Михайло Косів: "Ми заклали основи відновлення Української Держави"

"Руйнували Радянський Союз зісередини"

— Насправді я зовсім не хотів йти в політику, — зауважує на початку нашої розмови досвідчений політик.

Філолог за освітою пан Косів мріяв викладати у своїй альма-матер — Львівському університеті імені Івана Франка. Однак захистити дисертацію 1965-го завадив арешт. Його як президента львівського Клубу творчої молоді "Пролісок", навколо якого гуртувалися Михайло та Богдан Горині, Іван Гель, подружжя Калинців та десятки інших шістдесятників, звинуватили в антирадянській агітації і пропаганді й заарештували.

— Коли я виходив з університету, до мене підійшло двоє пристойно одягнених культурних на вигляд чоловіків і сказали: "Михайло Васильович, є одна справа, треба поговорити". Я стривожився, коли вже опинився в машині. Мене завезли в тюрму на Лонцького — політичну в’язницю ще за Австрії і Польщі, а за совітів це була в’язниця НКВС.

Через кілька місяців справу проти Михайла Косіва закрили, але наука стала для нього недоступною. Численні спроби влаштуватися хоч на якусь роботу були невдалими. Врешті 1969-го йому доручили створити експозицію для музею старовинної зброї "Арсенал". Там пан Косів пропрацював наступні два десятки років, аж поки, як він сам каже, "його не випхали у політику".  

— У музеї я безкінечно водив екскурсії та спілкувався з людьми, це була моя стихія. У 1989 році до мене підійшов Ігор Мельник з Товариства української мови імені Тараса Шевченка й сказав: "Ти мусиш йти на вибори". "Які вибори? Ви що, в мене дисертація, я хочу працювати в науці". "Ти мусиш піти й відстоювати ті ідеї, над якими працював: за самозбереження української нації, захист української мови й історії".

Саме Товариство української мови імені Тараса Шевченка, яке було створене під час несанкціонованого мітингу у Львові в червні 1988 року, стало організацією-попередницею Народного Руху України. Навесні 1989-го, коли в Грузії і Литві радянська влада силою придушувала демократичні рухи, у Львові заснували першу громадсько-політичну організацію "Народний Рух України за перебудову". Така двозначна назва не була випадковою, пояснює Михайло Косів:

— Нас часом звинувачують, що ми лицемірили, вживали комуністичну ідеологію. У тому й то річ, що ми руйнували Радянський Союз зісередини його ж зброєю. Бо як комуністи могли заборонити організацію, яка бореться за перебудову?! Адже програма перебудови була основною програмою Комуністичної партії, яку запропонував Горбачов.

Крайову установчу конференцію Народного Руху України організовували в повній конспірації. Михайло Косів, якому доручили підготувати доповідь, не знав ані коли, ані де відбудуться сходини.

— Збираюся, кличу дружину, дітей, обціловую їх. Маруся знає, чим це може закінчитися. Об 11:00 біля пам’ятника Іванові Підкові підходить до мене молодий чоловік: "Я від Всеволода Іськіва, ходіть за мною". Йдемо до Порохової вежі, у залі вже збиралися люди зі всієї області. Жодних перерв, ніхто не виходить — прийняли програму і статут, вибрали правління і розійшлися. Владі про цю подію стало відомо тільки ввечері. Вони пропустили, бо готувалися до 9 травня.

На початку вересня більше тисячі делегатів Народного Руху України з усієї країни з’їхалися уже до Києва. Тоді головою організації обрали поета і громадського діяча Івана Драча. Виконавчий орган — Секретаріат Руху — очолив колишній політв’язень Михайло Горинь. У документах з’їзду зафіксували національну символіку: синьо-жовтий прапор, тризуб і гімн "Ще не вмерла Україна ні слава, ні воля". Серед присутніх був і завідувач ідеологічного відділу ЦК КПУ Леонід Кравчук, який уважно за всім спостерігав.

— Наші дівчата причепили Кравчуку на піджак синьо-жовту стрічку і тризуб, він не знав, що з тим робити. Зрештою, зняв піджак, вивернув його й повісив на бильце крісла. ЦК не міг опустити цю подію, мав бути їхній співробітник, щоб впевнитися, що вони все тримають під контролем.

"Декларація — це основа"

Через пів року, у березні 1990-го, на перших демократичних виборах до парламенту УРСР кандидати від Народного Руху України одержали 24 мандати. У парламенті сформувалося два депутатські блоки: комуністична так звана "Група 239", яка мала більшість голосів, та опозиційна фракція "Народна Рада", до якої увійшли 125 осіб, зокрема й Михайло Косів.

Водночас у Львові на початку квітня відбулися вибори керівництва обласної Ради й облвиконкому. Головою обрали Вячеслава Чорновола, до слова, хрещеника Михайла Косіва. Вони товаришували ще з 1960-х років, разом випускали нелегальний журнал "Український Вісник". Чорновіл наполіг, щоб Косіва призначили заступником голови Львівського облвиконкому з питань гуманітарної політики. Відтоді політикові доводилося жити на два міста.

Нашу розмову уважно слухає пані Марія, дружина Михайла Косіва, час до часу нагадує важливі деталі. Вони разом уже понад пів століття. Коли пан Михайло став депутатом, розлука для подружжя була справжнім випробуванням, тому за першої ж нагоди Марія Косів їздила разом із чоловіком у його численні відрядження.

— Який то був жах, я розривався між роботою у виконкомі, Верховною Радою і сім’єю. Моя дружина Маруся не могла постійно їздити зі мною, бо діти були ще малими.

Перше засідання Верховної Ради УРСР у новому складі призначили на 15 травня. До того часу депутати, обрані від демократичних організацій, збиралися кілька разів, аби обговорити подальші кроки до самостійности України від Москви. Тим часом Михайло Косів працював над проєктом Декларації про державний суверенітет України. До столиці він приїхав уже з текстом майбутнього державотворного акту. У Секретаріаті Верховної Ради документ зареєстрували аж 8 червня, ще упродовж місяця над 10-ма розділами Декларації працювали юристи. Свої варіанти подали колеги Юрій Гнаткевич і Сергій Головатий.  Певности, що комуністична більшість проголосує за цей документ, опозиція тоді не мала.

16 липня 1990 року за документ, який став основою для Конституції України, проголосувало 355 депутатів, проти — 4, один утримався. Коли Михайло Косів побачив на табло результати, то подумки згадав свого батька, який у 1940-х був керівником районового Проводу УПА на Івано-Франківщині.

— У той момент я міг сказати: "Тату, я зробив те, за що ти боровся". Радість була величезна! Я знав, що Декларація — це основа, а далі піде. Найважливішим було те, що УРСР мала право на власні Збройні Сили, вже тоді ми заклали основи безпеки України.

"Момент, який не можна змарнувати"

"Васильовичу, треба негайно приїхати в облвиконком, по вас вже поїхала машина. Коли будете одягатися, включіть телевізор" — так уранці 19 серпня 1991-го сімейство Косівих розбудив тривожний телефонний дзвінок із Львівського облвиконкому. Похапцем збираючись, політик по телевізору стежив за пресконференцією ГКЧП.

— Схопилася Маруся і спитала мене, що сталося. Я відповів, що в Москві відбувся антиконституційний переворот, їду на роботу. Тоді Вячеслав Чорновіл був у Черкасах на зустрічі. Я запропонував написати "Звернення" до населення Львівщини, у якому йшлося про те, що ми, обрані народом депутати, не підпорядковуватимемося самопроголошеному органові влади в Москві. Щоб донести до людей цей текст, я пішов на телебачення, але мене не пустили навіть на поріг. В Ірини Калинець, яка тоді була начальницею Львівського обласного управління освіти, саме почалася нарада із вчителями, тож я зачитав звернення там. Люди його переписали, і воно швидко розійшлося областю.  

Того ж вечора Михайло Косів вирушив до Києва. Оскільки під час канікул Верховна Рада була замкнена, 20 серпня о 12:00 депутати зібралися у приміщенні Спілки письменників, це на Банковій.

— Засідання вів заступник голови "Народної Ради" Володимир Філенко. Усі повідомляли, що в них відбувається на місцях. Я розповів про те, як у Львові розповсюдили "Звернення" до виборців, і мені доручили написати такий же документ від нашої фракції до народу України. У ньому я наголосив на тому, що ми йдемо демократичним шляхом до створення суверенної держави, як і інші республіки Радянського Союзу. А те, що відбувається в Москві, — спроба повернути диктатуру.

О 14:00 з вимогою негайно скликати позачергову сесію нардепи звернулися до Голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука. Той навідріз відмовив, уважно стежачи за розвитком подій у Москві. Лише коли 22 серпня провал путчу став очевидним, Кравчук врешті призначив засідання Верховної Ради на 24 серпня, яке припадало на суботу. Опозиція розуміла, що це шанс відновити незалежність України.

— Це був момент, який не можна змарнувати. Документ мав написати східняк, не молодий, а старший чоловік, юрист, бажано, щоб був у Комуністичній партії. Усі чотири елементи ідеально підійшли під Левка Лук’яненка: він із Чернігівщини, найстарший за віком, юрист за освітою і, до того ж, раніше був членом Комуністичної партії.  

Атмосфера в сесійній залі була напруженою. Відновлення незалежности України було під загрозою. Годинник показував уже майже 18:00, засідання добігало кінця, а голосування за Акт проголошення незалежності ще навіть не поставили на порядок денний.

— Час закривати сесію, зараз всі почнуть розходитися. Тут до Президії вбігає Дмитро Павличко й погрожує Кравчуку: "Став на голосування, бо інакше я тебе задушу". Раптом до зали заходить представник "Групи 239", який був інформатором Кравчука. Ті комуністичні боси засідали в підвалі, який ми називали "Катрусин кінозал"З такою назвою у 1972–1988 роках на телебаченні виходила щотижнева дитяча телепрограма. Вони вирішили, що проголосують. І після того "знаку" Леонід Кравчук всіх запросив до голосування.

Історія України вирішувалася за лічені хвилини. О 17:55 за ухвалення Акту проголошення незалежності України проголосували 346 депутатів. До сесійної зали занесли синьо-жовтий прапор, вперше у Верховній Раді пролунав гімн України. Та на цьому засідання не закінчилося. Тодішній голова "Народної Ради" Ігор Юхновський запропонував провести Всеукраїнський референдум, щоб легітимізувати нову державу. Та не всі депутати схвалювали цю ідею.

— Проти неї дуже протестували. Як нині пам’ятаю, кричали в залі: "Хіба в раба питають, чи він хоче бути вільним? Йому просто дають волю!" Але все-таки проголосували за проведення Всеукраїнського референдуму. Мушу зізнатися, я проголосував, але також думав, чи потрібен цей референдум, а раптом народ не підтвердить. Абсолютної певности не було. Але, забігаючи наперед, хочу сказати, що це була дуже мудра пропозиція. Бо якби Акт не підтвердив народ, можна уявити спекуляції із цього приводу.

Історична помилка

До Всеукраїнського референдуму залишалося три місяці і один тиждеь підготовки. За цей час народні депутати об’їздили всю Україну, зустрілися з мільйонами людей, щоб донести національні ідеї. Тоді західняк Косів побував у Донецькій, Луганській та Чернігівській областях, і був здивований з проукраїнських настроїв тамтешніх жителів.

— Вони не заперечували щодо відновлення незалежної української держави. На зустрічі сходилося море людей, стояли в коридорах — для всіх місць не вистачало. Пригадую, на одній із зустрічей якийсь чоловік запитав мене, звідки я родом. Я відповів, що з Івано-Франківської области. А він каже: "О! То я вперше з живим бандерівцем побалакаю!"

На 1 грудня 1991 року також були заплановані перші в історії незалежної держави вибори Президента України. Саме це, на думку Михайла Косіва, було найбільшою історичною помилкою: 

— Ми запитували в народу, чи він прагне підтвердити Акт незалежності України, чи хоче надалі бути в Радянському Союзі, і, ще не маючи відповіді, вибирали президента неіснуючої держави! Це ж нонсенс з юридичного погляду! Цього не можна було робити, але на ейфорії після проголошення Акту про незалежність ми погодилися на це.

Михайло Косів був тоді довіреною особою кандидата в президенти Вячеслава Чорновола. Він визнає, що Чорновіл не мав шансів перемогти на президентських виборах 1 грудня 1991 року. Але припускає, що якби вибори президента відбулися пізніше, результати (цілком очевидно) були б зовсім іншими:

— Адже основним епохальним історичним завданням, поставленим тоді перед Українським Народом, була підтримка державної незалежности України. А вибори президента — вже були на другому місці. Від Комуністичної партії балотувався лише Леонід Кравчук, від демократів — аж п’ятеро: Вячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Ігор Юхновський, Володимир Гриньов і Леопольд Табурянський. Якби ми спочатку отримали всенародне підтвердження Акту проголошення державної незалежності України, то могли би вибудувати абсолютно нову стратегію виборів Президента. Сконцентруватися на одному кандидатові й мати дуже серйозні важелі. Я не можу стверджувати, що Чорновіл би переміг, але й повністю відкидати таку можливість також не варто.

Під час Всеукраїнського референдуму 90,32 % опитаних проголосували за відокремлення від СРСР. Президентом незалежної України обрали Леоніда Кравчука, який посів перше місце в усіх регіонах, за винятком трьох областей Галичини, де переміг Вячеслав Чорновіл.

— Всього вдатися не могло, — підсумовує ті події Михайло Косів. Як-от, наприклад, ухвалити Конституцію України за Верховної Ради України І-го скликання. Політик пояснює, чому справа зрушилась лише всередині 1990-х:

— Від моменту прийняття Декларації про державний суверенітет України ми не переставали думати про Конституцію. Одначе все відтягувалося, тому що були дуже серйозні розбіжності. Уже у Верховній Раді ІІ скликання мені довелося бути головою Комітету з питань культури і духовності та членом Президії ВР. Тобто як народний депутат, як голова комітету і член Президії я мав втричі більше сфер впливу.

Конституція України містить 161 статтю, над 40 із них працював Михайло Косів. Зокрема про мову і державні символи. Авторові доводилося виборювати чи не кожне слово та розділовий знак.

— "В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України", — йдеться у Статті 10. А поставте замість коми "і" та приберіть слово "інших" — буде зовсім інший зміст. За цю кому точилася справжня боротьба. Також довго сперечалися про те, яким має бути герб України. Кажу: "Давайте запишемо, що тризуб, знак князя Київської Руси Володимира  Великого — це тимчасовий малий герб, а над великим, який враховуватиме символ козацтва, ще попрацюємо". Над тим великим гербом досі працюють. Та він не є потрібен. 

Наша розмова з Михайлом Косівим тривала понад три години, йому ще є багато чого розповісти. Він будує плани на майбутнє та готує до друку книжку спогадів "Я знав: я мушу це зробити". А найдужче мріє про успішну й сильну Україну, про Перемогу над ворогом — московським окупантом:

— Протягом десятиліть, коли я був у політиці, українці не ставили держави на перше місце. Девізом нашого часу має бути гасло "Держава понад усе, нація понад усе, людина понад усе!" У такій градації. Якщо ми це усвідомимо, то станемо потужною субстанцією, принаймні на європейському континенті.