"Мене завжди переповнювала велика гордість: я — не москалька, я — українка!"

13:09, 19 січня 2023

даля

Невисокого зросту, амбітна й діяльна. Фінка з українським серцем — так вона сама себе називає. В Україні Даля Стасевська відома тим, що допомагає ЗСУ. Це значна, але не єдина її діяльність. Даля — одна з небагатьох диригенток, яка має міжнародне визнання. Вона — перша жінка на посаді головного запрошеного диригента Симфонічного оркестру BBC London, перша диригентка Симфонічного оркестру в Лагті (Фінляндія). У 2018 році Стасевська диригувала Королівським стокгольмським філармонійним оркестром на церемонії нагородження Нобелівських лавреатів. А ще вона дружина фінського рокера Лаурі Порра, правнука знаменитого композитора Жана Сібеліуса.

Інтерв’ю з Далею Стасевською ми почали записувати восени 2021 року в місті Лагті, що неподалік Гельсінкі. Ця розмова мала бути частиною проєкту про закордонних амбасадорів України в царині культури. Проте після 24 лютого 2022 року пріоритети змінилися. Ми дозаписали його вже про війну.

272824568_2876336242656507_7513942453811349182_n.jpg

Наталя Терамае

журналістка

"Світ не був готовий слухати та бачити України"

— Далю, у жовтні 2022 року Ви у Львові диригували симфонічним оркестром INSO-Lviv. Чи плануєте нові творчі проєкти в Україні? 

— Тоді я поєднала два завдання: доправити авто для ЗСУ та гуманітарну допомогу, а також попрацювати з українськими музикантами. Робота з оркестром для мене була дуже важливою, оскільки до України тепер мало хто їздить — бояться. Але українські артисти потребують підтримки. У Львові ми грали тільки сучасну українську музику. 

Дуже хочу налагодити співпрацю з українськими оркестрами та виступати з ними закордоном. Ми маємо пишатися українською класичною музикою. Треба показати світові, які в Україні музиканти, яка музика. Треба почати інвестувати, досліджувати, грати, записувати. Це частина деколонізації. 

Також важливо, щоби саме українські оркестри записували українську музику. От восени ми із Симфонічним оркестром в Лагті кілька разів грали твори українських композиторів. Зокрема записали з ними Сильвестрова. Проте саме українці мають записувати свою музику.

До речі, до Лагті приїде диригувати Оксана Линів (Музична директорка Муніципального театру Болоньї. — Ред.) — подію заплановано на 30 листопада. Я стежу за її кар’єрою і дуже пишаюся її досягненнями. Це буде перший виступ пані Линів у Фінляндії.

62f28c448b498d3fbd097f6c_Dalia Contact (1)

Даля Стасевська

Фото: daliastasevska.com

— З Вашого досвіду, якою має бути культурна промоція України?

— Україна має докладати більше зусиль у брендингу. Треба говорити й писати про нашу культуру, про те, хто наші артисти, історії українських мігрантів.

У 2014 році я активно давала інтерв’ю фінським медіа, і трапився такий інцидент: Валерій Гергієв, шеф Маріїнського театру опери та балету в Санкт-Петербурзі, написав дивного листа, що ми — одна велика нація, Україна і Росія — це те саме, й зібрав кількасот підписів … Я написала листа-відповідь англійською, у якому зазначила, що Україна — це Україна. Виступила проти війни й наголосила, що як митці ми маємо захищати одні одних, а не стріляти. 

То був момент пробудження ідентичности. Я зрозуміла, наскільки про нас мало знають і думають як про росіян… Кілька років я активно виступала в медіа — не в політичних дебатах із пропутіністами, а більше говорила про історичні факти. Потім втомилася. Бо світ явно не був готовий слухати та бачити України.

— Але тепер Ви знову повернулися з українським питанням у фінський медіапростір.

— Я — публічна персона, тому намагаюся використовувати кожну можливість, щоби нагадати про Україну. Це робота і в соцмережах, і на сценах під час моїх концертів, у кожному інтерв’ю, а також непублічна дипломатія із політиками.

— Розкажіть про свою гуманітарну місію для України. Ви допомагаєте фронту чи й цивільним?

— Мої брати, Лукас (Від 2021 року живе і навчається у Києві, він кінорежисер. — Ред.) та Юстас, і я збираємо гроші, купуємо машини й завантажуємо їх всім, чим потрібно. Ми співпрацюємо з київським фондом "Омріяна країна" та з Товариством українців у Фінляндії, від яких отримуємо запити про допомогу. За цей час навантажили п’ять пікапів і віддали їх на фронт.

Був класний проєкт із жителями Лагті, коли ми назбирали приблизно 20 тисяч вовняних шкарпеток для ЗСУ. У цій акції важлива історія і пам’ять: коли в Зимовій війні Фінляндія воювала з Росією, то фінські жінки в’язали шкарпетки на фронт. Фіни проводять важливі паралелі. 

— Ви передаєте допомогу для ЗСУ. Водночас є така думка, що фіни можуть не схвалювати, коли допомагають армії. Чи це не так?

— Це узагальнене бачення. Люди, які розуміють контекст і знають історію, підтримують фронт. Але є і покоління пацифістів. Для них ця війна — далека справа. Крім того, Друга світова була настільки жахливою, що антивоєнний рух зрозумілий.

"У дитинстві нас дражнили москалями, фінською — рюсса"

— Коли я почула, як Ви розмовляєте українською, то була приємно вражена. У Вас майже нема акценту, багатий словниковий запас. Як Вам це вдається?

— Коли ми 1990 року переїхали до Фінляндії, навколо якщо й були українці, то тільки російськомовні. Тому ми жили в такому своєму вакуумі. Наш тато був дуже вимогливий: щодня ми мали читати і писати українською мовою. Пізніше до нас у Тампере з Києва переїхала бабуня Ірина Петрівна і зайнялася нашим вихованням і мовою. Довгий час єдиними, з ким я розмовляла українською, була родина: бабуня, тато і брати. Також нас навчили звертатися на "ви" — це повага до іншої людини. У Фінляндії такого немає: тут, як і в англійській, "ти" — це і "ви".

— Ви походите з мистецької родини. Ваші батьки — художники. Але Ви і Ваші брати — музиканти. Займатися музикою — це вибір Вашого батька Андрія Стасевського?

— Він не хотів, щоби ми малювали. Його батько Владислав Щербина був скульптором. Втім у нашій родині завжди любили класичну музику.

— Як Ви ідентифікуєте себе?

— Я — фінка. Але з величезним українським серцем. Я завжди так кажу. 

— Фінка, бо?

— Я тут виросла. До п’яти років жила в Таллінні. Не пам’ятаю того моменту, коли перейшла з естонської на фінську. Мій світогляд є фінським, нордичним. 

— В Україні Ви народилися випадково?

— Можна сказати і так. Мої батьки жили в Таллінні. А в Києві жила татова родина. Тоді, на початку 1980-х, у Києві була хороша лікарня, і мама вирішила, що ліпше народжувати там. Після того, як ми емігрували до Фінляндії, я приїхала до України вже аж у 2000-х.

У дитинстві нас дражнили "москалями", фінською — "рюсса" (ryssä). Я ніколи не піддавалася на провокації і не соромилася нашого українського коріння. Навпаки, мене завжди переповнювала гордість: я — не москалька, я — українка! Із малечку пояснювала, що Україна і Росія — різні країни.

— Що означає мати українське серце?

— Думаю, це про пристрасть. Темперамент у мене більше український. Я дуже люблю Україну і з кожним візитом туди відчуваю, як посилюється моя українська ідентичність.

62f28c2d5d70957040249394_Dalia Press (1)
Фото: daliastasevska.com

"Це було так, як подивитися у дзеркало: може, я також зможу!?" 

— Культурну дипломатію на користь України Ви почали ще студенткою, коли ініціювали Фестиваль українського кіно в Гельсінкі.

— Так, десь у 2007—2008 роках. Під час свого студентства в консерваторії я запропонувала цю ідею Антті Аланену, співробітнику Національного аудіовізуального інституту Фінляндії KAVI (Фінський кіноархів. — Ред.). Я добре орієнтуюся в українському кіно — і виявилося, що він також. Так ми придумали й організували Тиждень українських фільмів. 

— У 2018 році Ви диригували Королівським стокгольмським філармонійним оркестром на церемонії нагородження Нобелівських лавреатів. Можете пригадати ту атмосферу?

— Це було надзвичайно! Побачила весь ритуал! Приходять шведські королі, принци і принцеси. Після цього –— бенкет у стокгольмській ратуші, десь на 300 осіб. Цікава деталь: ніхто не має права вийти з-за столу, поки король не встане. Тому ми сиділи три години. А потім було святкування у Золотій залі ратуші — грав попбенд, люди танцювали.

— Які основні моменти Вашого професійного життя?

— Напевне контракт із Симфонічним оркестром ВВС. Мене запросили як головну диригентку. Це один із найкращих оркестрів у Європі. І я отримала від них запрошення, коли тільки починала свою кар’єру. Це була велика честь! Другий незабутній момент, коли диригувала Нью-Йоркським філармонійним оркестром. Фантастичний оркестр! До речі, вони запросили мене диригувати в січні. Я виступатиму зі скрипалькою Лізою Батіашвілі, яка дуже підтримує Україну ще від 2014 року.

— Свою музичну кар’єру Ви починали зі скрипки. Чому змінили її на диригентство?

— Думаю, що моя дорога була досить органічною. 

На скрипці я почала грати у вісім років, але тоді не мала великого інтересу до неї. У 13 років це змінилося. У бібліотеці, куди я завжди ходила після школи, вперше прослухала запис опери "Мадам Баттерфляй". Почула оркестр, спів — усе це мене захопило. Саме тоді з’явилося бажання грати в оркестрі. І такою була моя мрія, коли вступила в Академію Сібеліуса. 

У 20 років я вперше побачила диригентку. Це було так, як подивитися у дзеркало: може, я також зможу!? Вона була студенткою академії і познайомила мене з моїм майбутнім учителем Йорма Панула. Він — легендарна особистість: йому вдалося створити грошовий фонд для академії, щоби двічі на тиждень студенти могли мати репетиції зі справжнім камерним оркестром. 

Загалом я сім років навчалась у Стокгольмі й Гельсінкі. Останні два роки навчання працювала асистенткою диригента в Orchestre de Paris. Упродовж своєї кар’єри працювала у Німеччині, Франції, країнах Скандинавії, Італії, Іспанії, Японії, Кореї, США та Канаді.

"Завжди багато мріяла й мала амбіції" 

— У диригентський роботі Ви справляєте враження лідерки. Чи Ви колись переживали, що не зможете, що Вам не вдасться так диригувати?

— Коли була студенткою, то доводилося багато працювати над лідерством, над собою, не показувати невпевненості, навіть якщо вона була. Точно й чітко показувати, що хочеш. Також думаю, що це мої природні якості — упевненість у собі, наполегливість, цілеспрямованість. Я завжди багато мріяла й мала амбіції чогось досягнути.

— Чому жінку-диригентку досі сприймають як дивовижу?

— Чоловіки керували й досі керують світом. Зміни почалися сто років тому — швидко і повільно водночас. На початку XIX століття талановиті жінки мали небагато шансів розвиватися — диригували маленьким камерним оркестром чи квартетом, який складався з подруг. Так само і з композиторками — їх багато, але їхніх творів не грали. І це велика проблема. Трапляється таке, що музикант ніколи за своє життя не грав музики, яку написала жінка. Але тепер є можливість це змінити. І я заохочую всіх грати сучасну музику, яку написали жінки. Минуле неможливо змінити — але є шанс вплинути на майбутнє. Ситуація з [гендерною] рівністю покращується, і це великий позитив для нашої сфери.

62f28c0d4d783d869be99339_Dalia Schedule
Фото: daliastasevska.com

— Кажуть, що жінок беруть на ці позиції не через їхні професійні якості, а через квоту.

— Це дурниці. Через 20 років наша професія виглядатиме по-іншому. Буде більше жінок — диригенток, композиторок, укладачок програм на фестивалях. Це здоровий розвиток для нашої сфери, коли таланти залучають незалежно від статі. Я хочу, щоби жіночий талант визнавали й інвестували в нього.

— Наскільки важко знайти роботу у Вашій сфері? Якщо поглянути на Вашу біографію, то може здаватися, що легко.

— Наша робота залежить від запрошень. Я маю відрядження 200 днів на рік. Але сама не можу нікуди себе подати. Якщо подобаюся оркестру, то вони мене запрошують. Так було в Лагті, куди мене запросили бути керівницею-диригенткою на три роки. Так само трапилося і з Симфонічним оркестром ВВС, де я маю контракт на чотири роки. 

Є агенти, які нас "продають" різним оркестрам. Якщо хочеш інтернаціональну кар’єру, то без агентів не обійтися — вони їздять світом і рекламують нас: показують відео, презентують. 

— Про що ще можна мріяти у Вашій кар’єрі?

— Мені дуже подобається працювати у Штатах. Там велике змішання культур і впливів. Для артиста це дуже цікаво. Також мрію більше працювати в Україні і, може, одного дня вдасться курувати фестиваль української класичної музики, проводити майстер-класи для молодих диригентів, композиторів та оркестрових музикантів.

— Ви маєте дуже цікавий образ для виступів — вільні накидки, як правило, з яскравими принтами. Спеціально його добирали?

— Мені подобається фінський дизайн і кімоно — щоби було вільно і зручно. Я знайшла декількох дизайнерів, які створюють такий одяг. Серед них — відомий фінський дизайнер Клаус Гаапанємі, з яким ми товаришуємо. Його принти можуть нагадувати звірів Марії Примаченко. Я відвідувала виставку цієї мисткині у Турку (Західне місто Фінляндії, перша столиця. — Ред.), тоді купила постери з її малюнками, вони висять у мене вдома.

"Я просто заміжня за чоловіком, який належить до родини Сібеліус"

— Маєте якусь річ, яку обов’язково берете зі собою у поїздки?

— Завжди беру якусь футболку мого чоловіка Лаурі. Вони великі й мені подобається перевдягатися у зручний одяг після репетиції.

— Як Ви познайомилися з чоловіком?

— Це трапилось випадково. Познайомилися ми 2015 року о 4:30 в Гельсінкі в Макдональдзі.. Крім нас там нікого не було. Він запитав, чи я не хочу поїсти та поговорити? Ми почали розмовляти — і виявилося, що ми обидвоє музиканти, що за місяць до того він був на прем’єрі в Гельсінській опері, де я диригувала, а його сестра грала в оркестрі. Так ми почали зустрічатися. Весілля було через два роки в будиночку біля моря у Тьоольо. Лаурі — басист у Stratovarius (Фінська метал-група. — Ред.), а ще він композитор — пише музику до фільмів, для оркестрів.

— Лаурі належить до родини знаменитого Жана Сібеліуса. В одній статті він якось запрошував публіку до музею, що колись був родинним будинком і названий на честь дружини Сібеліуса — Айно.

— Відразу після смерти Айно Сібеліус родина віддала будинок і творчий спадок під музей — щоби [родичі] не посварилися між собою, щоби ніхто не міг заробити ані копійки на імені композитора. Це було мудре рішення. 

Сібеліус — національний герой і символ Фінляндії, його музика належить усім, він частина нашого фінського канону. Його справжнє ім’я — Янне. Жан — ім’я дядька. Він був більше шведськомовний. Айно — тільки фінськомовна. Але обоє — дуже національно свідомі. 

Сібеліус мав шістьох дочок, тому родина дуже велика. Всі зустрічаються раз на рік в музеї Айнола — на день народження Айно 10 серпня. 

— Чи Ви відчуваєте трепет, що через Сібеліуса торкаєтеся до фінської історії?

— Ні. Я ж просто заміжня за чоловіком, який належить до тієї родини. Прямого стосунку не маю. Моя історія із цим видатним чоловіком була до того, як я зустрілася з Лаурі. Сібеліус — один із моїх улюблених композиторів.

Схожі матеріали

Untitled-1.jpg

Волинь перед Волинню. Де шукати причини трагедії 1943 року

ващук

Роман Ващук: “Важливо бути господарем своєї спадщини, а не її інструментом”

600.jpg

Ґжеґож Ґауден: “На початку ХХ століття антисемітизм став елементом польської самоідентифікації”

600х400.jpg

Андреас Каппелер: "Україну вже років 150 сприймають як шахову фігуру"

600х400 (1).jpg

"Найближчий варіант, коли Україна може повернути Крим – 2024 рік", – Сергій Громенко

600.jpg

Місто Моцарта. Інтерв'ю з диригенткою Оксаною Линів

СЕО_600х400.jpg

Ігор Юхновський: “Найскладніші задачі я розв’язував українською мовою”

segeda.jpg

"Риси кроманьйонців серед українців найкраще збереглися на Волині", – антрополог Сергій Сегеда

barbara 600 400.jpg

Місько Барбара: “Я співав на всіх революціях. Це було важливо, і головне — безкоштовно”