Іван Сич-"Касіян": "Такої партизанки, як наша українська, світ не знав"

Пролог

Іван Сич народився 17 січня 1924 року в селі Войславичі Сокальського повіту на межі Галичини, Холмщини та Волині. Нині це село Червоноградського району на Львівщині. П’ятнадцятирічним юнаком став членом юнацької організації ОУН. Восени 1943 року вступив до Української Народної Самооборони – військова формація українського Руху опору. 

<p>Іван Сич після звільнення, с. Доліце Щецінського воєводства, Польща, 1956 р.</p>

Від 1944-го воював в УПА, був стрільцем у сотні Івана Крупи-"Романа". Після боїв на Волині і прориву з оточення Іван Сич продовжував підпільну діяльність в організаційній сітці ОУН. А через півтора року – 17 січня 1946 року – його заарештували під час облави Війська Польського. У рідному селі в нього залишились дружина Марія, сини Омелян і Володимир. Іванові ж судилося відбути кілька місяців тортур у тюрмах Варяжа, Грубешова, Холма. Невдовзі Військовий суд у Любліні засудив його до 15 років ув’язнення – за участь у національно-визвольній боротьбі УПА. Іван Сич відбував покарання у тюрмах Любліна, Новогруда та Щецина. Амністований 1956 року, відбув 10 років ув’язнення.

Після розставання з дружиною, яка залишилася в Україні, Іван Сич у Польщі одружився вдруге. Виростив двох доньок. Але життя з полькою не склалося. Після розлучення 1987-го він повернувся до ще радянської України як польський громадянин. Замешкав у Сокалі Львівської области. Працював на заводі хімічного волокна. Одружився з медсестрою Валентиною. У 1990-х роках вони разом брали активну участь у національному відродженні: займалися перепохованням загиблих упівців, освяченням їхніх могил, відновлювали криївки. Пан Іван часто відвідував школи, де розповідав школярам про боротьбу УПА. Розуміючи наскільки важливо передати пам’ять і досвід боротьби наступним поколінням, він власним коштом видав книгу спогадів "Трагічне і правдиве". Це був не перший його досвід створення мемуарів. Ще живучи в Польщі, 1986 року він надіслав рукопис до Українського архіву у Варшаві.

Попри вік та хвороби, Іван Сич до останніх днів був бадьорим й енергійним. Порався на городі та в саду, стежив за останніми зведеннями з російсько-українського фронту. З кожної пенсії перераховував кошти на потреби українського війська. А у снах і надалі відбивався від "кракусів" – так він називав польських бойовиків, які нападали на українські села Холмщини. Минуле не відпускало його до кінця життя. Помер стрілець "Касіян" на Різдво 2017-го, маючи 93 роки.

В останні роки його життя проєкт "Локальна історія" записав із ним кілька інтерв’ю. Далі – спогади Івана Сича.

Спротив

Я народився у Войславичах. Там прожив 22 роки. Тоді мене арештували поляки. У рідне село приїхав, як мав 60 років.

У школі нас вчили по-польськи. Тільки у вівторок і п’ятницю – одна година української. Був у нас священник Ліщинський – такий польський шовініст! Інакше як кабанами українців не називав. Казав: як коло української церкви переходите, то "шапек не здиймуйте, то єсть курнік, то нє церкєвь". 

Я мав шість літ, коли в 1930 році була пацифікація. В ТудорковичахCусіднє село. – Ред. били людей. Ми малими полетіли зобачити. Чи то в школі було, чи то в "Просвіті", я вже не пам’ятаю. Малий був. Бачив кров по стінах похляпану. У наше село вони не їхали, тілько до фільварку. Там був пан Стамировський. Дуже добрий поляк, який не робив різниці між українцями і поляками. Він не згодився на пацифікацію. Казав, в мене всі однакові, і прошу мені сі винести зі села. То вони поїхали до сусідніх ГородиловичКолишнє село в Сокальському повіті, знищене 1946 року під час збройної боротьби між поляками та українцями. – Ред.. Там таку Клавдію Михаловську побили за то, шо вона на якомусь зібранні сказала заспівати "Ще не вмерла Україна".

У 1932 році в Сокалі було велике зібрання. На березі Бугу святкували річницю Івана Мазепи. З цілого повіту з’їхалися люди. Хлопці їхали на конях, а дівчата несли транспаранти, вінки розмаїті. З мого села хлопці на конях виїхали так само. З шаблями, у шароварах, вишитих строях. Дівчата – в вишиваних блюзках. Потім виступали, палкі слова говорили. Вся оболоня була зайнята людьми – виглядало, як одна вишивка. Кілька років потому сестра священника Герасимчука – Оля – зробила в нашому селі фестиваль з духовим оркестром і патріотичними піснями. 

У 1934 році мазурів нам прислали. Їм задарма дали землю. То вже була польонізація села. Кольонії мазурів позасновували навколо: у Пецикурові, Теляжі, за Опільськом, в СулимовіНа той час села Сокальського повіту. – Ред.. У нас була урожайна, добра земля. А там – піски. То вони хотіли нас замінити.  

Організація

Від 1939-го я належав до ОУН. Ми ходили в селі до читальні "Просвіти" – читали історичні книжки. Там потоваришував із Богданом Шавлюком. Він керував Організацією в нашому селі. Його батько згинув на Великій Україні в Українській Галицькій Армії. Із Войславич було нас 74 чоловіків, від 16 до 40 літ. Я був наймолодший – 1939-го мав 15 років. Богдан Шавлюк нас школив. Ми ділилися на дві частини і виходили на нічні маневри. Засідки робили одні на одних, атакувались-мо, брались-мо до неволі.

У листопаді 1939 року мені перший раз дали завдання. Йти в Конотопи, то десять кілометрів від мого села. Ніч, дощ, темно. Дорогою я боявся йти – може там німці. Йшов полями. Скільки разів в рів влетів... Як прийшов додому, то мама жахнулася: тільки очі й зуби було видно. Батьки мене ніколи не питали, де я був. Мало того, ми копали бункери: лікарню, бункери-архіви, де документи писали, бункери, де закопували харчі. Не раз дві-три ночі додому не приходив.

Року 1940 в лютому в Белзі відбувся з’їзд ОУН. З нашого села делегували чотирьох, я впросився також. То відбувалося в домі товариства "Сокіл". Частина людей вмістилася всередині, а більшість під вікнами надворі стояли. Тоді я перший раз в житті побачив стільки молоді. І там почув вперше пісню "Не пора, не пора москалеві, ляхові служить". Дорогою додому я її вивчив напам’ять. 

Партизанка

Поки були німці, то поляки цілий час напади робили. З-під Замостя. Там, де Замость, там всюди довкола села українські були. А поляки – тільки по колоніях. Пізніше сформувалися їхні організації АК (Армія крайова), БХ (Батальйони хлопські), НСЗ (Народові Сили Збройні), які нападали на українські села. Спочатку на більш патріотичні – палили, нищили, вбивали людей. А пізніше – на всіх підряд. Вони мали гасло: "Од Замосця до Бугу ма бить чарна смуга". У Войславичах була самооборона. Сусіднє село Угринів, під самою Холмщиною, поляки хотіли знищити. А угринівці мали сирену. Як вони затрубили, то ми з Войславич, Старгорода, Городилович, Тудоркович збиралися і їхали. То поляки боялися зачинати. 

У 1944 році 16 хлопців із самооборони забрали до партизанки. Взяли нас до сотні "Романа". Ми були в селах Вижлів, Вербіж, а найдовше стояли в селі Гільче. Воно віддалене від головного тракту і в лісі була велика галявина. Там нам робили виклади. Політрук викладав історію. Школили спеціалісти. У нашій сотні була протипанцерна чота: мала протипанцерну рушницю, магнітні гармати і фаустпатрони.

Мали велику сотню: 194 стрільці, чотири санітари, лікар, командир і заступник. Разом 203 осіб. Сотенний "Роман", ото був офіцер, курва його мать! Україна якби нині мала хоч десять процент таких людей, то би цілком інакше виглядала. Він нас не пхав на страту.

Сотня складалася з роїв. Рій має 12 чоловіків. Чота має чотири рої – то 48 чоловіків плюс чотовий. Ройовому, чотовому й сотнику говорили "Друже командир". До стрільців зверталися "Друже стрілець". Перший рій був із хлопців з нашого села. З них Степан Шостак – ройовий, Яків Мазурок – чотовий. У польському війську служили капралами. Всьо в цивільному було або мали мундури німецькі, совєтські й польські. Зброю нам давали німецьку і совєтську.

Зрада

За місяць часу нас випровадили за Буг, на Волинь. Видали амуніцію, гранати, харчів суху порцію. Призначили до куреня "Юрченка". Ми мали відходити на Волинь на школу підофіцерську. Але то була зрада. "Юрченко" запровадив нас у пащу москалеві.

У Городилівському лісі над Бугом ми сформували курінь. Там була наша сотня, сотні "Брили" і "Юнака". Сотенний "Голуб"Василь Пелех. - Ред. віддав одну чоту – 70 хлопців, ними командував чотовий "Олень". Решта були стрільці з сотень "Лиса"Іван Шалева. – Ред. , "Ягоди"Мар’ян Лукасевич. – Ред., "Дуди"Євген Ящук. – Ред., по 50–80 чоловіків приходили. Разом нас було 1200 осіб. 

Опівночі, як тільки ми зачали переходити через Буг, нас відразу викрили москалі й зачали стріляти з "Дегтярьова". Наші гримнули з одного гранатомета та попали на солому, яка загорілася. Москалі перестали стріляти. Ми перейшли Буг, але нас вже добре пильнували, відразу почали війська стягати. Чого було переходити Буг біля стражниці?Пост охорони кордону по річці Західний Буг між Польщею та УРСР. – Ред. То була зрада. 

Бій

Ми перейшли через Буг і на рано зайшли в ліс. Мене поставили на чуйці пильнувати. Десь щойно сіріло на світ, як я почув стріл із кріса, дві черги з автомата і чергу з "Дегтярьова". Я зробив зараз алярм. Якраз прийшла стежа й каже, що москалі наступають. У тому лісі був вал і рів. Ми зайняли позиції у замуленому, порослому терниною рові. Дивимося, йдуть москалі. Як підійшли на 50–70 кроків, зачали серіями стріляти. Але вони стріляли по лісі, то над нами ті кулі переходили. Так ми їх підпустили й раптом відкрили вогонь! Боже, як вони зачали кричати! І ранені, і трупи падали. Набили ми їх до ясної холєри. Як ми вертали, то в Перетоках їден господар казав, що дві доби вони вантажними автами вивозили своїх ранених і трупів.

Після бою командир дав наказ бігти до лісу. Ми відлетіли 300–400 метрів. Москалі зачали бити з мінометів. Надлетіли кукурузники й полили якусь холєру на той ліс. То зачало горіти і вибух великий був. Мною кинуло на корч і я знепритомнів. Дуби горіли, як свічки. Всюди вогонь. Опритомнівши, я зачав летіти і так долетів до краю ліса. Тільки зробив два кроки, як чую недалеко "Ой, ой". Я кабат на себе й у вогонь скочив. Витягнув того хлопця. І вже ми обидва пішли шукати своїх. Знайшли, і сотенний є. Тут прилетів зв’язковий: "Друже командир, нашу сотню москалі обкружили. Як можете, поможіть нам". І ми влетіли на москалів. Там уже був рукопашний бій. Побили ми їх досить. Бій скінчився може так 9–10 година вечора, в лісі вже було досить темно. 

На коротко ми зайняли село Самоволя. Люди нам давали, шо хто мав: картофлі, капусту, зупу фасольову, борщ, кисле молоко, солодке молоко, пражане молоко, солонину з хлібом. Дві-три години полежали ми й рушили на Порицьк. За яких три годині ми зробили 50 кілометрів. Йшли бігом. Ми мали дійти до Чорного лісу.

Відступ

Підійшли до розлогого яру. Командир витягнув далековид, подивився і каже: вже москалі обступили ліс. Три танкетки виїжджає, хотіли нас окружити, але сусідня сотня їх обстріляла, і вони від’їхали до лісу. Тоді зачали нагло бити міномети по нас. Ми втікли, може, на три-штири кілометри від того лісу. Під селом ми виставили чоту протипанцерну. Виїхали три машини. В першу машину ми добре встрілили і вона запалилася. А з двох інших москалі пігнали до лісу. 

Далі нам амуніції не стало. Поміч не прийшла. Жиби ми мали амуніцію, ми б їх ше там розбили. Командир наказав автоматникам і кулеметникам вицофуватисяВідступати. – Ред. і зникати в терені. А крісовикам – притримувати фронт. І ми тих москалів притримували. Якби вони нас атакували, ми пропали би. Але вони боялися йти. Ми сі вицофали ступньово, по-партизанськи так. Командир дав нам наказ вертатись. З мого села згинуло троє в тому бою. А з цілого куреня, казали, що триста впало. Для нас то була велика втрата.

В’язниця

Я вже був вдома. У квітні 1945 року до нашого села вперше "завітало" польське військо. Спочатку було спокійно, а по обіді забрали Івана Козака, Івана Гаврилюка і Григорія Дукельського. Стали з нас знущатися і тортурувати нас. Кинули на воза й повезли з села. Потім Дукельського напів живого пустили додому, а Гаврилюка та Козака замучили смертельно, повиколювали очі й повідрізали вуха.

То було вже в 1946 році. Того дня голова сотні звечора сказав, що можеш бути вдома. Вночі буджуся, чую якийсь гармидер, люди ходять сюди-туди. Я зібрався, думаю, певно, сотня відходить, треба і собі втікати. Легенько двері відчинив і відразу чую: "Ренци до ґури!". Прилетіли вдвох, злапали мене і попровадили.

У тюрмі в Грубешові приходило чотирьох бити мене. По голові, по ребрах, всюди. Жи мені не повідбивали нирок, не поламали кості, то я сі попросту дивував. Мучили нас. В’язали руки і ноги. Руки брали під коліна, запихали грубу палку під них і вісили на два табурети. То вже людина не мала жадного руху. Лляли в уста розпалену оливу. Скільки вони замучили наших хлопців! І списали, як пса, – здох і всьо.

Після слідства запровадили мене в камеру, поставили до стіни лицем. Їх було двоє. І їден до другого каже: "А як го бенджеме стжелять? З пшоду чи з тилу?". Чую, що мені приставляє люфу до потилиці. І в тім моменті – стріл. То серце мало мене не розсадило. Дихати я не мав сили. Тоді чую: "Обруть сі". Я зрозумів, то був штучний розстріл. 

Як слідчий мав виписаний вирок, мені дали підписувати. Я кажу: "Нє вєм цо то єст. Я тего нє подпісує". Єден військовий мені злапав ліву руку, викрутив назад і положив на бюрко. А другий вложив мені в праву руку ручку, затиснув своїми руками, підписав моє прізвище і по справі.

У Холмі, як мене запровадили в камеру, то було ліжко ще вільне. Але прийшла зміна ключника Грисяка. Стягнув він мене з того ліжка, побив, скопав, заволік під піч на підлогу і каже: "Ту твоє мєйсце, бандито український, псія ти". На його службі я був щодня битий і копаний. Три місяці я молився до Бога. Рано встав: "Боже, дозволь мені до вечора не дожити". Ввечері лягав: "Дай до рана не дочекати". Дочекав. Нічого мені не було. І ще до таких літ дожив. 

Епілог

Як то в бою було? Ну, нормальне! Кажний стрілець сам собі офіцер. Воювались-мо на своїх теренах, не на чужих. Треба було так робити, жиби якнайменше нарід цивільний постраждав. То був наш нарід. Наша партизанка... Такої партизанки, як наша українська, світ не знав. Не мати своєї держави, своїх фабрик – ніхто жодної помочі не давав, ані їдного патрона. Навіть словом добрим нас не підперли. Пощадити не було як себе. Треба було бити москаля.