Три покоління у боротьбі за Україну. Історія підпільниці, матері Героя Небесної сотні Дарії Корчак

Любов до України буквально червоною ниткою проходить через рід Дарії Корчак. Її матір Ольга народилася в сім’ї священика Володимира Барановського та Мальвіни Терлецької, теж зі священичої родини. Рідний брат матері Ярослав Барановський, член ОУН на псевдо "Макар", з 1933 року був секретарем Проводу ОУН, а також довіреною особою Євгена Коновальця. Через активну діяльність у визвольному русі Ярослава Барановського застрелили 1943 року у Львові. 

Яків Боровик закінчив Львівську Богословську академію. У книзі спогадів Дарія Корчак описувала, коли батько навчався, ректором академії був Йосип Сліпий, знайомство з яким неабияк вплинуло на формування життєвих поглядів Якова Боровика. Згодом він став парохом у селі Забір'я Жовківського повіту. Священик активно займався просвітницькою діяльністю, створив у селі культурний осередок.

“Батька направили в село Забір'я. Воно було трохи занедбане в культурному відношенні, тому що там не було священника. Священник був в сусідньому селі Гійче, він приїжджав. Ну, і батько відразу зайнявся культурно-просвітницькою діяльністю… Кооператива, читальня "Просвіта", "Союз українок", Марійське товариство, пізніше організували діточий садочок… Ну, а ми з братом все за татом і за мамою бігали. Мама в читальню, тато в читальню і ми туди… Я своє дитинство вважаю найщасливішим у всьому періоді свого життя”, – пригадувала пані Дарія.

Після Львівського псевдособору у 1946 році отець Яків продовжив душпастирську діяльність в підпіллі, не перейшовши в структуру РПЦ. 

<p>Яків Боровик на засланні, Кіровська область, РРФСР, 1955 рік</p>

У 1949-му священника заарештували радянські каральні органи. Після восьми місяців слідства Якова Боровика засудили до 10 років виправно-трудових таборів. Працювати довелося на будівництві залізниць та вирубці лісів у Кіровській області. Звільнився Яків Боровик у 1958 році і після повернення служив на парафії у селі Губичі (нині – це околиця Борислава на Львівщині). Поте перебував під наглядом радянської влади аж до своєї смерті у 1974 році.

Дарія навчалася у місті Дрогобичі і там приєдналася до національного Руху Опору: “Ми в Дрогобичі більше займалися тим, що розповсюджували листівки. Мали знайомих хлопців, які належали до організації [ОУН], а ми ще тоді в ній не були, бо надто малі… Вони нам постачали листівки, різні відозви, газети антирадянські. Ми то все розповсюджували”.

<p>Дарія Боровик, студентка першого курсу Львівського медичного інституту, 1951 рік</p>

Згодом завдання жінки в українському підпіллі змінилися: “Почалися арешти, тих наших хлопців арештували, зв’язок втратили. Потім ми вже самі створили таку підпільну націоналістичну організацію, що називалася ”Сонце””. 

Постала потреба у нових методах інформування. Дарії спало на думку використати старий батьків штамп, щоб ним писати заклики до українців. 

“Ми складали невеликий текст: "Геть більшовицьке ярмо з України", "Геть колгоспний лад", "Нехай живе Українська самостійна, незалежна держава". Різні речення писали. Але в кінці кожної листівки завжди було: ”Смерть Сталіну””.

Таку діяльність не могли не помітити радянські каральні органи. У студентську групу заслали дівчину, яка втерлася в довіру та вивідала необхідну інформацію. В результаті доносу заарештували дев’ятьох підпільників, серед яких була і Дарія. 

“Заарештували зраненька, я готовилася до екзамену, бо то вже друга сесія була… Прийшли рано, воєнний Новіков, я прізвище його пам’ятаю. І ще два солдати на дверях стояли: “Ви арештована”. І все: почали обшук робити, все перекидали, і в обласне КГБ”.

Там Дарію допитували. В одному кабінеті кадебісти лякали її та знущалися, потім переводили в інший кабінет до засланого “українця”, який “по-доброму” вивідував інформацію. Далі її відправили в тюрму на Лонцького, згодом – в Бриґідки, де, незважаючи на тортури, жінка вперто повторювала, що нічого не знає. 

“Як нас брали на слідство, то тільки з 11–12 години, а вдень не давали спати… Людина змучена, як прийде з того слідства, десь там над ранком, то хоче хоч очі трошки закрити, а той вже стукає в двері: “Не спать, не спать!”. То є такий спосіб тортур, щоб людина не спала. А як людина не спить, то ви собі представляєте, що з нею робиться”. 

Жінка пригадує, що камера у тюрмі на Лонцького була дуже маленькою за розмірами, найдужче ув’язнені хотіли потрапити на свіже повітря.

“Камера дуже маленька була. Тут параша і вікно таке, що вночі можна побачити зорі… Нас виводили на прогулку на 10–15 хвилин. Подвір’я на Лонцького, то таке приміщення, довкола замуровано, а на горі – дроти колючі. Нас виводили, щоб ми кілька кругів пройшли довкола. Але не кожен день. То було велике щастя тому, хто виносив ту парашу, тому що трошки мав того повітря в коридорі”.

Після тюрми на жінку чекала довга дорога в холодних товарних вагонах. Дарію засудили до 25 років ув’язнення в особливому таборі для політв’язнів "Озерлаг" біля міста Тайшет (нині Іркутська область РФ).

Вона досі пам’ятає жахливий смак їжі із потяга: давали солону тюльку та щі з гнилої капусти. Від таких харчів у їхньому вагоні почалося масове отруєння. Єдине, що рятувало, – сухарі, які раніше рідні передавали у в'язницю. У таких умовах люди їхали декілька тижнів.

Життя в таборі було вкрай важким. Дарію відправили працювати на лісоповал, а згодом на будівництво залізної дороги. Часто така ноша здавалася непосильною для молодої тендітної жінки. 

“Був такий випадок, що ногу дівчині відрізало. Як сосна падала, то без ноги лишилася. А було так, що й на смерть”.

Влітку у таборі в’язні почали масово хворіти. Дарія теж занедужала. 

“Я раз захворіла, як ми працювали на залізній дорозі. Почалася така епідемія, бо то було дуже спекотно, а воду нам не постачали… Калюжі були недалеко від лісу, і ми з них пили воду”. 

Більшість ув'язнених не звертались до місцевої лікарні, адже звідти майже ніхто не виходив живим. Жінці здавалося, що порятунку немає. Каже, її вберіг Господь.

Дарія змогла вийти на волю у 1955 році після смерті Сталіна. Під час амністії її справу переглянули та зменшили вирок. Свого майбутнього чоловіка Богдана Корчака зустріла у таборі. Він відбув 10 років заслання в Горьківській області РРФСР. 

***

Син подружжя Андрій пів століття по тому продовжив боротися за свободу вже в Незалежній Україні. 

<p>Андрій Корчак</p>

Увечері 18 лютого 2014 року родині Корчаків зателефонував волонтер Медичної сотні й повідомив, що Андрій помер у київській лікарні внаслідок важкої травми голови на вулиці Інститутській.

У книзі спогадів пані Дарія описала прощання та останні слова синові перед поїздкою на Майдан: “Добре розумію сину, ми з татом тому і страждали, він 10, а я 5 років у таборах і тюрмах за те, що українці хотіли мати свою державу. А ти наша кровинка, хіба можеш бути інакшим!?”. 

Зі спогадів матері, Андрій був активним патріотом, брав участь в Помаранчевій революції, відстоював незалежність, за яку страждали батьки. І, напевно, пішов би воювати на Схід, якби йому вдалося вижити, писала пані Дарія.

Коли Андрій Корчак загинув його матері був 81 рік. Згодом на його могилі пташка звила гніздо, яке рідні знайшли саме в день матері. Пані Дарія відійшла у засвіти теж у лютому, через п’ять років після сина.