“Кожне покоління українців має травму від росіян”, – психоаналітик Юрко Прохасько

Як змінилося ставлення до війни і душевних травм

Ернст Юнґер, автор роману “У сталевих грозах”, розглядав війну як природну ситуацію для людського співіснування, як нормальну складову еволюції. Такий погляд, починаючи від Геродота і багатьох філософів, як Гоббс та Макіавеллі, завжди був дуже поширений. Кант роздумував над тим, чи можливий вічний мир. 

У Зиґмунда Фройда є дві праці, присвячені війні – “Роздуми про війну і смерть” 1915 року та “Чому війна?” 1933 року. Друга – це відповідь на лист Альберта Ейнштейна, у якому фізик запитував: чи можливо, що через просвітництво, зростання культури і цивілізації, людству вдасться назавжди позбутися воєн? Фройд на це питання давав заперечну відповідь. Вважав, що деструктивний потяг до смерті не просто присутній в людині, а так щільно і нерозривно переплетений з потягом до життя, що їх неможливо розділити. Тому висновував, що життя без воєн – це дуже давня, але і дуже марна мрія людства.

Однак сьогодні розуміння війни таки змінилося. Колись приймали, що війна є цілком природним явищем, яке мусить траплятися знову і знову. Це означало, що і душевні рани, які вона завдає – це щось цілком природне і очевидне, що не повинне викликати ані особливого здивування, ані обурення. Мовляв, це треба просто прийняти. Таке ставлення до війни і травм, яких вона завдає, дуже добре видно, наприклад, у видатному циклі “Лихоліття війни” іспанського живописця Франсіско Гої у 1810 році Гоя створив серію робіт, у яких змалював моторошні сцени Півострівної війни (1808–1814). Зґвалтованій дівчині, яка втрачала глузд, батькам вбитого солдата, які знемагали від горя, дітям, які мучилися, виростаючи без батьків, – співчували, але вважали, що у їхніх стражданнях немає нічого особливого. А тому і до душевних ран, завданих війною, не ставилися як до чогось виняткового.

До Великої війни панувало дуже виразне розрізнення “чоловічого” і “жіночого”, активного і пасивного, мужнього і жіночного. Тому не вірили, що чоловік може боятися, що солдат в окопах, під обстрілами може зазнавати душевних травм. Вояків силою гнали назад в окоп, навіть якщо вони мали жахливі симптоми.

Практична психотерапія виникла внаслідок Першої світової. Зокрема, завдяки Зиґмунду Фройду. Психоаналіз запропонував ставитися поважно до душевних травм, спричинених війною. Як до чогось, що реально існує і потребує лікування. Після Першої світової війни психоаналіз значно посприяв становленню тих способів психотерапії, до яких ми вдаємося у лікуванні воєнних душевних травм і сьогодні.

У цьому і полягає відмінність між сьогоднішнім днем і тодішнім. Бо сьогодні, вже більше людей вірить у те, що врешті-решт, колись-таки вдасться вилучити війну з людського життя. І що змінилося разюче – це увага, з якою нині ставляться до військових душевних травм.

Що спричинило кризу правди на Заході

Те, що велика частина західноєвропейських суспільств вірила у можливість домовитися з росіянами, а тепер хотіла б примирити українців з росіянами – є наслідком того, що ставив перед собою проєкт Європейської унії. ЄС був заснований як “союз миру”. Всі інші ефекти унії: економічні, культурні, господарські, освітні – побічні, бо провідна ідея звучала, як “ніколи більше війні у Європі”. І “русский мир” її розбестив у тому, що дозволив дуже багатьом віддатися цій ілюзії.

Є безліч інших причин, можливо, й важливіших – чому багато європейців досі хочуть домовлятися з росіянами. У багатьох західних суспільствах присутній витіснений власний імперіалізм. Він велить дивитися на росіян, як на щось зрозуміле. І як на щось таке, що собі дозволяє зараз те, що вони, західні суспільства також би хотіли, але не можуть собі цього дозволити. Це механізм несвідомого виправдання.

Тому від України спершу чекали, що вона затре свою ідентичність і тим перестане дратувати агресивного гегемона, що добровільно з ним злиється. Потім Україну звинувачували у тому, що вона наполягає на своїй суб’єктності, що вона не хоче змиритися з ідеєю природного розподілу сфер впливу, що пручається. Відтак замість співчуття, емпатії і розуміння це викликало шалену агресію.

Та, очевидно, що такі реакції на Заході мають ціле сплетіння мотивів. Перший з них – це страх. Мовляв через Україну, через її впертість і наполегливість на своїй ідентичності почнеться війна, у якій постраждаємо й ми. Але за тим була, і залишається, прихована думка про те, що Росія має такі права, яких не має така дрібнота, як Україна. Тому все разом і призвело до дуже тривалої й дивної, на наш український погляд, схильності Заходу толерувати гегемонізм і реваншизм Росії. Виявляти до нього більше розуміння, ніж до нашого прагнення емансипації, свободи і самовизначення.

Як працює витіснений імперіалізм

Зрозуміло, що вимога різних європейських організацій до своїх урядів про те, щоб не постачати зброю Україні, дорівнює загибелі України. Це та відмінність, яку ми завжди маємо між реальністю і привабливими теоріями. Адже є безліч теорій, породжених у ХХ столітті, які виглядають дуже імпозантно: наприклад, критика влади Фуко. Ідея, що якщо не постачати зброю у військовий конфлікт, то буде менше смерті і страждання, – виглядає дуже логічною, як математичне рівняння. За такою формулою, нібито, мали би виграти усі, адже менше зброї – менше страждання. Однак ті, хто роблять такі рівняння, чомусь не передбачають, що інша сторона має зброю. І якщо не протиставити тій зброї іншу зброю, то будуть убиті і покалічені ті, які відмовляються або не можуть захищатися. 

Тому на практиці нібито дуже струнка формула про непостачання зброї, щоб не підживлювати війну, не працює. Й те, що на цей недієвий на практиці метод все одно посилаються і використовують як аргумент проти війни, – означає, що ми маємо справу з ерозією відчуття правди. Бо правда оприявнюється також у реальності.

Є певні ситуації, коли правда оголюється гранично, коли нею вже неможливо бавитися. У тому зараз і полягає різниця між українцями, які занурені у ситуацію граничної реальності, і західними суспільствами, які можуть собі дозволити гратися всілякими теоріями.

Вважаю, дуже важливим ось цей витіснений німецький шовіністичний і реваншистський імперіалізм, який після війни був притлумлений відчуттям провини. Який пояснює, що німці можуть несвідомо захоплюватися тим, як поводяться росіяни. Вони думають, що їх це не зачепить і знову вдасться збудувати бісмарівську модель, коли є велика німецька імперія, є російська імперія, а між ними – маса дрібних, мізерних і нікчемних поляків, естонців чи українців, які нічого не вирішують. 

Усе це разом слугує чудесним тлом для раціоналізації пацифізму. Бо велика частка пацифізму є наслідком раціоналізації, коли не маючи відповіді на питання, як протидіяти війні, оголошують, що війну треба скасувати.

Правда дуже тяжко влаштовується у людських головах

У Німеччини серед всього іншого є стокгольмський синдром перед росіянами. Німці росіян дуже бояться. Нещодавно на Збручі з’явилося дуже добре інтерв’ю зі львівським психоаналітиком Романом Кечуром, який вправно пояснює, як відбувалося заміщення провини, яке культивувало німецьке суспільство, страхом. 

У східній частині Німеччини, яка називалася НДР, стокгольмський синдром виражений явніше, бо до 1989 року на їхній землі були стаціоновані совєцькі війська. Східні німці бачили їх зблизька і тепер дуже бояться, щоби жахіття минулого не повторилися. 

<p>"Падіння" Берлінського муру відбулося за рік до возз'єднання Східної та Західної Німеччини. На фото &ndash; 10 листопада 1989 року, коли оголосили про відкриття пунктів пропуску між двома частинами Берліна.</p>

Натомість у повоєнній західній Німеччині, починаючи з 1970-их, дуже успішною була модель так званої Ostpolitik. Вона походила з раціональних міркувань співпраці, торгівлі і взаємної вигоди: російські ресурси в обмін на німецькі технології. І призвела, нібито, до возз'єднання Німеччини. Тому чимало німців хочуть продовження співпраці з росіянами.

Але насправді возз'єднання Німеччини відбулося насамперед через те, що Совєцький Союз не витримав змагання зі США і наприкінці 1980-их років благав про продовольство. Возз'єднання Німеччини було платою за хліб для совєцького населення.

Однак сьогодні провідний тон великої частки німецької преси звучить все ж так: чому ми не слухали східних європейців?! Чому ми не хотіли чути того, що нам казали литовці, латвійці, поляки, українці? Нині також часто можна почути: ну ось, те, що відбувається в Україні, остаточно відкриє усім очі і зробить порядок у головах – тепер усі зрозуміють, хто такий Путін і що таке Росія. 

Мені здається, що це трохи перебільшена ейфорія. Як психоаналітик, я знаю, наскільки тяжко у людських головах влаштовується правда. І які потужні є механізми людської психіки, щоби ту правду не приймати, заперечувати, переінакшувати так, як вигідніше і зручніше. Але безперечно, що наша сьогоднішня війна стане дуже важливим корективом у розумінні Путіна і росіян. 

Чи призведе вона до нового консенсусу? Гадаю, що сама війна – ні, але перед нами ще дуже багато різних подій, які цілком можуть. Є відчуття, що навіть якщо ця війна виявиться не дуже тривалою, все одно трапиться чимало такого, що скорегує розуміння того, що відбувається. Хоч з історичними міфами змагатися і дуже тяжко.

Немає тілесного поранення без душевного ушкодження

Одразу після розстрілів на Майдані, у лютому 2014 року, почалася активна співпраця української психотерапевтичної спільноти з колегами у світі. Вже тоді було зрозуміло, що маємо справу з новим феноменом у тогочасній українській історії. Бо вбивства під час Революції Гідності стали новим типом душевних травм людей, які втратили на Майдані дітей чи батьків, стали вдовами, вдівцями чи сиротами. З анексією Криму і початком війни на сході співпраця психотерапевтів розширилася й інтенсифікувалася.

Впродовж цих восьми років ми мали багато дуже травматизованих солдатів. І тут мусимо ретельно розрізняти, бо є душевна травматизація без тілесного каліцтва, тобто без поранень. Адже не треба поранення тіла, щоби душа зазнала ушкодження. Натомість немає тілесного поранення без душевного ушкодження. Ми мали дуже багато загиблих, які залишили по собі батьків, сиріт, вдів, братів і сестер, друзів – і всі ці люди мали душевні каліцтва, з якими українські психотерапевти, у співпраці з західними, працювали весь той час. Тому така робота з потерпілими на момент 24 лютого цього року була вже дуже добре налагоджена.

Більшість душевних ран, з якими ми працювали ці останні вісім років, повторюються тепер у незмірно більшому обсязі. Хоч, звісно, додаються й нові. Бо раніше не було такої великої кількості бомбардувань міст, перебувань тижнями у підземних сховках, екзекуцій, тортур і – про що найважче говорити – зґвалтувань. Це все є надзвичайно великими викликами, з якими ми б не дали раду без допомоги психотерапевтів з-за кордону.

Ще задовго перед війною тривали різні вишколи і обміни досвідом психотерапевтів. Передусім скеровані на те, що називаємо кризовою інтервенцією, коли йдеться не про тривалу психотерапію, а про надання негайної, невідкладної допомоги у випадках гострої психічної травматизації. Завдяки цьому восьмирічному досвіду маємо дуже кваліфікованих фахівців. 

Тут окрім професіоналізму, справдився ще один важливий здобуток Майдану: є дуже багато волонтерів і добровольців, які зголошуються допомагати людям. Найкращим прикладом може слугувати ініціатива на головному Львівському залізничному вокзалі, де у перші дні масштабної війни запрацювали сотні волонтерів психотерапевтичної допомоги.

На кожну психологічну травму треба дивитися, як на особливу

Дуже важко говорити про такі випробування, як про щось, що має в собі дещо корисне. Але для мене незаперечними є три речі: ця війна – це наша спільна велика травма, яка крім завдавання болю, також робить нас окремою спільнотою.

Друга річ – під шатром великою спільної травми є безліч окремих травм, з якими треба давати раду індивідуально. Адже індивідуальний вимір травми війни є різний, і специфіка тих травм є різна. Бо одне, коли втрачаємо сон від сирен. Інше – коли гинуть наші рідні і близькі на фронті. Ще інше, коли ми самі перебуваємо на полі бою і є свідками загибелі наших побратимів. Ще інше, коли батьків зжирає тривога за своїх дітей, які воюють. І безліч інших. Тому треба дивитися на кожну травму, як на особливу. Й приділити їй стільки уваги, скільки можливо.

Третя річ – наше майбутнє буде ще дуже і дуже довго позначене душевними наслідками цієї війни. І далеко не всі зможуть з ними впоратися. Бо далеко не всі рани можуть загоїтися. Дехто буде змушений жити з цим до останнього дня. Крім того є травми, які передаються у спадок. Навіть тим, хто їх безпосередньо не зазнав.

Так виглядає, що кожне наше покоління є високою мірою травматизоване. Чи то большевицьким терором, чи Голодомором, чи Розстріляним Відродженням, чи участю у Другій світовій, чи радянськими репресіями. І це також буде тим, що нас, українців, визначає.