Ми — перекресленці. Ті, кому довелося перекреслити свої життя і починати з чистого аркуша

Про становлення, Стуса та завод

Коли я починаю замислюватися над віхами свого життя, то розумію, що ледве не кожен його вагомий факт був, є і, найімовірніше, буде пов’язаний із пошуком своєї ідентичності.

Я народився і до 2014 року жив у Макіївці — немаленькому навіть за українськими мірками 400-тисячному місті. Проте самі макіївці частенько не вважали його за місто. Не дивно — в обласному центрі була і робота, і навчання, і розваги. Макіївці відводили роль ліжка в гуртожитку, у якому можна хіба що відіспатися. То хто ти — макіївський чи донецький? Хоча це запитання поставало зазвичай у вже більш зрілому віці.

Філфак? Я взагалі не розумію, як мене туди занесло. Радше це був емоційний порив. До того ж, дуже дивний. Зрештою, клас мій у школі був фізико-математичним, та й одночасно з філфаком я вступив на спеціальність "Промислова теплотехніка" у Донецький національний технічний університет. Але — галасливі зграйки дівчат у курилці, але — живописні подвір’я довкола корпусу, але — несподівана підліткова любов до "Океану Ельзи" та віршів Василя Стуса. Так, це точно барельєф Стуса мене приманив. А кажуть, сучасна людина не вірить пам’ятникам. Ага.

Втім Донбас — сувора штука. Ти можеш хотіти бути поетом, викладачем чи дослідником, але якщо у твоєму місті нормально платять тільки на заводах і в шахтах, то врешті-решт ти там і опинишся. Багато хто дивується, але я період роботи на заводі, який протривав майже вісім років, вважаю одним із найкращих у житті. Там я навчився ставитися позитивно до будь-яких труднощів і халеп, що добряче виручило після 2014-го. Музика, вірші та проза — теж значною мірою з того періоду, коли в мене була вічно вільна голова і вічно натруджені руки. Найбільший прикол полягав у тому, що ніхто з моїх колег по заводу не знав, чим я займаюся у вільний від роботи час. Є якийсь особливий кайф у такому подвійному житті.

Життя на Донеччині навчило мене одного: всі твої плани — лайно собаче.

Про музику, слеми та "забойні" вірші

Першого вірша я написав у другому класі. Він був про осінь. Я отримав заслужену п’ятірку. Так відкрив для себе принаймні один спосіб подобатися розумним людям. Вдруге накрило тоді, коли я конкретно почав слухати музику і вчитися грати на гітарі, адже "забойній" музиці потрібні кльові тексти. Я зопалу вигадав собі ліричного персонажа й від його імені фігачив вірші про поточну суспільно-політичну ситуацію (у 14-15 років) та душевні стани. Написав аж два вірші, про які мені не соромно сказати: "На щастя, вони загубилися і більше ніхто їх ніколи не побачить". Насправді ніт, я знаю, де вони. Але щойно дістануся туди — знищу, чесне слово.

Третя хвиля накотила уже на філфаці, після віршів Стуса у школі, Чубая в інтернеті та Жадана у "Цитатнику". Зрештою, саме від моменту, коли я купив книгу останнього, я і відраховую свою кар’єру поета. Втім, дуже невдалу, бо ж я не маю жодної офіційно виданої збірки.

Мої вірші часто занадто емоційні й дуже недосконалі. Але це нормально, адже вони так і залишилися моїми щоденниками, а не ремеслом. Ці свої вірші я люблю дуже ніжною любов’ю. З такою самою ніжністю ставлюся до всіх, кого вони залишають небайдужими. Я радий, що таких soulmates набереться достатньо. Значить, мені вдалося когось у цьому світі змусити усміхнутися.

Ну а далі, як то кажуть, дай лише чорту потанцювати — тобі 22, у голові повно своїх та чужих рядків, визріває потреба самоствердження. З таким юнацьким запалом фестивалі та слеми були радше питанням часу. Про ті роки в навколомистецькому середовищі досі ходять легенди. По всій країні тупо відбувалася якась роздовбайська магія. Після всього, що ми витворяли, хочеться виділити два факти. Перше — я щасливий, що нам вдалося зачепити цією енергетичною хвилею Донецьк. Друге — дивом ніхто з нас не вмер. Останнє мене іноді щиро дивує.

Про переклади та творчість

Із перекладацтвом все доволі просто: якщо перекладаєш багато, то, вочевидь, переклад книжок може прогодувати. Мені дуже дивно, як ця галузь перебуває у відносній рівновазі. Від перекладачів вимагають виконувати роботу якомога швидше, отже, жертвувати якістю. Хоча мені здається, у нашому випадку ми можемо вже говорити про притомну якість — бо перекладачі перебувають під пильним оком не тільки редакторів і колег, але й читачів. Читачі також читають іноземними. До того ж, тепер уже не рідкість, коли на іноземного автора спершу формується попит, бо його прочитали в оригіналі, а потім готують українське видання. 

Часто питають, чи можна порівнювати сучасних перекладачів із мастодонтами на зразок Лукаша або Покальчука. Ну хто знає, може десь серед колег по цеху такий майбутній мастодонт і живе. Мені здається, що час перекладачів такого штибу остаточно минув. При цьому всьому я почуваюся у перекладацтві випадковою людиною. Для мене це просто черговий етап. Хоча мені тут подобається.

Я завжди дивуюся, як люди протиставляють поезію прозі чи навпаки. Це — два крила одного птаха. Так, вони говорять різними мовами, але їхня кінцева ціль — одна й та сама. Розтин людського існування. Я останнім часом втомився як від прози, так і від поезії. Хіба що нон-фікшн добряче заходить. Думаю, це просто криза. Довкола стало забагато літер, і мозок відмовляється трансформовувати їх в емоції, виключно – в інформацію. Або всю потенційну енергію читання жере стрічка Facebook — таке теж можливо. Ніхто ж не рахує, скільки ми читаємо щодня у соціальних мережах. Підозрюю, дуже багато. 

Прозу я почав писати 2011 року — в розпал правління Януковича й у розпал моєї першої внутрішньої міграції. Це була просто спроба втекти від реальності. Звалити туди, де немає потреби в грошах на переїзд і візах із паспортами. 

Майже нічого зараз не пишу. Малий син і робота забирають майже всю енергію. Дуже хочу повернутися до писання — заради любові до самого процесу. Сподіваюся, зроблю це, щойно дозволятимуть життєві обставини. Хтось залишає собі на пам’ять про себе молодих фотографії чи сторіс в інсті, а у мене — книжки. Цікаво буде поколупатися на старості років.

Про війну, переміщення і донецьку діаспору

Війна, як це не дивно, не стала для мене аж величезною несподіванкою. Переглядаючи свої вірші 2006–2009 років, регулярно знаходжу там це тривожне відчуття, що ми рухаємося у бік конфлікту. Десь глибоко всередині я був до цього готовий. Але відчуття все одно паскудне. Ще паскуднішим воно стає, коли зустрічаєшся з людьми, яких ця війна не торкнулася, але які вважають її або "бізнесом на крові", або "вигадкою пропаганди". 

В українському суспільстві не утворилося консенсусу стосовно війни на сході. Для когось це — трагедія, для когось — телевізійне шоу. Ця різниця в розумінні закладає підвалини ще одного серйозного суспільного конфлікту, який проходитиме тепер навіть не по мовній чи географічній ознаці. 

Я вже не знаю, що з цим робити. Людина, яка бачить війну по телевізору, навряд чи зрозуміє таких, як ми — які позалишали там усе життя, що в одних шльопках виходили з оточеного міста влітку 2014 року, тих, хто виїжджав останнім потягом з Донбасу, хто микається 5 років по зйомних квартирах, з яких тебе можуть поперти хоч завтра, і тих, хто довгі роки не розпаковує валіз — а раптом, вранці можна буде повернутися додому і все буде, як раніше?

Не буде. Наші міста — покинуті оселі. Покинуті оселі — порослі травою печери, які давно вже забрали собі під барліг дикі первинні страхи та втома. Але ми досі стоїмо, як первісні люди, біля самого порогу, й помахуємо всередину запаленим смолоскипом, намагаючись розігнати цю темінь. Можливо, одиницям із нас темінь розігнати і вдасться. Але наскельних малюнків, які вони ж колись і залишили в цих печерах, уже не прочитати.

Ми — перекресленці. Ті, кому довелося перекреслити свої життя і починати з чистого аркуша.

Ситуація у країні мене відверто гнітить. Я відчуваю, що стою на порозі другої внутрішньої міграції. Буду дуже радий помилятися, але весь мій "донецький" досвід підказує: коли намагаються описувати складні процеси простими словами й вирішувати складні питання у простий спосіб, нічого доброго попереду не чекає. Бо світ — складний. Тим більше — світ політики та економіки.