"Мені соромно, що знала про Відень і Краків більше, ніж про Донецьк і Бахмут", — Тетяна Пилипець

— Наскільки багато ми втратили? Бібліотечні фонди, книгарні — що можна відновити, а що вже не повернути?

— Про окуповані території я говорю понад вісім років, бо була співзасновницею і співорганізаторкою літературно-мистецького фестивалю "Кальміюс". Я тоді добре знала, які бібліотекарі далі працюють на окупованих землях. Зараз я перестала ними опікуватися і слідкувати, бо мені вже просто не стає ресурсу. Адже бібліотекарів, які втратили здоров’я і життя, зараз стало так багато, що я хочу думати лише про них, про людей.

— А чи працюють спеціальні протоколи вивезення книг, порятунку бібліотек?

— Я є голосом публічних бібліотек, де не мали б зберігати фоліанти, булли, інкунабули й таке інше. Це заклад, який має бути настільки відкритим і простим у користуванні, щоб, якщо часом прийде соціально невідповідальний читач і щось потягне, це не стане катастрофою. Та я добре знаю про біль за втраченими фондами моїх колег з наукових бібліотек. 

Директорка Донецької дитячої бібліотеки повністю відновила діяльність установи після релокації до Маріуполя і стала лідером бібліотечної мережі в місті. Зараз установа знову релокована – у Білу Церкву. Там моя колега пані Олена організувала "Бібліотеку в валізі". Вона їздить світом, збирає книжки і привозить до Білої Церкви. Одна з місцевих громаднаціональних меншин надала їхній бібліотеці приміщення. Там перебувають діти та дорослі, які переїхали разом з нею і якими вона опікується. І це все заради того, щоб Маріуполь мав цю бібліотеку. Це дуже сильний символ. 

Я не вірю, що абсолютно все відновиться і це станеться швидко — чудом і дивом. Це величезна робота: книги — не тільки магнетична сила, яка приваблює до себе надію, але ще й дуже заземляє. Збираючи "Бібліотеку в валізі", пані Олена тримається свого коріння, ідеї, якою вона жила — і це дуже практично. Вона є голосом України і Маріуполя на великих міжнародних платформах, де наші бібліотекарі мусять і мають говорити, бо в російських — дуже потужний голос у світі. Як у музиці чи літературі: бібліотекарі Росії також дуже гучно промовляють через свою "вєлікую рускую літєратуру".

— Нове місце для роботи і життя обрала для себе і Старобільська бібліотека?

— Про цю бібліотеку дуже важливо сказати. Вона також двічі релокована. Чому я кажу саме "релокована"? Бо це, як і бізнес: поки ти в нього віриш, ти його перевозиш і відновлюєш. Про них не можна казати "евакуйований", бо то немов мене хтось вивозив і рятував. Люди свідомо вивозили ідею і книги, які самі могли врятувати. 

Луганська обласна бібліотека, яка по суті була "відкритою бібліотекою для народу": такі заклади вважають науковими, але вони насправді універсальні, з відкритими науковими фондами. Але на відміну від багатьох наукових Луганська була справді живою бібліотекою. Вона переїхала до Старобільська, на батьківщину Сергія Жадана, який нею опікувався. Саме ця Луганська бібліотека стала для нас усіх символом. Я не раз була там на літніх вакаціях, де навколо бібліотеки проводили резиденції для митців і потім Україною їздила старобільська виставка — твори мистецтва, народжені під час резиденції. Втрата Старобільська для усіх була ножем у серце… Окупований миттєво — він фізично збережений. А Луганська бібліотека знову поїхала у мандри. Зараз розкидана різними містами України: частина — в Ужгороді, ще якась — у Черкасах, і вона знову є мандрівною бібліотекою.

Зараз працівники Старобільської бібліотеки втілюють цікавий проєкт: подкасти, які готують як відповідь на запитання "Про кого вам було б цікаво почути?". Один із нещодавніх — про Валер’яна Підмогильного, якого подали так, як ніхто раніше цього не робив. І це ж яка дослідницька робота! Уявляю, скільки на це пішло часу і зусиль. Я, наприклад, вже не відчуваю в собі такої ресурсності — через ту кількість подій, які організовую й координую. Не можу так заглиблюватися, але це професійний кайф — готувати матеріали, які не є сухо науковими, але історично правдивими. Вони не претендують на академічність, але такий стиль усі люблять. 

Я згадала сьогодні людей, які рухають вперед усю бібліотечну структуру. І роблять наше ком’юніті не тільки таким, що здатне виживати в нинішніх умовах, але й — згуртовувати усіх, зокрема з такими умовно безпечними містами, як Львів.

Окремо хочу розповісти історію, що трапилась зі мною в березні у Краматорську. Моя подруга запропонувала зупинитись у її порожній на час мого приїзду квартирі. Зранку я відчиняю вікно, що виходить якраз на дитячу бібліотеку. Там я колись проводила чимало подій, щороку писала Диктант Єдності — добре знаю той простір. І ось дивлюсь, а там старші пані і панове туди-сюди ходять! Я знаю директорку цієї бібліотеки, колектив і тішусь – бібліотека жива! Вони об’єдналися із ЦНАП, працюють частину дня, оповіщення про свої події розсилають в закритий телеграм-канал, і всі знають, що там є велике сховище — всім достатньо місця. Я дуже люблю Краматорськ і загалом дуже люблю Донеччину, мрію там працювати. Усі мої близькі знають про мою ідею: податися на конкурс — і отримати там роботу.

— Чому Ви так любите ті регіони нашої країни?

— Не можу пояснити. Не думаю, що щось можна полюбити за природу чи розташування. Я люблю певні міста чи райони за людей, які там, яких я здибала і вони мені відкрились певним чином. Я приїхала на схід нашої країни в березні 2015 року. До того далі Харкова я ніколи не була: типова "галицька сепаратистка", котрій завжди було у Відні цікавіше, ніж у Донецьку. 

Сергій Жадан, який є моїм добрим другом і провідником сходом України, каже: ти можеш тисячу разів їхати до Луганська чи Донецька — це не змінить загальної політики. Але тут я чи не єдиний раз заперечу Сергію: я вважаю, якби у часи нашої відновленої незалежності внутрішні українські перевезення були дешевші, щоб простіше, доступніше і комфортніше було їздити до однокурсників чи друзів, все було б набагато краще. Ми б просто розуміли: тут така природа — там трішки інша, тут такі особливості в людей – там інші, є етнічно різні історії: тут лемки проживають, тут бойки, там покутяни, а там слобожани. І ми б це сприймали, як з українським борщем: якщо в чиїйсь хаті він тобі не смакує, то це не означає, що він неправильно зроблений, він просто приготований за дещо іншим рецептом. Ми не змогли наростити цю побутову єдність. І за це на нас є провина, безсумнівно. 

Як доросла людина з досвідом (і вже майже без ілюзій) тепер добре розумію: відсутність єдиної правильної державної політики, розуміння потреби простих і недорогих міжміських перевезень наробили багато біди. Нам видається, що стратегія держави — це щось далеке і величне, а воно найсильніше саме у простих рішеннях. Я приїхала першим інтерсіті "Київ–Костянтинівка", що в народі називали "Київ–війна". Мої друзі були дуже проти того, що я їду так близько до лінії обстрілів. 

Мої батьки — дуже прогресивні люди, але їм видавалося: усе, що далі Харківщини, яку ми дуже любили, — терикони і депресняк. Так малювалося для нас, галичан, умовно життя на Донеччині. І я поїхала туди "на слабо". Ми бачили європейські музеї солеваріння, а Соледар? А Бахмут? І тепер мені соромно, бо не треба було знати стільки про Відень і про Краків, не треба було тішити себе "частинкою Габсбурзької імперії": хто не хоче себе принцесою-королівною відчувати? Але треба було менше на тому акцентуватися, бо це стало тепер нашою великою проблемою. Воно зробило нас особливими і привабило туризм. 

Знаєте, як я була підписана в робочих чатах, коли організовувала фестивалі? Уніатка. То було багатьом цікаво: як я могла вихреститися в католицькій вірі у часи Радянського Союзу, яким було моє "уніатство"?

— Як називають Вас зараз?

— Мені волонтери дали нове ім’я, не хочу казати.

— Будь ласка!

— Притрушена. 

— Через Вашу сміливість і відчайдушність йти туди, куди інші не наважуються, і робити те, на що інші вже не мають сил?

— То у волонтерів запитайте. Але мені звучить прикольно.