угорського режиму були зрадниками, "бандитами", "терористами", через 15–20 років стали поважними прем’єрами, президентами, міністрами, шанованими в суспільстві людьми. Поляки вчили українців, як потрібно любити свою історію. Так, до слова, у міжвоєнний період був побудований шикарний пантеон орльонтам на Личаківському цвинтарі. Коли ж прийшли совєти, то вони насамперед його зрівняли з землею, щоби навіть не було згадки.

Тактика терору проти окупантів

За масштабні акції непокори поляки звинувачували всіх українців. Існувало таке поняття, як "колективна відповідальність". У 1934 році польська влада створила концтабір у місті Береза-Картузька для позасудового утримання супротивників тодішньому режимові. І це пояснює, чому ОУН вдавалася до тактики революційного терору проти конкретних осіб, які відповідали за окупаційну політику. У газеті "Сурма" опублікували чітке повідомлення, як і за що ОУН каратиме зрадників українського народу, які вчиняли акти побиття українців і не тільки.

Існувала чітка градація: спочатку попереджували особу, далі вели бесіду зі "шкідником", коли ж і це не діяло – погрожували "побиттям". Втім остаточною крапкою була фізична ліквідація.

Серед найвідоміших актів індивідуального терору – замах на маршала Юзефа Пілсудського, президента Польщі Станіслава Войцеховського, також вбили куратора Львівської шкільної округи Станіслава Собінського. У 1932 році відбувся атентат на комісара поліції Еміліяна Чеховського, який знущався з українських політв’язнів та катував їх під час допитів. Після того, як ліквідували Чеховського, польська поліція боялася фізично зачіпати ОУН, бо знала, що буде відплата. Ліквідували радянського консула у Львові Олексія Майлова, міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, організатора варварської пацифікації. До речі, спецоперація з Перацьким була добре спланованою. Атентат виконав у Варшаві бойовик ОУН Гриць Мацейко. Готувалися до цього майже рік, уважно стежили за міністром, його розпорядком, звичками. Спершу Григорій хотів використати бомбу, але вона не спрацювала, тоді він витягнув револьвера й вистрілив. Мацейко зумів уникнути переслідування і, виконавши завдання, щасливо виїхав до Аргентини. Це була чітка пропагандистська акція – ліквідувати ворога та констатувати силу організації. У зв’язку із вбивством міністра внутрішніх справ відбулися масові арешти оунівців. Пізніше на суді Бандера не виправдовувався, а навпаки звинувачував польську владу в окупації, наголошував на тому, за що ж бореться ОУН. І численні публікації, і промови, і Варшавський та Львівський процеси сприяли збільшенню оунівців та популяризації самої структури. Всі цікавилися, хто ж така ОУН, за що бореться та чому молоді люди, студенти, жертвуючи усім, гинуть за ефемерну українську соборну державу від Сяну до Кавказу. Це була активна боротьба, без якої у 1942 не постала б УПА. Таким чином ОУН була представлена як єдина сила, яка реально бореться за соборну українську державу.

Багато було й "ексів" (скорочення від експропріаційний акт), коли бойовики УВО та ОУН нападали на державні установи Польщі і примусово забирали в них кошти на потреби визвольного підпілля. Найвідоміший такий акт відбувся на головній пошті у Львові. Його вчинила "Летюча Бригада" УВО на чолі з тодішнім Крайовим Комендантом Юліаном Головінським. Бойовики забрали 100 тисяч злотих, завдяки яким надрукували листівки й надали певну допомогу політичним в’язням.

Тоді в радянській Україні на УВО та ОУН писали "липові" кримінальні справи. Тож треба прискіпливо вивчати ті документи і зважати на те, що правда. На мою думку, понад 90 % справ – сфабриковані. Однак є дані, що дійсно у 1920-х розстрілювали чільних діячів ОУН та УВО.

Арешти

За різними даними, у 1930-х за націоналістичну діяльність було засуджено понад 20 тисяч українців. Та вину довели лише 2500 осіб. Багато судових процесів відбувалося на нинішній вулиці Князя Романа, де є сучасний корпус Львівської політехніки. Більшість оунівців запроторювали у львівські та дрогобицькі "Бригідки", відправляли до Самбора, Перемишля, Берези-Картузької на Поліссі та до інших тюрем. Навіть якщо ти святкував річницю "Просвіти" чи день народження Шевченка, то міг загриміти на декілька років до тюрми за статтею "націоналістична діяльність".

Наслідки боротьби

"Екси" ОУН і УВО чітко демонстрували, що бажаного результату – української соборної держави – досягнуто не буде, але тут не менш важливий тактичний момент – показати свою незгоду, задекларувати свою позицію. Звісно, поляки лише посилювали репресивні заходи, ніяких послаблень не було. Це спіраль нагнітання, коли жодна сторона не поступалася своїми амбіціями.

Спроба всередині 1930-х нормалізувати українсько-польські відносини зазнала невдачі. Поляки хотіли зліпити з українців лояльних громадян, які підтримували би польську владу. Гасла "Купуй українське!", "Свій до свого по своє" – це своєрідний економічний націоналізм, щоби бойкотувати польські товари та крамниці. Таким чином "Просвіта", кооперативи творили український світ і всіляко підтримували бойовиків, які сиділи в тюрмі, збирали гроші на адвокатів.